Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Попросити прощення й пробачити самому

Як підготуватися до Великодня
17 квітня, 2009 - 00:00

19 квітня християни східного обряду святкуватимуть свято Христового Воскресіння. У жодному разі не применшуємо «мирські» приготування до цього празника (випікання пасок, розпис писанок, фарбування крашанок...), але, вочевидь, духовні — важливіші. Особливо нині, у Страсну п’ятницю, коли, як писали Святі отці, можна зустрітися зі Стражденним Ісусом у тиші свого серця. Це дуже особистісні моменти. Та й взагалі, у кожного з нас свої теплі дитячі, юнацькі чи вже дорослі спомини, пов’язанні із Великоднем. А ще з тим, як ми ставали зрілішими, відповідальнішими і, мабуть, щасливішими, дедалі більше усвідомлюючи велич і значимість цього свята. Напередодні Світлого празника Великодня «День» попросив патріархів і єпископів Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької церкви поділитися своїми спогадами дитинства про Пасху. А також порадити, як підготуватися до Великодня, щоб пережити його серцем.

ФІЛАРЕТ, Патріарх УПЦ КП:

2. Великдень — найбільше християнське свято. Ми не просто святкуємо особисте воскресіння Господа Ісуса, а подію, яка запевняє в тому, що смерть не владна над нами. Хоча й на деякий час душа відділяється від тіла, але буде загальне Воскресіння і вічне життя. Саме цим відзначається велич Великодня. І саме тому ми його так урочисто відзначаємо раз на рік, а також кожного сьомого дня тижня, коли згадуємо Воскресіння Христове.

Якщо говорити про приготування до Пасхи, то, очевидно, передусім маємо на увазі духовне приготування і зокрема цьому слугує Великий піст, протягом якого людина духовно очищається через молитву, власне, піст, покаяння, сповідь, причастя... Великий піст — своєрідна десятина, яку людина приносить від свого життя в дар Богові, тому що час Великого посту — це навіть трохи більше як десята частина року. Але також є приготування мирське — люди готуються до того, щоб виконати народні звичаї, традиції, зокрема, принесення пасхальних приношень (це, що приноситься для освячення в церкву — крашанки, писанки, паски і все інше, що буде поставлено на святковий стіл).

Страстна п’ятниця — суворий піст. Хто може, взагалі утримується від їжі. Хто — ні, той споживає мінімальну кількість. Адже у цей день ми також постом виявляємо свій сум — маємо жалобу через смерть Спасителя і Його погребіння. У суботу — піст помірний: їжі вже можна більше споживати. А після опівночі, після Пасхального Богослуження, можна споживати всяку їжу. Пасхальну трапезу розпочинаємо з освяченого яйця. Яйце — одне із символів Воскресіння, тому що нібито воно — предмет мертвий, але з нього народжується життя — з’являється нова пташка, так само, як із гробу, куди було покладено тіло Ісуса Христа, після смерті нам прийшло Воскресіння!

Ігор (ІСІЧЕНКО), архієпископ Харківський і Полтавський, УАПЦ:

1. Я народився 1956 року й пережив дитинство в хрущовські часи — часи політичної відлиги й нових гонінь на церкву. Мабуть, бували тоді серед великодніх ранків і хмарні, дощові. Але чомусь згадується лише яскраве весняне сонячне світло, яке лилося у вікна рано-вранці, коли бабуся підіймала нас усіх на сніданок.

Вже давно не було в моїй рідній Балаклії храмів — їх усі поруйнували або перетворили на підсобні приміщення більшовики ще в 30-ті роки. Молилася в родині тільки бабуся — і то приватно, так, щоб ніхто не помітив. Про молитовник, Біблію, взагалі релігійну літературу й гадки не було — атеїстичний режим привчив ставитися до неї з острахом, пам’ятаючи, що за зберігання «контрреволюційних книг» можна було позбутися роботи або навіть свободи. Батьки ж були в містечку досить відомими людьми — батько працював інженером, а згодом начальником великої будівельної організації, зрозуміло, був членом партії, здається, навіть райкому, а мати викладала хімію в школі.

І, може, великодній сніданок відбувався удосвіта ще й тому, аби не було чужих, щоб ніхто не зруйнував цієї світлої атмосфери, яка наповнювала оселю разом із яскравими крашанками й пасками. Хоча головним для старших все ж було плекати традицію, за якою колись, ще до безбожницького терору, вони удосвіта поверталися з церкви після освячення пасок і сідали снідати.

Спогади про щасливі дні відкритого сповідання віри неодмінно лунали за великоднім столом, надаючи цьому сніданку глибшого духовного змісту. Старші виривалися на кілька годин із загальної гри, яку мусили підтримувати поза домом. Вони ставали самими собою — уважними, щирими, шанобливими до звичаїв минулого. Віра не маніфестувалася, але жила в родині, виявляючись у плеканні традиційних моральних цінностей, у стриманості мови, в увазі до ближнього. Для мене радістю було почесне доручення віднести великодні дарунки бабусиним сестрам, які жили неподалік.

Зараз, із відстані часу й власного життєвого досвіду, я б міг сказати, що Великдень, як і загалом традиції народної побожности, сховані в родині, були чинником потужного духовного опору комуністичній системі. Але тоді таке просто не спадало на думку. Далеко, за кордоном, жила українська церква, десь у Києві та Львові творився дисидентський рух — у провінційних же містечках і селах Сходу, ще не русифікованих і люмпенізованих так, як це сталося згодом, ми просто намагалися зберегти себе, свою сховану в підпілля від чужих очей християнську ідентичність. І те, що в ті часи на рівні повсякденного побуту людські стосунки, родинне життя лишалися здоровішими, ближчими до євангельського ідеалу, ніж у добу масового відкриття церков і голосних розмов про духовне відродження, є постійним докором сумління для нас, християн, які так і не змогли використати падіння комуни для реального повернення України до Бога, до церкви, до духовного досвіду наших дідусів і бабусь, завдяки внутрішній стійкості яких ми збереглися як нація.

2. Великий піст, а надто його останній — Страсний тиждень, — це передусім час спокою. Він дарує нам шанс звільнитися від постійного інформаційного тиску: навчитися тримати вимкненими телевізор і аудіоплеєр, зупиняти руку, механічно простягнену до мобільного телефону. Ми можемо наповнити своє життя незвичною тишею, в якій легше пережити зустріч із самим собою — забутим, занедбаним, загубленим посеред життєвої метушні, підміненим на стереотипний образ із рекламних програм.

Посеред цієї тиші ми починаємо відчувати складність і невлаштованість свого внутрішнього світу. Не варто губитися перед цим відкриттям і знов тікати від самоти. Наша самотність допоможе відчути ціну кривавих крапель, що спадали з чола Спасителя у Гетсиманському саду й слів «Боже мій, Боже мій, нащо Ти покинув мене!», що лунали на Голгофі перед тим, як Христос промовив: «Звершилось!»

Зустріч із стражденним Ісусом, що відбувається в тиші серця, допоможе відкрити досвід особливого спілкування — молитовного, незвичного для більшості сучасників. Воно далеко не завжди потребує слів, але неодмінно вимагає щирості, прямодушності, довіри. І хоч наші вуха, напевно, не вловлять Господньої відповіді, серцем ми неодмінно відчуємо теплу присутність Того, Хто ніколи нас не зрадить, не залишить.

Подарувавши собі цю зустріч, ми зможемо не тільки радісно вигукнути «Воістину воскрес!», як надійде святковий час, а й пережити це вітання як дивне відкриття — відкриття дійсного приходу в наше життя несподівано близького Божого Сина. І тоді Його слово, закріплене євангельським текстом, Його Тіло і Кров, що подаються нам у Святих Тайнах, Його образ на іконах і розп’ятті набудуть для кожного з нас сенсу дверей до вічності — як навчав Сам Господь, нагадуючи: «Я двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться» (Ін. 10:9). А свято Воскресіння Христового обернеться на день нашого особистого воскресіння від духовної смерті.

Богдан (ДЗЮРАХ), єпископ-помічник Київської архієпархії УГКЦ:

1. Мої дитячі та юнацькі спогади, пов’язані з Великоднем, можна було б передати почуттями жінок-мироносиць, про яких у Євангелії сказано, що вони поверталися від гробу Спасителя «зі страхом і великою радістю». З одного боку, була певна тривога, що неможливо вільно святкувати Пасху: тиск місцевої влади, різні заходи в школі, заплановані для того, щоб не допустити участі школярів у пасхальних богослужіннях. Але, з іншого, витав той неповторний настрій радості, який ніхто ніякими адміністративними заборонами не міг зіпсувати. Бо Христос воістину воскрес! Зрештою, навіть ми, діти, знали, що наші вчителі, які в школі наказували нам не йти до церкви, самі святкували Великдень у родинному колі. Їхні слова сприймалися як радше обтяжливий обов’язок, аніж ідея та ревність, що виникли з якогось особистого переконання.

Пригадую, однієї Страсної п’ятниці класний керівник зібрала нас на виховну годину, де переконувала не йти «до Плащаниці». Але тільки-но закінчився урок, ми залишили речі під церковними сходами (церква знаходилася навпроти школи) і пішли поклонитися Плащаниці. Так що наш класний керівник ще з вікна класної кімнати могла бачити, якими неуспішними були її виховні зусилля.

Село Гірське Миколаївського району Львівської області, де я народився, віддавна славиться своїми християнськими традиціями. І Великодні свята у нас завжди відбувалися дуже урочисто. Вдосвіта з усіх сторін села до церкви сходилися цілими сім’ями, несучи святкові кошики. Потім служилося Надгробне. Пам’ятаю, оця тиша, яка панувала між тим, коли закінчувалося Надгробне, і мала розпочатися хода навколо храму, особливо вражала мене. Хор розпочинав співати той славний тропар: «Воскрес Ісус із гробу...» І щось таке таїнственне і величне хвилювало душу, коли ми несли запалені свічки серед темряви Великодньої ночі, а потім заходили до храму, освітленого цим світлом свічок, і починалося Пасхальне Богослуження.

Після Вечірньої біля храму вже продовжувалися народні святкування. Виводилися наші галицькі гаївки. Діти і молодь водили хороводи, танцювали і співали. Так тривало до пізньої ночі. Закінчувалися святкування урочистим походом, який ми називали «жучок»: котрась дівчинка йшла по живому ланцюгу, що складався з рук учасників тих святкувань. Хода відбувалася від церкви до сільської ради. Таким чином ми кидали виклик місцевій владі. Це був наш спосіб показати, що дійсно віримо в Христа і радіємо з Його Воскресіння!

2. Воскресіння Христове потрібно пережити серцем, глибинами нашого єства. Христос воскрес не задля того тільки, щоб ми влаштовували гучні святкування, родинні застілля, але щоби нам принести мир і примирити з Богом. Невипадково перший дар Воскреслого Спасителя, коли Христос прийшов до своїх учнів, це — власне, дар миру, який є наслідком прийнятого і подарованого прощення. Отже, найкращим приготуванням до Пасхальних свят буде прийняти від Бога це прощення гріхів: сердечно покаятися за свої гріхи і щиро посповідатися. А, з іншого боку, великим даром було б перепросити і простити інших людей.

Особливо важливо примиритися з нашими рідними і ближніми, бо їх найчастіше ранимо і ображаємо.

Звичайно, ми, християни, маємо провести дні, що залишилися до Великодня, у говінні, в молитвах. Брати якомога активнішу участь у всіх богослужіннях Страсного тижня. І тільки тоді, коли переживемо усю трагедію Великої П’ятниці, наша радість у Великодньому світанку буде повною і тривалою. Нарешті, я би дуже радив, щоби оцим прощенням і примиренням, оцією християнською любов’ю та великодньою радістю поділитися не тільки з ближніми, але також із ворогами. Навіть якщо хтось завдав нам велику кривду, повинні в ім’я Воскресіння Христового пробачити, щоб таким чином перемогти силу зла, яка нерідко руйнує і наші душі, й наше суспільство.

Підготувала Надія ТИСЯЧНА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments