Наша перемога — це перемога нашої ідеї, повне її здійснення.
Степан Бандера, український політичний діяч, лідер ОУН

«Поранення не можуть зламати дух»

Українські «нескорені» — про справжню підтримку та любов до життя
16 травня, 2018 - 10:32
ФОТО В’ЯЧЕСЛАВА СОЙКІНА

Днями в Києві відбулися національні «Ігри Нескорених», на яких 175 військовослужбовців та ветеранів, що зазнали поранень, змагалися за право увійти в збірну України та представляти її на Inviсtus Games, що стартують цього року в Сіднеї (Австралія). Хоча боротися за медалі будуть лише 15 спортсменів, кожен із учасників цьогорічних Ігор — уже переможець, як людина, що має не лише свою історію втрат, а й повернення в звичне середовище та переосмислення життя. «Дню» вдалося поспілкуватися з деякими з «нескорених».


Максим СХАБ’ЮК — молодший лейтенант Державної прикордонної служби України.

Ще з дитинства йому подобалася військова служба, з якою планував пов’язати життя. Навчаючись на військово-математичному профілі, він уже точно знав, що хоче одягнути форму. З 2009 року уклав контракт із прикордонною службою. 2014-го, ще до початку бойових дій, хлопець поїхав на захист державних рубежів у прикордонне з Таганрогом селище Холодне. На війні Максим зазнав поранень шелепи та ліктьового суглоба.

«1 вересня 2014 року ми потрапили під обстріли. Нас було лише 5 осіб проти декількох десятків. Але ми втримали позиції біля селища Саханка. На жаль, ми втратили одного побратима. Тоді я і отримав поранення. Куля з БТР влучила мені в руку, а щелепу ушкодила граната, що розірвалася біля неї. Відновлюючи своє життя, я хочу власним прикладом разом зі своїми побратимами довести, що навіть після тяжкого поранення ти продовжуєш жити, продовжуєш показувати, що ти дитина своєї батьківщини, що ти є нескореною людиною. Поранення не можуть зламати твій дух», — переконаний Максим.

Сергій ШИМЧАК — колишній сержант ЗСУ, снайпер.

2014 року пішов у добровольчий батальйон, який згодом став частиною ЗСУ. До 2015 року він брав участь у бойових діях, і по 12 годин лежав із снайперською гвинтівкою на позиціях. Після того, як його майже повністю паралізувало, «мистецтво снайпера», а саме витримка і терплячість, допомогли йому знову встати.

«Після мого останнього дванадцятигодинного бойового виходу я зауважив, що в мене почали німіти пальці на лівій руці, наступного дня — на правій. Згодом я взагалі перестав ходити. Це була дуже рідкісна хвороба — синдром Гієна — Барре. Був евакуйований волонтерами, і якби не вони — мене могли б не врятували. Я хочу показати іншим військовим, що травми та інвалідність — це не межа, яку неможливо перейти. Лікарі мені сказали, що я не встану, але я відповів: «Встану». І зробив це. Хоча було важко. Мій реабілітолог, дівчина на ім’я Оксана Білінська, маленька, на зріст лише метр шістдесят, на своїх плечах тягала мене, дев’яностокілограмового дядька», — згадує Сергій.

Коли він уперше встав на ноги, то сказав, що тепер буде вставати з візочка якомога частіше. За вісім місяців Сергій знов ходив та взяв участь у «Іграх Нескорених» у змаганнях зі стрільби з лука. З цієї дисципліни він отримав срібну медаль, а також золоту за велоспорт.

Анатолій ГРИГОРАШ — ветеран ЗСУ.

Після закінчення одного з тернопільських училищ його забрали в армію на строкову службу. Під час операцій із зачистки полігона «Широкий лан» він наткнувся на розтяжку — стався вибух. Анатолій втратив частину правої руки.

«Після того я перебував у реабілітаційних центрах. Приїхавши одного разу до Миколаєва, випадково зустрів знайомого — заслуженого тренера України, який запропонував мені почати займатися спортом. Він допоміг мені вступити в університет, я змінив місце проживання та почав тренуватися в нього. Цього року я дізнався про Ігри і пішов на них. Тут я відчув справжню підтримку, яка мотивує до нового. В такі моменти, зустрівши сумну людину на вулиці, ти хочеш підійти та сказати їй: «Хлопче, не все так погано, подивись на мене: ампутована рука, інвалідність першої групи, але все буде добре. Потрібно просто полюбити життя».

До речі, одразу після розмови з «Днем» Анатолій виконав свій переможний забіг. Він виборов три медалі: дві золотих за біг на 100 та 400 м, і бронзову — за велоспорт.  

Володимир ВОРОПАЙ — ветеран ЗСУ.

Коли почалась війна, Володимир пішов до військкомату. До цього його підштовхнула загибель родича під час волонтерської місії. Війна та поранення зробили Володимира людиною, яка полюбила життя та не боїться смерті.

«На виконанні завдання потрапили в засідку. Ми змогли вийти з неї неушкодженими, але, коли пішли за підмогою, наткнулись на мінне поле, на якому я підірвався. Мій товариш тягнув мене 40 кілометрів на собі до нашої точки зустрічі. Там мене відвезли на блокпост, а після того в лікарню. Мене довго рятували, і це диво, що я живий, бо втратив тоді багато крові. Ще б тридцять хвилин без допомоги — і я б вмер. Після цього я почав ставитися до життя легше», — поділився ветеран.

Спочатку Володимир брав участь у «Іграх Героїв». А потім друзі розповіли йому про ці змагання, в яких він бере участь уже другий рік поспіль. Цього разу Володимир отримав бронзову медаль за штовхання ядра.

Склад національної збірної буде оголошено 1 червня. Результати «Ігор Нескорених» у Києві матимуть великий вплив на її формування. В цілому, «нескорені» змагались за 60 медалей у вісьмох дисциплінах: легка атлетика (біг, стрибки в довжину, штовхання ядра), велоспорт на шосе, веслування на тренажерах, стрільба з лука, паверліфтинг і плавання.

Євгеній ТЕРЕЩЕНКО, фото зі сторінок військових у Facebook
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments