Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою.
Михайло Грушевський, український історик, громадський та політичний діяч

Пошуки Сверстюка в моєму рідному місті

Цю неділю я провела на цвинтарі. Виявилось, що то був день українських політв’язнів...
15 січня, 2020 - 10:48
ФОТО З САЙТА MYKHARKOV.INFO

Цю неділю я провела на цвинтарі. Ні-ні, ніхто з моїх близьких чи знайомих не помер. Навпаки. Цієї неділі саме на цвинтарі в мені народилося щось маленьке і дивовижне      — нове знання. Знання, яке комусь може здаватися малозначущим, але особисто для мене є надважливим і вартісним.

Виявилось, що рідний брат відомого дисидента Євгена Сверстюка Яків жив на моїй малій батьківщині. Так-так, у Лозовій на Харківщині. І був ледь не сусідом нашої родини. Мої мешкали у дванадцятому домі, а Яків з дружиною та сином—  у восьмому. А справа була от яка...

Я випадково натрапила на коротеньку відомість, що буцімто брат Сверстюка похований у Лозовій на міському цвинтарі. Звісно, я спочатку не повірила. Де Лозова, а де дисидентський рух? Річ у тім, що моє місто не плекає в собі щось українське. Воно було окуповано більшовиками більш як сто років тому і не звільнилося досі.

Розквіт Лозової припав на радянський час, коли тут побудували один із найбільших ковальсько-механічних заводів СНД. Завод фактично перетворив залізничну станцію на місто й упродовж багатьох років був «годівником» для всього регіону. Мікрорайони будувалися, квартири приїжджим давали швидко, і ось так Лозова стала меккою для всіх роботяг Союзу. Українське придушили, на місці масових поховань репресованих і замордованих голодом поставили універмаг, а росіяни поступово асимілювалися. Сьогодні завод деградує і, відповідно, місто також. Однак чим гіршим стає життя, тим сильніше жевріє надія лозівчан повернутися у часи «ситих» дефіцитів та першотравневих парадів.

Багато років я прожила в Лозовій, ніби на еміграції. Серед, здавалося б, чужих. Рідною мовою не розмовляють, історію викладають за радянсько-російським взірцем, до народних традицій їм байдуже, а політичні погляди, які відрізняються від їхніх, сприймають з осудом і нетерпимістю. Лише відголоски з великої України та подорожі давали змогу мені хоч трошки відчути себе українкою. Тому, мабуть, мені й боляче у своєму вже рідному Києві чути про «понаєхавших». Так-так, я приїхала до вас, бо рятувалася від закордоння. Я хотіла жити в Україні, бо, на жаль, у моєму «домі» України обмаль.

Аж раптом — Сверстюк. І все. Життя для мене на той момент зупинилося, і пошуки правди стали єдиною метою моїх вихідних. Взявши з собою сестру моєї бабці, котра зроду-віку не чула ніц ані про Сверстюка, ані про Стуса, я подалася в експедицію. Бабця виявилася невипадковим персонажем у цій історії, бо вона знає майже всіх лозівчан. А, як відомо, розширена мережа зв’язків у такій справі ніколи не завадить. Тим паче, коли ти, «бандерівка», збираєшся на лозівському цвинтарі в неділю шукати могилу якогось там «бандерівця». Я ж взамін пообіцяла бабці шляхом розказати все про дисидентів, Трампа та останні політичні новини. «Бо мені не понятно шо ото у твоєму «Фейсбуці» пишуть».

Поневіряння наші були сповнені пригод, про які гріх буде не розказати. Двічі обійшли місто уздовж і впоперек, випили розчинної кави з власницею найбільшого салону ритуальних послуг, постукали у двері музею, який того дня не працював, поспілкувалися з матір’ю місцевого історика, розбудили напівп’яного охоронця цвинтаря, потім потурбували адміністрацію цвинтаря по телефону. А далі нам подзвонив сам директор кладовища і погодився приїхати на своє робоче місце в неробочий час. Я тричі показувала своє прострочене журналістське посвідчення і безліч разів чула у свій бік оте зневажливе «бандерівка». Словом, було весело, бо ж насправді нормальні люди слово «бандерівка» сприймають як комплімент.

Коли ми знайшли потрібний надгробок, сумнівів не залишилося. Сверстюк Яків Олександрович, народився 1925 року, справді деякий час жив у Лозовій. А про те, як саме Яків опинився на Харківщині, я дізналася уже вдома. На сайті «Дисидентський рух в Україні» є неймовірний скарб, доступний кожному — аудіофайл дев’ятигодинного інтерв’ю Євгена Сверстюка з іншим відомим дисидентом Василем Овсієнком від 1999 року. Щемлива, емоційна, іронічна й дуже щира автобіографія звучала на моєму ноутбуці голосом самого Євгена Сверстюка. Я не могла стриматися від сліз, і про Якова я записала.

«Я думаю, що біографія Якова була б цікавіша за мою», — відверто зізнавався молодший Сверстюк. Пан Євген називав фантастичними оповідки із братового життя і жалкував, що багато чого забулося.

Спогади про брата починаються зі страшного 1944 року, який визначив подальшу долю родини. Тоді 19-річного Якова разом з іншими сільськими хлопцями совєти взяли на шоферські курси до Харкова. Планували декілька місяців їх повчити, а потім кинути на фронт («...як то звичайно у совєтів буває, майже неозброєних і в цивільній одежі»). Втім, уже при перевірці в Харкові дізналися, що хлопці були членами молодіжної організації ОУН і всіх заарештували. Якову дали вісім років.

Відбував Яків покарання в Мордовії, про що Євген знав ще у восьмому класі. Хлопцю не пояснювали подробиць, але батько щомісяця надсилав посилку до табору. Пізніше Євген зрозуміє, яка то була рідкість. Комусь посилки надсилали раз на півроку, комусь — раз на рік, а хтось ніколи не отримував вісточки з дому.

Посилки поліпшували табірний авторитет Якова. До того ж, він був людиною простою, всім ділився і захищав скривджених. То забере в урків украдену посилку і поверне кому належить, то у відповідь на грубість виллє урці на голову баланду. Дужий був Яків, кремезний, та ще й мав веселу вдачу. Як хлопці носи похнюплять — він одразу ж пісню заспіває чи розвеселить. «Добре було з ним», — з теплотою казав Євген Сверстюк.

З його розповідей виглядає так, наче Яків жив легко, попри надскладні життєві обставини. І тут варто згадати важливий епізод у житті обох Сверстюків. 1953 року Євген вирішив провідати свого брата, котрий уже перебував на «довічному поселенні», й відправився до Сибіру. Дорога була дуже важкою і проходила в кілька етапів, на останньому з яких Євген уже й втратив надію. Він мав подолати шлях у 75 км тайгою, але в тих краях машини ходили раз на тиждень. При собі мав вузлик коржів для Якова, невеличку валізку й обмаль грошей. Де ночувати? Хтозна...

Аж ось біля Євгена виринув із напівтемряви чоловік на велосипеді, котрий був схожим на брата. «Женя?» — «Яків!». Так рідні люди й зустрілися після дев’яти років розлуки. Згодом Сверстюк довідався, що його телеграма таки дійшла до Якова: «Точніше, брат не отримав телеграми. Він перед тим заблукав у тайзі, і на ньому вже поставили хреста, тому що з тайги не повертаються. Він тією тайгою вийшов на якусь річку. І там за три дні блукання лісом дав знати. Зразу з’явилося КДБ і вертоліт, бо — політичний! Вони його зразу перевезли на місце. Ну, тут хлопці радіють: «Яків з’явився, ми знали, що він дасть собі раду... Якове, тут тобі телеграма». Яків — рішучий чоловік — подивився телеграму: «Ого, — каже, — треба їхати!» Взяв чийогось велосипеда, не запитавши, та й поїхав тайгою. І хвилина в хвилину зустрівся зі мною!»

У засланні Яків одружився і став батьком, пізніше переїхав до України — в місто Лозову на Харківщині. Зовні від його буремної молодості не залишилося і сліду. Він жив собі тихим життям і працював водієм, тісно спілкуючись із ріднею. Кажуть, Євген Сверстюк неодноразово приїздив у Лозову, а після арешту свого молодшого брата Яків приходив до нього на побачення. Щоправда, на другий рік так і не прийшов.

1974 року Яків загинув в автокатастрофі. Ймовірно, зупинилося серце. Дружина й син виїхали із Лозової, але він тепер назавжди тут. На еміграції.

Дивовижна історія двох дивовижних людей, двох братів, двох політв’язнів, існувала десь поруч з нашою родиною. Євген Сверстюк наголошував, що після його арешту в квартирі Якова проводили обшук. На дворі був 1972 рік. Моя бабця варила їсти, мама, ймовірно, йшла у садочок, дід, як завжди, курив на балконі, а десь у сусідньому будинку лютувало КДБ.

Цю неділю я провела на цвинтарі. Виявилось, що то був день українських політв’язнів...

Олександра КЛЬОСОВА, фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ