Після шестирічної служби почав нову сторінку життя

Найбільша винагорода для нього — коли діти не бачитимуть танків по вулицях і снарядів, які влучають у магазини. Тому 2014-го Олександр Пацьора пішов у волонтери, згодом став військовослужбовцем батальйону «Айдар». Відслуживши шість років, чоловік повернувся додому й відкрив нову сторінку свого життя. Відтепер разом з дружиною вони реалізували давню мрію — відкрили затишну мініпекарню, в якій пригощають відвідувачів запашною випічкою та кавою.

Яким був шлях Олександра — від учасника бойових дій до успішного підприємця і чому він вирішив повернутися додому, чоловік розповів «Дню».

«СПОЧАТКУ НЕ ПОВІРИВ, ЩО НА СХОДІ ТРИВАЄ ВІЙНА»

— Чим ви займались до початку збройної агресії Російської Федерації проти України і чому вирішили йти захищати її територіальну цілісність?

— Раніше я працював у сфері торгівлі. Спочатку торговим представником, далі супервайзером, потім розпочав власну підприємницьку діяльність. 2014-го мені було важко повірити, що на сході дійсно почалась війна, тож я вирішив поїхати і сам у цьому переконатися. Спільно з підрозділом батальйону «Айдар» ми взяли гуманітарку і поїхали у місто Щастя. Те, що я побачив, було жорстоко, то справді було схоже на реальну війну. Пам’ятаю, як місцева жінка знімала з банкомата кошти, раптом снаряд влучив у магазин АТБ, і жінки просто не стало... Дві сім'ї переховували своїх дітей у вбиральні, і туди теж влучив снаряд. І мені тоді стало ясно: я не хочу, щоб мої діти бачили війну. У мене двоє дочок: старшій — 16, меншій — 12. Як я можу спати вдома спокійно, коли таке робиться всього-на-всього на відстані 500 км від нас? Я подивився на тих вісімнадцятирічних хлопців, котрі служили. Вони були у звичайних шльопанцях, без нормального забезпечення формою, зброєю, їжею... Так що я вирішив для себе, що буду їм допомагати. Був волонтером та бійцем-добровольцем.

— Тобто ви добровільно поїхали на схід і офіційно не вважались військовослужбовцем?

— Певний час так. Мені було так зручно. Я допомагав хлопцям, котрі воювали у складі батальйону «Айдар», періодично їздив додому, адже треба було годувати сім’ю. Коли майже щодня почали гинути наші хлопці, командир порадив мені таки офіційно влаштуватися, адже зі мною теж могло щось трапитися... Тож із березня 2015 року я вже був офіційно військовослужбовцем, учасником бойових дій добровольчого батальйону «Айдар». Пройшов шлях від солдата до старшини. Так я відслужив на сході шість років і повернувся минулоріч.

ЖИВ НА ДВА РІЗНИХ СВІТИ

— Чому вирішили таки звільнитися й повернутись додому?

— Коли 2018-го я приїхав додому у відпустку, то відчув, що не можу тут перебувати. Мене все дратувало. А коли знову повертався у зону АТО, то почував себе як удома. Одягав бронежилет, брав до рук зброю й відчував спокій. Для мене це був перший сигнал, що треба щось змінювати. І тоді я вирішив піти в тил і виконувати роботу, пов’язану з документацією. Коли був сержантом, то мене офіційно призначили на офіцерську посаду старшого лейтенанта. Навіть пропонували офіцерську посаду в Оперативному командуванні «Схід» з отриманням житла, щоб я не звільнявся із Збройних сил України. Але я планував свій шлях повернення. Два роки я займався веденням документообігу для того, щоб трохи врегулювати душевний стан, став частіше їздити додому. І певний час я так і жив на два різних світи, почергово звикаючи то до одного, то до іншого.

— Чи звертались за психологічною підтримкою?

— Думаю, що психологічна підтримка навіть не допомогла би. Я завжди вірив у Бога і завжди звертався до нього за порадою. Мій командир Микола Сташук — віруюча людина, з ним я пройшов війну. У багатьох наших побратимів дуже змінилися життєві цінності. Так, мій знайомий був юристом, одним із найкращих фахівців у банківській справі. Але коли він звільнився, то був змушений змінювати кваліфікацію, бо не зміг суддю під час засідання назвати «Ваша честь».

СЬОГОДНІ ВЖЕ СТАВ РОБОТОДАВЦЕМ

— З чого почалось ваше життя після повернення в Черкаси?

— Перше, що я зробив, це звернувся до Черкаського міського центру зайнятості, адже хотів організувати власну справу. За направленням Служби я пройшов навчання в Одесі, написав і захистив бізнес-план, згодом отримав одноразову допомогу на відкриття власного бізнесу минулого 2020 року. Життєві обставини склалися так, що я змінив свій вид діяльності, адже ми з дружиною завжди мріяли відкрити власну кав’ярню і частувати гостей власною випічкою. Я продав мікроавтобус, яким раніше здійснював вантажоперевезення, і вклав кошти у мініпекарню. Нині підтримую діалог з Черкаським міським центром зайнятості вже як роботодавець. Сьогодні за направленням служби зайнятості у мене працюють двоє пекарів і двоє продавців. Вдячний, що свого часу фахівці допомогли мені зорієнтуватися в подальшій діяльності, адже за той час, що я перебував на сході, багато чого змінилося у веденні бізнесу.

— Розкажіть, як розподілили обов’язки з дружиною? Чи комфортно працювати разом?

— Я вирішую організаційні питання, ремонтні роботи, а дружина Аліна займається приготуванням, рецептами, спілкуванням з пекарями. Крім того, ми залучили до справи і старшу доньку Аню. Зараз вона вчиться на пекаря й водночас, згідно з договором з навчальним закладом, проходить практику в нашій пекарні. Я ж нині беру участь у проєкті «Норвегія — Україна» з метою професійної адаптації. Уже зараз відчуваю спокій і насолоду від того, що роблю. Це наша сімейна справа, від якої комфортно всім.

— Які наступні плани реалізовуватимете?

— Хочемо ще докупити обладнання, розширити приміщення, щоб гості могли в затишку посмакувати випічкою і запашною кавою. Відкрити ще одну мініпекарню в іншому мікрорайоні міста. Плануємо, що в ній уже навчиться хазяйнувати старша донька. Експериментуємо з новими видами випічки.

— Що б ви порадили іншим побратимам, взагалі людям, котрі хочуть організувати щось своє, але бояться ризикувати?

— Я, як людина віруюча, хочу сказати, що взагалі страх — не від Бога. Біблія пише, що Бог нам дав дух усиновлення, а духу рабства не дав. Тобто раби завжди відчувають страх, а ми не раби, ми сини Божі. Як я можу чогось боятися, якщо мій батько — той, хто створив увесь цей світ. Тобто живи по совісті, працюй, роби те, що тебе надихає, і твори на благо ближнім.