«Плідно працювати на громаду — благородно»

Дієздатна територіальна громада з потужною системою самоврядування, яка готова раціонально використовувати ресурси, шукати нові ідеї для виходу з кризового стану, — це складова успіху країни в цілому. Звичайно, втілити нові ідеї без підтримки держави важко. Тож нині село тримається лише на ентузіастах. До прикладу — таких, як голова Тростянецької сільської ради, що в Бережанському районі на Тернопільщині Ганна БІЛОУС.

Вона не вперше очолює самоврядний орган і має десятирічний депутатський стаж. Вона — безпартійна, але цього року висувається від «Нашої України». Ганна Антонівна не чекає, що держава викладе сповна сили на відродження села, а сама оббиває пороги адміністрацій і міністерств, докладає кошти із зарплати і пенсії, займається благодійництвом і вважає, що працювати на село благородно. Про те, яке їй працюється Ганна Антонівна розповіла «Дню».

— Ганно Антонівно, щороку уряд виділяє кошти з держбюджету на розбудову села, створюються цільові програми, фонди, але більшість задумів, фінансових ресурсів так і залишаються нереалізованими. Чому, на вашу думку, так відбувається?

— Дуже приємно, що уряд виділяє кошти на розбудову села, але ці кошти на розбудову сіл не потрапляють. На Тростянець — взагалі нічого. Ними, напевне, користуються обласні, районі ради. У наш час на села дають гроші тільки на виплату людям зарплати. Немає коштів навіть на придбання меблів чи комп’ютера, аби щось зробити для села: чи якийсь ремонт затіяти, чи щось інше. Я, наприклад, за власні кошти робила ремонт. Щоби допомогти селу, треба більше уваги приділяти місцевому самоврядуванню. У Тростянці немає газу, немає доріг таких, як треба. Постійно їздиш, просиш, щоби щось дали. Ще два-три роки тому, як відремонтували сім кілометрів від Божикова до Тростянця. Нині розбили дороги, а відновлювати ніхто не береться.

— Які ж зміни, на вашу думку, потрібні на законодавчому рівні?

— Наш район — дотаційний, дуже мало коштів виділяється, і сільські ради є також маленькі, де немає підприємств, які б давали кошти. Я думаю, якби укрупнити ці сільські ради, то може інакше б було.

— Ви ефективно працювали і за СРСР, і за незалежної України. Вам вдалося перетворити маленьке село зі статусом бригадного на показове з розвиненою інфраструктурою. І нині, завдяки вашому ентузіазму, Тростянець живе. Можливо, справа не лише в недостатньому фінансуванні державних програм?

— Уперше мене обрали 1988 року. Тоді депутати вибирали. Я погодилася стати головою сільської ради, щоб зробити дороги, яких у нас, можна сказати, взагалі не було, і розпочати будівництво нового приміщення школи. Зі школи, де була завучем, перейшла працювати в сільську раду. Нині село вимирає, але настирливість у роботі і любов до тієї роботи підвищує, як кажуть, настрій. То ж завжди йшла, випрошувала, вимолювала, щоби щось зробити для цього села. Будівництво школи ми розпочали вже 1989 року. 1994-го школа була збудована, накрита, поштукатурена, але ще не було всіх комунікацій, котельні, благоустрою. Того року вже відбулися вибори, прийшли інші люди, які не хотіли займатися цією будівлею. Через декілька років з недобудованої школи почали витягати вікна, двері, проводку. А скільки ж ми із директором школи, Надією Білоус, і в область, і в Київ у різну міністерства їздили, аби роздобути кошти, щоби побудувати цю школу. Я в той час вже знову працювала в школі, але переживала, тож їздила в райцентр до тодішнього голови райдержадміністрації Івана Сенишиного. І 2000 році з Божою допомогою ми розшукали кошти, а бережанські підприємці допомогли завершити будівництво. На початку наступного року ця школа вже була відкрита.

— Згодом вас знову обрали сільським головою. Фактично люди вмовили. Тоді виникла ідея створити дитбудинок сімейного типу?

— Коли я почула по телевізору, прочитала в газетах, що президент України, тоді ще Віктор Ющенко, закликає взяти під опіку дітей-сиріт, а я сама також виховувалася в інтернаті, то в мене просто защеміло серце. Я вирішила в незадіяній частині приміщення школи провести реконструкцію й відкрити дитячий будинок сімейного типу. Допомагало керівництво області, району. Нині сім’я Клачківих, окрім чотирьох своїх дітей, виховує семеро, позбавлених батьківського піклування з Коропецької і Бережанської шкіл-інтернатів.

— Кажуть, що ви надалі опікуєтеся цими дітьми...

— Разом зі службою у справах дітей, сім’ї і молоді. Ми намагаємося всім, чим можемо, допомогти з ремонтом, придбати побутову техніку, допомагаємо благодійно. Можна сказати, що нині найбільшою проблемою місцевого самоврядування, яка призводить до неефективності роботи, є заполітизованість рад, оскільки органи місцевого самоврядування частіше займаються питаннями політичними, а не господарськими.

— На вашу думку, що змінить новий закон про вибори до місцевих рад?

— Позитивним моментом в новому законі є те, що він дасть можливість голосувати безпосередньо за представників територіальної громади, а це підвищить відповідальність депутатського корпусу місцевих рад. Якщо будуть люди відповідальні за певне село, то вони схочуть щось зробити. У радянський час кожен депутат мав відповідно якесь село, і він старався щось зробити для цього села. Наприклад, у той час, коли ми будували в Тростянці клуб, був нашим депутатом начальник фінвідділу пан Кельнер. І він нам допоміг, бо ми увесь час просили, що в нас немає клубу і ми не маємо де проводити концерти, запрошували, вимолювали — він допоміг нам виділити кошти на ремонт клубу. Але як клуб був дуже старенький і одна стіна таки розвалилася, то нам виділили тоді кошти на побудову нового. Хоча його будували десять років, проте нині в нас прекрасний клуб, який в районі вважається одним із кращих. І таке ж було із побудовою школи. Тоді був нашим депутатом заступник голови райвиконкому Степан Токарський, який також уболівав за справу. Він знав, що коли приїде в село, то йому треба відзвітувати про те, що він зробив, і він нам дуже багато допоміг. А потім кошти вже ніякі не виділяли. То вже тоді ми з директором школи Надією Андріївною Білоус з довідками про те, що ми будуємо школу, оббивали пороги міністерств у Києві до тих пір, поки з Міністерства сільського господарства не виділили кошти.

— І в Америці, і в Європі популяризують престижність життя в сільській місцевості. Які основні акценти, на ваш погляд, подальшого розвитку українського села?

— Для цього потрібно розвивати інфраструктуру. Наприклад, Тростянець гарне село, його можна назвати малими Карпатами. Тут навкруги ліси, є озеро, тож можна розвивати зелений туризм. До нас на літо приїжджають відпочивальники і, буває, тижнями живуть у наметах. Навіть іноземні туристи. У нас є пам’ятник Тарасові Шевченку, на честь проголошення незалежності України ми побудували каплицю, а торік — пам’ятник лицарям України: Степанові Бандері, Євгенові Коновальцю і Романові Шухевичу, пам’ятник жертвам Голодомору, Хресну дорогу.

— Тобто можна сказати, що перспектива села — в «зеленому» туризмі?

— Можна сказати, що так. А колись було і виробництво. Потрібно розвивати тваринництво, бо все-все розвалено, знищено. Свого часу ми відновили господарство — і знову немає нічого. Потрібно, щоби у верхах змінили свої погляди на село, аби люди не залишали його, бо як зникне село, то зникне й держава.