У нашому, такому дуже різнорідному суспільстві за минулі десять років надто мало зроблено для усвідомлення широкими його верствами необхідності «повернення в Європу»: маю на увазі щось більше, ніж мрія обивателя про «їхній» добробут. Українським політикам, інтелектуальній еліті слід зважати принаймні на два чинники. По- перше, упродовж тривалого часу Україна, чи більша частина її території й населення, перебувала в імперській державі, де культивувалася перманентна ворожість щодо всього зовнішнього світу, зокрема західного, і це не могло не накласти свій відбиток на свідомість багатьох, хоч не в однаковій мірі у різних етнічних спільнотах. По-друге, активним чинником масової свідомості українців, що спрацював на референдумі про державну незалежність, а нині живить ідею європейського вибору, є наша історія.
Коли на початку нашої незалежності прихильні до України шведські історики К. Гернер і К.-Є. Карлсон нагадували Європі і нам, що свого часу Київська Русь була «форпостом у європейській економічній, політичній та культурній спільноті» і що «перед українцями стоїть важливе завдання — показати належність своєї нової держави до Заходу», вони не перебільшували, а виходили власне з історії, в якій, як знаємо, траплялися збочення. Не з вини українців і не на користь їм.
Українці, які споконвіків живуть на своїй землі, у цьому мальовничому і багатому на ресурси краї, до перших десятиліть ХVШ століття розвивалися за європейською моделлю, попри всі національні трагедії, що почалися. Усупереч пізнішим вигадкам про українську «селянськість», це була країна міст і містечок, із самоврядуванням на магдебурзькому праві, самостійними судами за участю лавників («присяжних»), виборними бургомістрами і війтами та райцями (радниками), так само й у сільській місцевості. В Україні не було феодалізму. Переписні книги, які охопили у 1666 році Ніжинський, Переяславський і Київський полки, свідчать, що 83% міст і сіл тут були вільними, з переважанням дрібних власників. Приватне рільництво, яке самостійно вели тисячі родин, розвивалося шляхом капіталістичного фермерства. За переписом того ж 1666 року в м. Нові Млини було 150 купців, які складали 28% міщан, решта займалася ремеслами та рільництвом; у Переяславі купецтвом займалися 27% міщан, у Батурині — 25%... Усі міста й містечка були торгово-промисловими центрами своїх регіонів. У кожному з них торги відбувалися не менше як двічі на тиждень, а ярмарки два-три рази на рік, починалися у великі свята і тривали по два тижні.
Українські товаровиробники й купці вели активну експортну торгівлю, вивозили на європейські ринки у великих кількостях худобу, поташ, селітру, зерно, лляне і конопляне волокно і прядиво, горілку, мед і бджолиний віск. Важливими торговими центрами, звідки українські товари йшли до країн Центральної та Західної Європи, були Вроцлав (Бреслав), Гданськ, Кролевець (Кенігсберг), Рига. Важливою була також торгівля з Туреччиною і балканськими країнами. На основі товарно-грошових відносин складався національний ринок, формувалися свої заможні верстви, міські буржуа; ринкові властиві були конкуренція та ріст майстерності у сфері виробництва, торгівлі й послуг.
На європейському рівні були освіта, книгодрукування (друкувалися книжки не лише староукраїнською, а й грецькою, латинською мовами), українські юнаки їздили навчатися у відомі університети Італії, Англії, Франції. Досить згадати братів Немиричів з північної Київщини, помічних Хмельницькому i Виговському на дипломатичній та військовій службі. Розвивалася культурна та ідеологічна толерантність, зокрема до «латинянства», повага до знань, умінь і таланту.
Цей самостійний розвиток був обмежений і заборонений царем Петром I та його наступниками, які впровадили в поневоленій Україні феодалізм і кріпацтво найгіршого азійсько-російського зразка. У ХХ ст. з того ж боку прийшов в Україну феодальний комуно-соціалізм, який вважав Захід своїм ворогом номер один.
Вихованим цією системою «кадрам» (а до них належать і нинішні 40-річні) випало будувати українську державу, робити цивілізаційний вибір. Гарвардський професор Роман Шпорлюк вісім років тому попереджав, що вони навряд чи здатні на це. Хіба що вживатимуть запозичену фразеологію про демократію і реформи, й надалі покірно позираючи при цьому на «старшого брата». Мало надій на сприяння інтеграції України в Європу з боку наших «олігархів», адже в західних політичних та бізнесових колах українські «олігархи», як і російські, однаково мають погану репутацію, а їхня поява на Заході чи їхні рахунки в західних банках дедалі частіше зацікавлюють судових слідчих...
Проблема входження в Європу, партнерських зв’язків із західним світом була і залишається актуальною для кожного українського уряду, хто б його не очолював, не відмахнутися від неї і Верховній Раді нинішнього й нового складу. Не слід думати, що ми нав’яжемо Заходу своє бачення євроінтеграції й свої оцінки глобалізації. Не нав’яже йому цього й Росія. Отже, нова вигадка на зразок «в Європу разом з Росією» є політико-ідеологічною акцією деяких наших шанувальників північного чорного двоголового птаха. Дивно виглядають окремі спроби шантажувати Захід поверненням під крило цього «птаха» у разі, якщо нам чимшвидше не оголосять час прийняття України в Євросоюз (про бажання вступити до НАТО не мовиться).
Є чимало ознак того, що значна частина наших владних осіб, вимагаючи від західних партнерів розуміти нас і задовольняти наші потреби, відкривати свої ринки й давати гроші, не розуміють західного світу, прийнятих ним «правил гри». Не розуміють по-справжньому працюючої демократії, ринкової економіки, базованої на приватній власності, демонополізації й конкуренції, роз’єднанні політики і бізнесу. То ми маємо пристосовуватися до Заходу, прийнятих у ньому норм, а не навпаки. У тому числі й стандартів життя.
У процес цивілізаційного вибору повинні включитися «низи», нижчі верстви суспільства. Тільки за цих умов він буде успішним. Біда в тому, що в Україні досі переважають рудименти совєтського державного соціалізму, що створює сприятливі умови для різної демагогії й маніпулювання масами.







