Одна із ознак мистецтва - це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Порятунок від бійні

Мешканка Львівщини створила притулок для свійських тварин, які стали непотрібними господарям
13 серпня, 2019 - 10:30
ФОТО ІЗ FACEBOOK-СТОРІНКИ ПРИТУЛКУ

Корови, коні, кози — господарство Олександри Левицької схоже на звичайну ферму. Щоправда, є одна відмінність: тварин тут чекає не щоденна експлуатація заради прибутків, а щасливе життя. Олександра з чоловіком скуповують тварин, що роками віддавали людям свою працю, стали непотрібні господарям та вже вирушали на бійню. Їм дають шанс провести решту життя у своє задоволення. Близько восьми років тому родина Олександри Левицької переїхала з Трускавця у село Бродки та заснувала притулок домашнього типу «Вуглик». Нині у них близько 300 вихованців. Окрім господарських тварин є й коти, собаки та зовсім нетипові мешканці. Більшість тварин намагаються прилаштовувати, а у себе залишають вже тих, хто через вік чи каліцтво не може знайти люблячих господарів. Про турботу про тварин як стиль життя ми й поговорили з Олександрою Левицькою.

«ГРАДАЦІЇ — У СВІДОМОСТІ»

— Олександро, що вас мотивувало створити притулок?

— Я з дитинства любила собак. Як дитина міста, інших тварин я й не бачила. Мені здавалося, що вони найбільше потребують допомоги, бо це домашні тварини, і вони не виживуть без людини. У мене не було розуміння того, що собачка — це те ж саме, що і корівка. Вони обоє мають право на життя. Ще в дитинстві мої батьки не дозволяли заводити собак, їх у мене не було. Але коли ми з чоловіком жили окремо і могли самостійно приймати рішення, то собак все ж завели: спочатку одну, згодом і другу. Потім ми зрозуміли, що собака породна і безпородна — це одне і те ж. А цю градацію тварин люди будують у своїй свідомості. Будують різницю між свійськими тваринами і домашніми, між притулковими собаками і породними. Якщо людина не має відповідного досвіду спілкування з тваринами, вона буде думати, що породна собака краща, чистіша, ніж звичайна. Але ці градаційні схеми можна і потрібно змінювати.

— А як до вас потрапила перша тварина?

— Ми з чоловіком — міські мешканці. Жили у Трускавці, мали кілька собачок і думали: якщо виїдемо в село, то це буде краще для тварин. Адже це своє подвір’я,  для них буде можливість гуляти. Після переїзду одного разу ми з чоловіком йшли до траси, щоб сісти на транспорт. Раптом до нас під’їхала фіра. Погонич зупинився і запитав, чи не заберемо ми лоша. Мовляв, ніхто його брати не хоче, а здавати м’яснику господарю шкода. Ми погодилися. Далі підготували стайню й оселили його у нас. Згодом ще з’явилося теля, потім корівка, далі ще три коня. І так все почалося.

— А коли ви зрозуміли, що це своє господарство варто переформатувати у притулок?

— Ми зрозуміли це практично одразу, як почали забирати тварин, але не вистачало і грошей, і людей, охочих нам продати необхідну кількість землі. Взяти землю в оренду ми теж не могли. Шукали ділянку в різних регіонах, адже у Львівській області земля — одна з найдорожчих в Україні. Так у нас з’явився філіал у Дніпрі, потім у Миколаєві. Ми вже планували всіх тварин зі Львівщини перевезти на Миколаївщину, адже до нас зверталося надто багато людей. Та раптом знайшлася людина, яка запропонувала нам землю. Так ми залишилися у Львівській області.

«ТВАРИНА — ЦЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

— Яку мету ви ставите перед собою?

— Ми максимально намагаємося прийняти, врятувати і прилаштувати тварин. Зараз ми поширюємо інформацію про нашу роботу, щоб люди могли до нас звертатися і брати когось собі на утримання. 90% тварин ще можна прилаштувати. І лише 10% будуть змушені лишитися у нас на доживання. Це вже тварини у віці, що мають проблеми зі здоров’ям. Вони потребують специфічного догляду. Щоб утримувати таку тварину, господарям доведеться кардинально змінювати своє життя, а багато людей на це не готові.

— А які вимоги до майбутніх господарів?

— Людина має бути серйозна і розуміти, що тварина — це відповідальність. Віддати тварину, щоб потім її рятувати вже від нового господаря — це не дуже вдячне заняття. Тому перед тим, як когось прилаштувати, ми спілкуємося з людьми, намагаємося дізнатися їхню мотивацію, чому вони хочуть до себе когось забрати з притулку, чого вони чекають від нашого вихованця. Люди мають розуміти, що вони можуть отримати зовсім не того улюбленця, на якого очікують. Тому нам треба знати, як ми можемо виправдати їхні очікування.

— Мені відомо, що ви й по життю дотримуєтеся філософії гармонійного співжиття з природою. Як прийшли до цього?

— Ми з чоловіком спочатку стали вегетаріанцями. Потім перейшли на веганство. Це цілком логічно, адже якщо ти любиш одну тварину, ти не вб’єш іншу; не будеш користуватися однією твариною, бо це призведе до смерті іншої. Наприклад, для того, щоб отримати молоко, від мами заберуть телятко і вб’ють. Це не справедливо. Вегани ми вже роки чотири. Свідомість змінюється дуже поступово. На все потрібен досвід і розуміння, чому ти робиш так чи інакше.

— У інших притулках чимало покинутих тварин. У вас дещо інша ситуація?

— Так, багатьох вихованців ми викуповуємо у господарів. Сільськогосподарська тварина для тих, хто її утримує, — це м’ясо. Здавши тварину, наприклад, на бійню, вони можуть заробити непогані гроші. У людей трапляються різні ситуації, наприклад, може бути хвора дитина, яку потрібно лікувати. Постає вибір: або дитина, або корова. Якщо вони знають про нас, то звертаються і просять допомогти та викупити, щоб вони могли не здавати тварину на бійню, а все-таки дати їй шанс жити у притулку.

— А чи є у вас нетипові для притулків тварини, дикі чи екзотичні?

— Диких тварин у нас немає. Щодо екзотичних — це складне питання. Я навіть не знаю, чи можна страуса вважати екзотичним. Адже він — також частина м’ясної індустрії у нашій країні. Вони досить добре зарекомендували себе у наших умовах, тож багато господарств займаються страусами. У нас є віслюки та поні — вони теж не екзотичні. Є у нас один домашній єнот, але це теж вже не екзотична і не дика тварина. Люди купили його собі у квартиру, думаючи, що це дуже мила тваринка і вони будуть з нею обійматися і цілуватися, як на відео у інтернеті. А єнот до рук не йшов, адже це не кіт. Тоді люди зрозуміли, що вони погарячкували, і попросили його забрати. Ми викупили його в них, побудували величезний вольєр. Єнот насправді хороший, просто треба розуміти специфіку роботи з такими тваринами. Дика тварина стає домашньою лише на п’ятому поколінні. А до нас він потрапив у проміжному стані.  Цього єнота вже не випустиш у дику природу, бо він там не виживе. Але він ще і не домашній, бо не має навичок домашньої тварини. Тому вольєр — це єдиний шанс для нього.

ОПІР СУСІДСТВУ

— Притулки часто стикаються з проблемою, коли місцеві мешканці не дуже раді їхньому сусідству. Чи траплялося у вас щось подібне?

— Ми не виняток. На жаль, у нас теж склалася конфліктна ситуація, але не з місцевими мешканцями, а з людьми, які намагаються за наш рахунок заробити собі політичні дивіденди та вибитися у владу. Місцеві вибори у нас будуть за рік, але люди вже почали працювати над своїм рейтингом. Зрозуміло, якщо ти хочеш іти у владу, потрібно заздалегідь брати участь у житті регіону, але виникає питання: «Яким чином?». Можна просувати себе у якихось позитивних проектах: ремонтувати дороги, допомагати людям, що мають проблеми зі здоров’ям, літнім людям. Але натомість ці люди взялися за нас і звинувачують у нібито незаконній діяльності. Насправді, у нас є всі документи, договір на оренду землі, ветеринарні паспорти, всі тварини — вакциновані. Ми готові надавати цю інформацію, але, на жаль, це нікого не цікавить.

— А як на тлі цього складається комунікація з місцевим населенням?

— Як правило, нам ідуть на зустріч. Ми хочемо розширяти територію, і люди самі пропонують нам землю в оренду. Ви ж розумієте, якщо пропонують землю, то це означає, що люди не проти, що ми тут працюємо. Нам також безоплатно віддають сінокоси, багато в чому допомагають. Але ми навіть не можемо афішувати, хто конкретно допомагає, бо боїмося, що на них можуть тиснути. У свою чергу, ми теж ідемо на зустріч. Тих корів, які до нас приходять дійними, ми віддаємо людям під угоду, що вони будуть доїти корову для своїх потреб, а потім назад віддадуть. Це і для людей добре, і тварина зможе без проблем перейти до притулку та дожити свій вік без експлуатації.

ПОКАРАННЯ ЗА ЖОРСТОКІСТЬ

— Ще 2017-го року набув чинності Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Ви помітили вже зміни у свідомості людей, чи все ж ефекту він не дав?

— Думаю, ще не одне покоління зміниться, поки ми відчуємо вплив цього закону. До того ж цей закон був прийнятий для котів та собак. Сільськогосподарські тварини під його вплив не підпадають. Якщо виходити з законів, то вони взагалі не є тваринами, це частина м’ясної індустрії. А з м’ясом ви можете робити все що завгодно. Яким чином ця тварина потрапить на забій — нікого не хвилює. До нас звертаються люди, скаржаться, що хтось погано ставиться до коня, до інших тварин. Але з цим нічого не можна зробити. Свійські тварини не захищені нічим. Закон є, але в повному обсязі він не працює. Навіть якщо поліція отримує виклик стосовно поганого ставлення до собак — вони не завжди хочуть щось робити. Волонтери працюють над тим, щоб притягнути горе-господарів до відповідальності. Думаю, якщо кілька таких судових справ доведуть до логічного завершення, наприклад, до значного штрафу або ув’язнення, щоб люди побачили закон у дії. Тоді у них почне змінюватися ставлення, вони почнуть боятися, що конкретні дії можуть мати конкретне покарання.

Олена БЕРЕЖНЮК. ФОТО ІЗ FACEBOOK-СТОРІНКИ ПРИТУЛКУ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ