Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Посильна допомога експертів «Дня» Президенту, який замислився над проблемами гуманітарної політики

8 липня, 2011 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

На засіданні Гуманітарної ради під головуванням Президента прозвучало чимало правильних речей. Про необхідність відродження культурного й духовного життя в селі, про закриття шкіл і загалом, м’яко кажучи, про незрозумілі речі в освітній сфері. Віктор Янукович, до речі, згадав про вже знайоме читачам «Дня» село Левки, де сорок жителів-пенсіонерів «не захотіли бути частиною занепаду». Вони власними силами відбудували клуб, а восени садитимуть у центрі села справжній ландшафтний парк. Приклад левчан надихнув Президента: «Безумовно, ми не можемо залишити напризволяще сільські клуби, бібліотеки. Там, де є ще молодь, там, де живуть люди, все це має працювати», — безапеляційно заявив Віктор Янукович, і з ним важко не погодитися. Жителі Левок — унікальний приклад людської стійкості, здатності до переосмислення власного досвіду. Дуже хороший взірець для наслідування. Люди самі, без допомоги районної, обласної чи президентської адміністрації, рятуються від деградації. Ось тільки в такому разі для чого нам державний апарат?

«Якою має бути гуманітарна політика України?» — ми запитали тих, хто долучений до розробки майбутньої гуманітарної концепції і тих, кого не запросили, але хто міг би бути дуже корисним у цій делікатній справі. Ми продовжуватимемо цю розмову. Пропонуємо всім, кому є що сказати, приєднуватися.

«ГУМАНІТАРНА КОНЦЕПЦІЯ ЗАБЕРЕ В ПОЛІТИКІВ МОЖЛИВІСТЬ СПЕКУЛЮВАТИ НА ЦІЙ ТЕМАТИЦІ»

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України:

— Ідеться про гуманітарну політику, яка б забезпечила гуманізацію таких важливих сфер життя, як наука, освіта, культура. Сьогодні, на жаль, ця сфера не концептуалізована. Було декілька спроб виробити таку політику на засадах гуманізму, прав людини, але досі ця сфера залишається стихійно організованою. Тому це важливий момент ідеологічної складової державної політики. Ця концепція має забезпечити більш системну роботу над окремими програмами з реалізації гуманітарної політики, зокрема освітньої реформи, реформи в царині науки тощо. Що стосується тих, хто буде розробляти цю концепцію, то сьогодні поки йдеться про підготовчу роботу. Є окремі пропозиції, але на останньому засіданні Гуманітарної ради Президент поставив завдання — доробити концепцію із залученням широких наукових кіл, серед них і Національної академії наук.

Цей документ має дати відповідь на запитання, як держава береться до найбільш тонких і складних проблем, передусім пов’язаних з міжетнічними стосунками у сфері культури, до питань діалоговості української культури, збереження культурної спадщини. Я думаю, що цей документ забезпечить зниження тиску культурної проблематики, яка зараз політизована, на суспільну свідомість. Вона дозволить віднайти зрозумілі, прості відповіді на запитання, яким чином буде розвиватися культурне життя нації. А головне — забере в політиків можливість спекулювати на цій тематиці. Оскільки сьогодні, як то кажуть, «кто во что гаразд», особливо в ефірі, на шпальтах газет. Усе це через те, що немає платформи, бази, від якої могли б відштовхуватися політики у своїх дискусіях. Тому навіть, здавалося б, вторинне питання, яке пов’язано, наприклад, з історією чи освітою, часто стають предметом політичної спекуляції. Цей документ унеможливить подальшу спекуляцію.

«ПЕРШУ ЦИТАДЕЛЬ, ЯКУ МАЄ ВІДВОЮВАТИ СОБІ СУСПІЛЬСТВО, — ЦЕ ОСВІТА ЗА СТАНДАРТАМИ ДЕМОКРАТИЧНОГО СВІТУ»

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, професор Римського університету «Ла Сап’єнца»:

— Я могла б відповісти, що мене нічого не влаштовує, — в разі, якби те, що ми бачимо, можна було б назвати гуманітарною політикою. Насправді не йде мова про правильні чи неправильні стратегії, оскільки немає жодної гуманітарної політики — і навіть поняття про неї. Провадиться неприхований демонтаж не тільки минулого і сучасного, а й перспектив української культури. Це сценарій, де на всіх щаблях влади кожен чиновник має розписані завдання, — всі Блазні Короля, починаючи, звісно, від Короля Блазнів — міністра освіти.

Але причина не просто саме в цьому політичному класі. Причина — в досі гаразд не осмисленому трагічному спадку радянського тоталітаризму. Звично говориться про форми знищення національних культур в радянські часи. Але насправді йшлося про процеси навіть страшніші: через національні культури знищувалась культура як така. Знищувались не лише мови — знищувалось слово як Логос, як хронотоп мислення і духовності, як вимір критичної думки, аналізу, діалогу. Відбулась люмпенізація всіх рівнів знання, всіх форм комунікації в суспільстві, які тримаються на культурних кодах. Вдуматись: весь грандіозний спадок європейської і загалом західної філософії, історії, соціології, психології, лінгвістики, літературознавства ХХ ст., а значною мірою і попередніх років був цензурований, заборонений, викресленений з культурного досвіду цілих поколінь. Про яку євроінтеграцію говорити, якщо більша частина суспільства ідентифікує Європу з банками, супермаркетами і курортами? А повернути цей спадок, реконструювати його, прищепити — це завдання, яке потребує колосальних затрат інтелектуальної енергії, інституційної розбудови, фінансових інвестицій. Щоб це суспільство могло мати якісь перспективи життя в цивілізованому світі, йому не стадіони треба будувати, а зробити по всій країні щось на зразок модернізованих слов’яно-греко-латинських шкіл, як у ХVII ст., і дати суспільству основи гуманітарної культури. Адже гуманітарна наука — це за означенням наука, що має своїм центром мікрокосмос людського життя, обернений у макрокосмос буття вселенського. І це при тому, що в сучасному світі гуманітарна наука — навіть з такими неперевершеними здобутками, як західна, — переживає кризу через наступ технократичної цивілізації. А в нас — ні технологічного поступу, ні гуманітарного. Дожитись: велике досягнення — інформатизація вступу у вузи. Та в нормальному світі це елементарна практика! І якби в Європі хтось заговорив про паперові носії інформації, його б просто не зрозуміли. Але ж маємо міністра, який студентів посилає не в Оксфорд, а на озеро Селігер, до путінських екстремістів. Чи та ж русифікація: а хтось питає, якими змістами буде насичена сама російська література, яку тут будуть викладати? Чи це буде та ж сама російська радянська література? Чи це буде Бердяєв і Соловйов, Цвєтаєва і Пастернак, Гросман і Шаламов? Треба посадити Костусєва з Колєсніченком на пару — і донецького Левченка ще можна додати — написати підручник з російської літератури: найкраща була б антиросійська пропаганда!

Не випадково Юлія Тимошенко говорить про необхідність інтелектуалізації влади: без цього всі реформи — сипання піску в очі суспільству. Поки суспільство промиє очі і почне знову бачити, в нього з-під ніг уже висмикнуть країну.

Власне, радянська люмпенізація і культурне здичавіння суспільства — це лице нинішньої влади і сателітних до неї явищ: гундяєвих, мєшкових, засланих «казачков», неоєвразистів та іншої нафталінової фауни. Половина освіченої молоді прагне виїхати — це оцінка на шкалі мінус всім формам посттоталітарної влади. А це гуманітарна і демографічна катастрофа. Над її реалізацією зараз працює широкий спектр фахівців — від Кремля до Банкової. Тож чи можна в таких умовах говорити про гуманітарну політику?!

Є з цього вихід? Не знаю. Був би, якби суспільство почало повернення до цивілізованого світу «знизу», не передовіряючи свою долю політичним шахраям. Зрештою, на кону — життя і майбутнє кожної людини, її дітей. Шлях до цивілізованого світу лежить через повернення до інтелектуальних змістів сучасної доби. Так що першу цитадель, яку має відвоювати собі суспільство, — це освіта за стандартами демократичного світу. Саме в цьому Європа найбільше нам може допомогти, адже вона прагне мати на своїх кордонах не феодальну країну в руках мафії, а модерну комунікативну державу. І тільки така держава матиме перспективу стати не декларативно, а реально частиною європейської цивілізації.

«ШЛЯХ ДОГОДЖАННЯ СУСІДОВІ — ЦЕ ШЛЯХ У НІКУДИ»

Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», редактор сайту «Літакцент»:

— Гуманітарну політику (ГП) влада з тріском провалила, — це факт. Можливо, тепер вона й сама відчула щось неладне, і Президент узявся ініціювати розробку концепції нової ГП. Не думаю, що з цього приводу треба радіти, і ось чому. По-перше, мене здивувало слово «нова»: нова ГП — стосовно якої? Стосовно тієї, яка була до приходу Януковича до влади? Чи до тієї, яку ми бачили протягом останніх півтора року? Неясно. Про все, що було зроблено на гуманітарному напрямку до 2010 р., Президент відгукнувся іронічно («погана лекція про патріотизм»), — і це погана традиція. Колись так само робили більшовики, оголосивши початком нової ери 1917 рік. По-друге, В. Янукович чомусь наголосив на тому, що навряд чи в Україні можлива якась ЄДИНА ГП. Мовляв, головне — специфіка регіонів.

Це називається — приїхали! Адже суть проблеми якраз у тому, що за часів Януковича ми отримали 25 (!) гуманітарних політик! Жодної координації на загальнодержавному рівні немає; посаду «гуманітарного» віце-прем’єра — ліквідували; координувати питання мовної політики доручили Б. Колеснікову (!). А при цьому є ще горе-Табачник, який перетворив Міністерство освіти в ідеологічний центр радянізації й русифікації. І все це гордо називається «держава Україна»?!

Коли комуністи в Запоріжжі ставили пам’ятник Сталіну, тодішній віце-прем’єр В. Семиноженко казав: «Хай ставлять. Ми не будемо ламати людей через коліно». Скажіть, як це узгоджується з наміром євроінтеграції? І так у всьому. Дуже промовистою була ситуація з червоними прапорами. Державна влада тоді виступила в ролі провокатора. Програли всі: і Президент, і Львів, і Україна в цілому. Виграла тільки Росія, яка почала вимагати, щоб Європа назвала Україну серед тих країн, де начебто зводить голову фашизм. Цікаво, а що думали й робили спецслужби, які повинні були унеможливити провокації? До Хорошковського як керівника СБУ взагалі є великі запитання. Як громадянин, я не завжди розумію, в чиї ворота грає ця служба. Хоча частіше якраз розумію дуже добре...

Таким чином, у гуманітарній сфері ми маємо політику, спрямовану на знищення української ідентичності. Бо як іще можна розцінити все, що робить влада для радянізації й русифікації українського суспільства на різних рівнях (освіта, інформаційна сфера, маскультура...)? Я б навіть сказав, що триває неоголошена війна проти України, війна за свідомість людей, і прикро, що активну участь у ній (не на боці українських національних інтересів) беруть деякі високопоставлені державні службовці. Імена їх відомі, а деякі я вже й назвав. Що з цього приводу думає Президент, сказати важко. «Непотопельність» Табачника наводить на думку, що в деяких кадрових питаннях Віктор Янукович несамостійний. А це вже геть кепсько.

Якщо ж повернутися до теми концепції нової ГП, яку начебто розробляє Академія Наук, то нічого путнього з цього, переконаний, не вийде. Потрібно, щоб у роботу (і боротьбу!) активно включилася політична опозиція, громадські організації, експерти з доброю фаховою репутацією. У документі (якщо вже йдеться про нього) слід передбачити розділи, що стосуються МОВИ, ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ, КУЛЬТУРИ, ВІРИ (у нас же є всі ознаки того, що одна з конфесій стрімко «одержавлюється», оскільки перебуває в особливій ласці у влади). Наріжний принцип — виробити СВОЮ, українську, політику, а не «мавпувати» Росію, догоджаючи їй в усьому, як це відбувається зараз (навіть Закон про прапори списали з російського!). Шлях догоджання сусідові — це шлях у нікуди.

Зрештою, у розпорядженні влади є розроблена фахівцями концепція мовної політики, — тільки ж вона лежить під сукном (від себе додам, що законодавство давно має зобов’язати державних службовців добре володіти державною мовою, — вже одна ця норма багато що змінила б). Щодо історії, то її краще б «віддати» історикам, проте й держава мусить мати свій героїчний пантеон, мусить трактувати минулі події й діяння з українського погляду. Це ж диво-дивне, що полтавський міський голова БОЇТЬСЯ встановити у Полтаві пам’ятник Мазепі! Мовляв, хай прийме відповідне рішення парламент, або Президент... І так куди не кинь: влада весь час оглядається, наслідує, «копіює», не розуміючи, що цей шлях — малоросійський...

А ще хотів би відреагувати на заклики щодо мультикультурності. Здавалося б, що тут заперечиш, коли тобі кажуть: «Нехай розквітають усі квіти»? Тільки ж на практиці виходить так, що німці раптом сполошилися щодо долі німецького в Німеччині, англійці — щодо долі англійського в Англії, французи — щодо долі французького у Франції... Очільники цих держав одностайно заговорили про кризу мультикультурності. Сподіваюся, ми ж не хочемо повторювати гіркий досвід такої мультикультурності?

«УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ВІДПОВІДАЛЬНА ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЯК СВОЄЇ, ТАК І КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

Айдер ЕМІРОВ, директор Доброчинного фонду імені Бекіра Чобан-заде:

— Я хотів би звернути увагу Президента на мовну сферу. Загальновідомо, що держава лише тоді забезпечує свій національний суверенітет, коли в країні процвітає національна мова. На жаль, зараз проблемам розвитку, відродження та становлення української мови як державної стало приділятися так мало уваги й виділяється так мало коштів, що такий рівень роботи не забезпечує потреби державної мови.

У зв’язку з цим, гадаю, підвищення ефективності мовної політики має бути одним із головних напрямків роботи Президента в галузі гуманітарної сфери. Також хочу звернути увагу Віктора Федоровича Януковича на те, що на очах у всієї української та світової спільноти вже декілька десятиліть гине кримськотатарська мова, в країні нічого не робиться для того, щоб виправити ситуацію. Ми вже перетинаємо ту межу, після якої буде пізно що-небудь робити. Мені здається, що Українська держава відповідальна перед світом за збереження як своєї української культури, так і кримськотатарської культури та мови, бо в нас немає іншої Батьківщини, крім Криму. В інших народів є свої материкові держави, в кримських татар — це Україна. Але в нас немає нічого — жодного фільму. Ці всі установи — книгозбірня, театр, якщо помре мова — вони ж нікому не будуть непотрібними, вони будуть лише фіговим листком, який прикриватиме той факт, що гине цілий пласт культури дуже цікавого народу...

«ГУМАНІТАРНА СФЕРА БУЛА ВІДДАНА РОСІЇ»

Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор УКУ:

— Мені здається, що передусім гуманітарній політиці бракує національної зорієнтованості. Слово «національної» трактую не у вузько етнічному, а в широкому загальнодержавному розумінні. На мою думку, поки що гуманітарна програма нашого уряду була значною мірою спрямована на реалізацію російських національних інтересів. Тих інтересів, які в чомусь навіть супротивні інтересам української держави. Я поділяю думку багатьох експертів про те, що гуманітарна сфера була віддана Росії.

Дещо схожою є ситуація в релігійній політиці. На превеликий жаль, концепція державно-церковних відносин, вироблена кілька років тому на базі Центру Разумкова і також державних чинників, лягла під сукно. Дослідження Фонду «Відродження» (пропозиції Президентові щодо релігійної сфери), в якому я брав участь, теж були цілковито проігноровані. Натомість реалізується проект «Русского мира» з домінантою на користь однієї церкви, що є абсолютно супротивне духові української релігійної ситуації, яка склалася впродовж останніх двадцяти років. Я, щиро кажучи, здивований тим, наскільки слабо Адміністрація Президента Януковича відчуває українську суспільну атмосферу, що настільки засліплена одним прикладом Донецького регіону. Гадаю, настав час, аби гуманітарна політика зазнала радикальних змін. Але на сьогодні питання стоїть дуже жорстко: або Президент із командою врешті-решт усвідомлять, в якій державі вони живуть, і якими є інтереси цієї держави, або вони так чи інакше будуть відкинуті історією.

«ПОТРІБНО НАВЧИТИСЯ ЦІНУВАТИ РОЗУМНИХ ЛЮДЕЙ»

Февзі ЯКУБОВ, ректор Кримського інженерно-педагогічного університету, Герой України:

— М’яко кажучи, гуманітарна сфера сьогодні — хаотична, вона втратила системність. З режиму цілеспрямованої роботи ми перейшли в режим нескінченого перекручування, галасу, криків, непотрібних дискусій. Якщо є фінанси, будь-яке підприємство можна побудувати. Так само й у гуманітарній сфері — без необхідної кількості коштів не можна покращити ситуацію ні в підупалій моральності, ні в освіті, ні в статусі родини.

Гуманітарна сфера формується століттями. Є високі традиції російської, української, тюркської культури. А ми зараз підриваємо засади, на яких тримається все наше суспільство, забуваємо про мораль, мову, якість освіти. Ми маємо навчитися цінувати й правильно розставляти розумних людей, учених, аналітиків, мислителів, прогнозистів. А в нас же сьогодні вся увага суспільства зосереджена на багатих і на порушниках закону, ніхто не турбується про економічне, етичне, гуманітарне становлення середнього класу, який у всьому світі, в усіх країнах є хребтом будь-якого суспільства. Гуманітарна політика держави має бути такою, щоб не принижувати суспільство до з’ясувань на кримінальному рівні, а підносити його до високих зразків світової культури. Тому до політики не можна пускати крикунів, від них лише біда і в економіці, і в гуманітарній сфері, туди потрібно залучати розумних, тоді гуманітарну сферу буде вибудовано ефективно.

«СПРАВЖНЄ НАРОДЖУЄТЬСЯ НА КУЛЬТУРНОМУ ҐРУНТІ»

Євген СВЕРСТЮК, дисидент, громадський діяч:

— В останньому номері газети «Наша віра» опублікована моя стаття «Іміджмейкери для Януковича». Це — памфлет. Там, зокрема, ставиться питання про політику. Справа в тому, що у президентської команди немає гуманітарної політики. Навіть її візії. Команда тільки те й робить, що заперечує здобуте попередниками. Чому? Тому що це — люди, які успадкували радянський спосіб мислення. Вони говорять про економіку, економічні «прориви», зарплати і пенсії, «замороження» цін на продукти першої необхідності... То — їхній увесь клопіт. І не розуміють, що все справжнє народжується на культурному ґрунті, що Україна може засвітитися не в галузі автомобілебудування, а в сфері оригінальності культури. Звичайно, при якійсь елементарній підтримці.

Росія зараз до цього приходить. Очевидно, Янукович наслідує північного сусіда. Останнє інтерв’ю Медведєва з представниками «Меморіалу» свідчить про те, що Росія відчуває потребу повернутися обличчям до історичної правди, зокрема, відкривати архіви. Треба визнавати злочинців злочинцями і називати по імені героїв та жертв. Тобто називати речі своїми іменами. Це було вже не раз проартикульовано росіянами. Гадаю, під впливом того в Україні теж заговорили про культуру, не зовсім розуміючи, що конкретно мається на увазі. Бо у нашої політичної верхівки немає усвідомлення значення культурних цінностей для престижу держави.

«У КОЖЕН ДІМ — ХОРОШУ КНИГУ»

Леся СТЕПОВИЧКА, голова Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України, головний редактор літературно-художнього журналу «Січеслав», заслужений працівник культури України:

— Наш уряд при розробці гуманітарної політики має врахувати й упровадити спеціальну програму підтримки національного книговидання. Бо, як відомо, спочатку було Слово. А письменники, працівники Слова, майстри Слова, нині ледь животіють, залишені напризволяще: самі пишуть, самі видають книжки (переважно за власні гроші), самі поширюють. Грошей із державного бюджету на ці потреби не передбачено. Все залежить від того, знайдеш ти спонсора чи ні — кому як пощастить. Видати книжку власним коштом накладом у 100 примірників — це навіть не смішно, а швидше, трагічно. Наклад книжки у 1000 примірників — в Україні вже подія, хоча для 45-мільйонної країни це — крапля в морі. Про поширення накладу взагалі не доводиться говорити. Це відбувається самохіть. Хтось комусь щось подарував, переслав, але до масового читача книга так і не доходить. Відсутній сам інститут поширення літератури. Звичайно, можна провести презентацію літературної новинки в міській або обласній бібліотеці, перед студентами Національного університету ім. О. Гончара, в Національному гірському університеті або в Літературному музеї — що ми й робимо, адже це не коштує ніяких грошей, там ми завжди бажані гості. Місцеві ЗМІ випустять короткий сюжет на телебаченні або радіо, й спасибі їм за це. Але як же достукатися письменникові з глибинки до всеукраїнського читача? Адже навіть серед відомих письменників лише одиниці можуть дозволити собі літературне турне Україною з продажем книжки, і то завдяки підтримці видавців або багатих меценатів. Але такої можливості не мають більшість їхніх колег, а, тим більше, творча молодь, яка потребує «розкручування».

Друге, що потрібно, — це фінансова підтримка «товстих» літературних журналів. Вони необхідні не лише як традиційне джерело пізнання літературного процесу в країні й оаза естетичної насолоди, але й як полігон для «апробації» твору, без чого автор, особливо початківець, не може бути впевненим у професіоналізмі своєї діяльності. Проте сьогодні журнали ледве дихають, ледве виживають, знову-таки лише завдяки підтримці спонсорів або поодиноким випадкам підтримки з боку адміністрації. Наклади їхні мізерні — від 500 до 1000 примірників — на всю неньку Україну! Добре б, аби на подібні цілі були передбачені кошти, як у бюджеті Міністерства культури, так і в бюджетах областей і міст. У нашій області, як і по Україні загалом, є багато цікавих і талановитих авторів — поетів і прозаїків, значно більше, ніж про них відомо. Українська книжка не має припадати пилом роками у письменницькому столі у вигляді рукопису, потрібно допомогти їй народитися, прийти до читача. Оскільки бажаючих багато, думаю, для об’єктивності можна створити при обладміністрації літературно-художню раду, яка таємним голосуванням визначала би найбільш гідні рукописи року, що заслуговують стати книжкою.

Третє, що слід було б зробити, — передбачити для професійних письменників (членів Національної спілки письменників України) не крихітні, жебрацькі, а пристойні державні пенсії, які виплачує держава журналістам. Журналіст має справу із злободенною інформацією, а письменник працює для вічності, що можна порівняти із забігом на коротку й довгу дистанції. Обидві важливі й потрібні.

Завжди про цивілізаційний рівень влади судили з рівня й якості книговидання в країні. Хороша книжка потрібна в кожному домі, як хліб насущний, як повітря, як ковток свіжої води.

«ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР МАЄ БУТИ УКРАЇНСЬКИМ»

Леонід ЗАШКІЛЬНЯК, професор, завідувач кафедри історії археології і спеціальних галузей історичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка:

— Гуманітарна політика — дуже складний термін, що визначає в цілому інформаційно-культурний простір, в якому розвивається держава. Він, на мою думку, має кілька складових, і на них, вважаю, треба звернути увагу в першу чергу. Гуманітарна політика чого? України! Тобто держави, яка є спадкоємницею українських цінностей культури. Ці культурні цінності також мають чимало складових (їх всі навіть і не перерахуєш), але найважливішою цінністю є мова — як код культури, який дозволяє сприймати, розуміти, засвоювати й розвивати ці цінності — праці, толерантності, індивідуалізму, поєднаного з розумним колективізмом, поваги до людини тощо. Тобто якщо Україна є спадкоємницею українських цінностей культури, то мова є тим кодом, котрий дозволяє цю культуру засвоїти. Також гуманітарна політика — це державна політика в галузі ідеології та свідомості. А тут ми виходимо на цілу низку складових. Це насамперед освіта як формування системи цінностей, пов’язаних із минулим і сучасністю; це інформаційний простір і пов’язана з цим проблема підтримки українського освітнього, наукового ій культурного продукту; це й у широкому розумінні культура і мистецтво як та ж сцена, де пропонується український культурний продукт. Але, напевно, найважливішим у сучасних умовах є інформаційний простір, який має також бути українським, заснованим на українському продукті. А ще, мені видається, в гуманітарній політиці треба підкреслити дві речі: матеріальна й соціальна підтримка національних меншин, яка означатиме, що ці національні меншини не відчували б себе в Україні упослідженими, й європейський вектор орієнтації української гуманітарної політики, тобто орієнтація на європейські цінності, без яких ані трансформація нашого устрою і свідомості, ані реформи не можуть дати якихось позитивних наслідків. Загалом, на мою думку, реформи в гуманітарній сфері в нас проводяться із застарілої гуманітарної сцени, де переважають радянські досвід, свідомість і цінності.

«ВІДБУВАЄТЬСЯ РЕІНКАРНАЦІЯ КОМУНІСТИЧНОГО МИСЛЕННЯ»

Любов МАЙБОРОДА, лікар-епідеміолог Черкаської міської санітарно-епідеміологічної станції, депутат Черкаської обласної ради:

— Розвиток гуманітарної галузі в пострадянській країні, якою є Україна, має бути одним із пріоритетних питань. В гуманітарній галузі перед державою стоять два важливих питання — це демократизація суспільства, залучення кожного до будівництва держави і національне відродження. Тут потрібно розуміти, що важливою є зміна психології, перехід від тоталітарного до демократичного мислення. І всі чиновники, а тим паче чиновники вищого рівня, мають розуміти відповідальність за впровадження в Україні гуманітарної політики. Ми маємо переходити від психології колективної безвідповідальності, яка панувала в Радянському Союзі, до психології відповідальності кожного, усвідомлення кожної людини у важливості прийняття тих чи інших рішень, усвідомлення значимості свободи кожної людини. Тобто ми маємо прищепити людям потребу до свободи (це я кажу як лікар-епідеміолог), бо тільки розкривши лідерський потенціал кожної людини, ми зможемо збудувати Україну як європейську державу.

Друге — важливість національного відродження. Ми маємо відбутися не просто як демократична держава, а насамперед — як Українська держава. Тому тут питання свободи і розвитку демократії пов’язане з розвитком національної свідомості. Ті країни Європи, які досягли успіху, об’єднані національними традиціями, національною історією, національними героями, мовою, культурою, символами держави. Це те, чого поки що в Україні немає. А без впровадження таких національних цінностей у свідомість людей, без того, щоб ці цінності стали частиною їхнього життя, Україна не зможе бути успішною й заможною країною.

Треба сказати, що хоч і поволі, але впродовж 20 років Україна йшла цим шляхом. Починаючи з 2004 року ми мали свободу слова, рухалися в позитивному напрямку. Сьогодні ж відбувається часткова реінкарнація комуністичного мислення, очевидні утиски свободи слова і перешкоди розвитку індивідуальності. Ми знову спостерігаємо, як сесії місцевих рад (у тому числі й у нас у Черкасах) перетворюються на бутафорію, де немає обговорень публічних проблем, а є автоматичне голосування. Це повернення до комуністичного минулого, коли рішення приймалися кулуарно, підкилимно, й люди не знали, чому саме такі рішення приймаються. Крім того, разом з утиском свободи слова ми бачимо закриття незалежних засобів масової інформації на регіональному рівні. У Черкасах закрили телекомпанію «Антенна», газету «Антенна», фактично закрита газета міської ради «Місто», яка зараз перетворилася на якийсь рекламний бюлетень. Ці тенденції надзвичайно небезпечні. Тому що свобода слова — це кістяк формування гуманітарної політики демократичної держави. І якщо ми бачимо на рівні міста й області, що з міського та обласного бюджетів виділяється понад мільйон гривень на підтримку комунальних засобів масової інформації, то про які рівні умови діяльності ЗМІ може йти мова?! Але українська інтелігенція ні в якому разі за таких нездорових тенденцій не має права й не повинна опускати руки. Бо нашим дідам-прадідам було в десять разів важче впроваджувати гуманітарну національну політику, але вони це робили.

«ПОТРІБНІ КАДРОВІ ЗМІНИ»

Володимир ПРИТУЛА, експерт проекту «Кримський політичний діалог»:

— Стан гуманітарної сфери в Україні не можна охарактеризувати іншим словом, ніж катастрофічний. На всіх напрямах цієї сфери склалася критична ситуація, проблеми потребують негайного вирішення. Перш за все вони потребують кадрових змін, а після того — змістовних реформ. Не можна говорити про покращання гуманітарної сфери в країні за умов, коли міністр освіти Табачник свідомо шкодить державі й народові, а міністр культури Кулиняк відверто не справляється зі своїми обов’язками. За діяльності цих двох міністрів відбувся величезний відкат від тих, хоч і невеликих, але прогресивних досягнень, які вже були в країні. Без кадрових рішень у цих міністерствах немає сенсу говорити ні про реформи, ні про громадський консенсус у галузі гуманітарної політики. Ці напрями мають очолити більш кваліфіковані та більш патріотичні міністри.

Уваги президента та громадськості потребує перегляд змісту реформ, які проводяться в галузі освіти, а також система фінансування сфери культури. Президент має звернути увагу також на той безлад у гуманітарному блоці уряду, який створив прем’єр Микола Азаров. Понад рік тому було ліквідовано державний комітет у справах національностей та релігій. Компетенції цього комітету були передані спочатку до Міністерства культури, потім до Міністерства соціальної політики, а потім знову до Міністерства культури. Але справа в тому, що програми, які реалізовував комітет, зупинені. Найгірше те, що не реалізовуються програми у сфері облаштування та відновлення прав колишніх депортованих, і проблеми в цій сфері накопичуються швидкими темпами, створюється загрозлива ситуація, зокрема в Криму. Якщо її не почати вирішувати зараз, то це може призвести до значного зростання міжнаціональної та міжрелігійної напруженості і в Криму, і в країні в цілому.

«...УКРАЇНА ІСНУЄ, А МОДЕРНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ НЕМАЄ»

Ігор ТОДОРОВ, професор, доктор історичних наук, викладач політології, голова Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці ДонНУ:

— Гуманітарна сфера в кризовому стані, причому практично всі 20 років незалежності, а особливо — в останній час, коли державна гуманітарна політика значною мірою ведеться не на користь національним інтересам, а відповідно до потреб сусідньої країни. На мій погляд, це відбувається тому, що ні в суспільстві, ні серед владних еліт немає усвідомлення головної мети гуманітарної політики. Ця мета, на мою думку, має виходити з констатації, що Україна юридично існує, а українців як модерної політичної нації немає... Саме формування такої нації, причому прискореними темпи, потребує уваги Президента і громадськості. Цій меті спроможна сприяти європейська інтеграція нашої держави як консолідуючий чинник. Безумовно, варто розуміти, що для когось ця інтеграція замінила «світле комуністичне майбутнє», втім для більшості (я сподіваюся!) — це передусім високі стандарти життя, європейські цінності, завдяки яким Україна отримає шанс стати конкурентоспроможною державою. Отже, гуманітарна сфера потребує відповідної державної політики, суспільного впливу спрямованих на формування української нації шляхом консолідації усіх громадян, незалежно від етнічного походження, на ґрунті українських національних інтересів.

«ОСНОВА СУСПІЛЬСТВА — СЕРЕДНІЙ КЛАС, ІНДИВІДУАЛІЗМ І ВЛАСНИЦЬКИЙ ІНСТИНКТ»

Олександр МУЗИКА, професор, декан соціально-психологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка:

— Не можна не погодитися принаймні з двома думками Президента. Справді, політика в гуманітарній сфері нечасто виходить за рамки декларацій. І справді, українське село вже доведене до такого стану, що можна говорити про гуманітарну катастрофу. Але ні першого, ні другого якимись разовими акціями, на кшталт відновлення роботи сільських клубів і бібліотек, не можна змінити на краще. Моє бачення змін у спрощеному вигляді таке: від національної ідеї — до національних проектів. Яка ж національна ідея й де її шукати? Відповідь на це сакраментальне питання проста: запитати в українців, чого вони хочуть. І може, ще поглянути на інші країни, в яких це хотіння реалізоване. Бо хочеш, значить — можеш.

Відомо, що українцям притаманний такий собі хутірський індивідуалізм і власницький інстинкт — «садок вишневий коло хати...». Хіба ж це не узгоджується з напрямком розвитку України? Так, не узгоджується з нашими радянськими стереотипами, викликає спротив і навіть обурення в особливо рафінованих ідейників. А для більшості — мрія життя, а для Шевченка — поезія...

Така національна ідея — це ѓрунт, на якому має вирости і освіта, і культура, і духовність. Звісно ж, при цьому різниця між людьми в достатку має бути не в тисячі разів, а в десятки. Домінувати в суспільних процесах має середній клас, а не олігархи. Одним словом — Україна або стане соціальною державою, або ж добре потрафить імперським амбіціям сусідів.

І, здається, вже навіть олігархи переконуються, що їм потрібна незалежна Україна, бо ж банальне «дешевий сир буває тільки в мишоловці» не стає менш переконливим через свою банальність.

А щодо проектів, то, за великим рахунком, Україна має їх усього три, а слід мати хоча б 333.

Це — гривня, це — ЗНО і до недавнього часу успішним проектом можна було вважати Конституцію.

Проект в моєму розумінні — це аргументована програма, яка має чітку мету й контрольовані результати, яка фінансується, в якій готується менеджмент нової якості, що згодом може бути використаний в інших проектах.

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ