Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

Послання Катерини Білокур

4 жовтня, 2002 - 00:00


Прем’єра фільму «Катерина Білокур. Послання» відбулася 17 травня цього року в Червоному залі Будинку кіно. Зал був повний. Під час перегляду плакали. Один із завсідників зауважив: «Таких оплесків не пам’ятаю». Та ж реакція — у Будинку вчених, на вечорі пам’яті художниці. А на Міжнародному кінофестивалі «Золотий витязь» і журі, і преса, і глядач назвали фільм кращим (у розділі неігрового кіно). Нагорода — «Срібний витязь». Чому ж неігровий, малобюджетний фільм викликає таку емоційну реакцію? Причому й у звичайних глядачів, і у професіоналів.

НЕ ТІЛЬКИ ПРО КІНО

Хто він, «герой нашого часу»? Невже той, хто кочує з бойовика в бойовик, з серіалу в серіал, iз шоу в шоу, хто заповнює сьогодні наше кіно і телеекрани, завойовує наші розуми і душі, хто «за склом», у «вікнах», «гаремах»? Хто вони, сьогоднішні кіно-, теле- і шоу-«зірки»? І хто вони, «ліпники» людських душ? Творці? Художники? Чи не занадто висока плата, наша плата, за їхні «витвори»?

Надто багато в нашому житті спотворено: почуття, ідеї, слова, вчинки… саме життя. Що істинно, а що помилково? Які цінності нам потрібні, а які ні? І чому в світі так явно домінують руйнівні, а не творчі тенденції? Запитання, запитання, запитання… Багато з них по суті риторичні. Чи не тому так мало сьогодні справді творчих людей і так складно і незатишно їм жити у добу такої «свободи» і такої «демократії».



Проте Художнику в усі часи жилося несолодко. І завжди його підстерігали спокуси. І нехай наші «нові» «від культури» й шоу- бізнесу співають гімн ринковим відносинам і мітять презирством тих Художників, які не можуть до них пристосуватися. А чому, власне, Художник повинен пристосовуватися? Ринок для торговців. Художник повинен жити «у храмі». Він може продати чи обміняти на ринку ним створене на хліб і одяг, полотно і фарби. Щоб мати можливість жити і творити далі. Але не торгувати і не торгуватися. Інакше він уже не Художник.

Так, Художник завжди потребував мецената. Інакше він може просто не вижити. А разом із ним може загинути і створене ним, і те, що він ще не встиг створити. Так було завжди. І це розуміли і королі, і купці, точніше, ті з них, хто думав про майбутнє і про свою душу.

Так, Художник працював і на замовлення. Але парадокс у тому, що якщо він Художник, то й зроблене ним на замовлення ставало надбанням вічності. Ціна його відданості мистецтву настільки висока, що порівнюється хіба що з мірою цієї відданості. І таку ціну здатен заплатити тільки Художник. А спокуса настільки велика і багатолика, що уникнути її може також тільки Художник.

Катерина Білокур — Художник. Це її суть, її єство. Просто вона народилася Художником. І залишалася ним усе життя. За це вона заплатила сповна. Я не стверджую, що її шлях — єдиний у мистецтві. І що пройти такий шлях повинен і може кожен Художник. Вона змогла і пройшла. Як часто не було у неї фарб і полотна, щоб творити; хліба, щоб їсти; дров, щоб зігріти хатину.

«Ой, холодно! Бодай він згас, цей нечестивий мороз! Воно ж, як правду сказати, то за що ж його лаяти? Хіба він винен, що в мене нема чим топити мою хатину? Я й однії зими не пам’ятаю, щоб було тепло у моїй хатині. На руки хукаю, а на ногах пальці поприморожую, а літом тоді вже нігті злазять».

Страшно навіть уявити ці її зими, а вона жила так не рік, не два — все життя. І ні студена хатина, ні відморожені пальці не затуляли від неї світ, те прекрасне, що є на землі.

«Зате вже як прийде весна, то якою вона прекрасною здається!. Квіти зацвітуть!. Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще чудовіша! Передаючи яку-небіть квітку, я ніяк на неї не надивлюсь, я не уп’юсь її красою. Я не втомлюсь, її творячи.

Квітка, як і людина, — має душу! Квіти — така ж жива істота. Зірвана квітка — вже не квітка. Це зламана жіноча доля. Не рвіть їх, хай цвітуть на радість людям і сонцю».

Таку мудрість дано не кожному. Їй дано. Звідки ж вона черпала сили, щоб так дивитися на світ? У неї не було ні сім’ї, ні свого вогнища. Багато буденних радощів обійшли її. Вона ніколи не відчула, як молоко розпирає груди і жадібний дитячий ротик припадає до них. І вона завжди була самотньою, чужою серед свого оточення. І це також її плата.

«Так як живому Шевченку розказувала: «Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа…» Бувало, піде батько в колгосп прохати виорати город, то й чує від голови колгоспу : «Запряжи он дочку-художницю та й ори.» Вертався батько ні з чим. А я зі сльозами уночі копаю. Та ще треба було мені садити, полоти, коноплі мочити, терти, мняти.... А потім, виготовивши пряжу, треба ж було її і ткати, і білити, і шити, бо полотно потрібне було для одягу сім’ї. Напряду, витчу, вибілю, а тоді натягаю на підрамок — і малюю. Малювання виходить грубе. А я від цього сердилась, хватала мою невдалу роботу, рвала, топтала, а потім: збирала, склеювала, плакала над нею — і знов же заходжувалась працювати... А тут ще й мати напались: «Твої товаришки заміж повиходили, дітей уже мають, а ти сидиш та чортів малюєш!» Мати знають, що цим вони мене найгірше образять».

Хіба все це недостатня плата за право бути Художником? І все ж, не багатства, не слави, навіть не кохання та розуміння просила вона у Бога, а сил і мудрості, щоб творити.

«Я помолилась Богу, поклонилась тій землі, що схоронила дорогу людину… Звела руки вгору і кажу: «Боже, дай мудрість моїй голові, щоб і я могла творити!.. Ой людочки добрі! Ой, простіть мені! Ой я ж не ледача! Я всякий труд люблю, а малювання — над усе на світі! Я поклоняюсь йому і поклонятимусь!»

І Бог дав їй дар, що дістається небагатьом, і сили зберегти його. А це вдається не кожному. Їй вдалося. Їй вдалося не загинути під тягарем буденного життя, не вступити у нездоланний конфлікт зі світом та з власною особистістю. Звичайна людина і геніальний художник поєдналися в ній. А у житті це рідкість. І незважаючи на всі складності та жахи часу, в якому їй довелося жити, на його прагнення до розчленованості і розпаду, до воєн і революцій, до рукотворних і нерукотворних потрясінь, роботи художниці цілісні й органічні, наповнені енергетикою світла і добра. Це також вдається одиницям: не зробитися жорстоким, не озлобитися, не проклясти світ.

Напевне, це й є гармонія, про яку так багато кажуть, про яку стільки пишуть, якої прагнуть, але яка так рідко зустрічається у реальності.

Це поєднання природної простоти, справжньої щирості з душевною тонкістю, генетичною інтелігентністю та неймовірним талантом властиве тільки чистим, нетутешнім душам.

І як сумно, що такий художник напевне не знає, чи дійде його картина, його слово, його фільм до сердець тих, для кого він кров’ю пише цю картину, болісно шукає те єдине слово, знімає випестуваний у серці фільм...

Чи дійде до людських душ Послання Катерини Білокур? Вона так на це сподівалася.

«На довгу згадку ці квіти посилаю тому, кого не бачила, тому, кого не знаю… Важко мені лежати в землі, якщо хтось, хто буде жити після мене, не згадає мою добру роботу добрим словом».

І це не лукавство, не кокетування (вона взагалі не вміла лукавити) — вона справді творила для людей і мріяла про розуміння.

Колись у дитинстві малювання для неї було самоціллю: і не було важливо, чи збережеться створене нею, чи побачить його хто-небудь. Про це вона не думала. Просто не писати вона не могла.

«В мене чуть-не-чуть та й з’явиться бажання: ет, якби ще що-небіть намалювати! Аж серце наче заболить! Та в мене не було ні паперу, ні олівця. Так я украла у матері кусочок полотна та взяла вуглину… О, чудово! Я намалюю , надивлюсь-намилуюсь, а тодi виперу — і знов малюю...

А одного разу, як підкотило мені до серця, я намалювала якихось видуманих птиць. І тоді мені ті мої перші твори такі чудові здались! Мені так радісно було… І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна!.. От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. «Що ти, скаженюка, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!» Малюнок мій зірвали і кинули в піч…»

Але… Минав час, і душа стільки увібрала і так хотілося поділитися, віддати накопичене. І вона віддавала, щедро, безмежно.

Її ім’я не прогриміло на весь Всесвіт, як імена її колег-сучасників, таких, як Далі або Малевич, які ввірвалися у цей світ на рубежі ХIХ і ХХ століть та розкрили, розчленували свою епоху, саме так відчувши її, саме в цьому побачивши і почувши веління часу. Вона ж увійшла у наш світ тихо і непомітно, і так само тихо і непомітно покинула його, залишивши нам картини і листи — свої послання.

Її голос тихий, у ньому немає крику, агресії, а тільки співчуття і любов. Її такі прості і мудрі слова хочеться слухати і слухати, а картини дивитися і дивитися. Картини і листи, які пише людина, котрій ніколи не довелося вчитися навіть у звичайній школі, але яка зуміла сама себе навчити і читати, і писати, і малювати. І не просто малювати, а творити. До звичайної школи її не пустили батьки: «Нащо ж, мов, Катрю віддавати в школу, як вона і сама тії грамоти учиться…». А до професійної — просто не прийняли.

«Ви чого?» — запитали в художньо-керамічному технікумі. «Та щоб я була художник» — «А яку ви маєте освіту?» — «Та ніякої» — «Так невже у вашім селі не знайшлося нікого розумнішого, щоб з’ясував вам про закон вступу до середніх шкіл?»

А ще ж у мене в руках малюнки. Може, хто запитає, ану, як ви малюєте. Та в канцелярії про те мене ніхто не запитав. От ще одна надія: перекину я ці свої малюнки через огорожу, а може, там між тими гуляючими є і учителі? Вони побачать мої малюнки і приймуть до школи. А із храму науки ніхто не вийшов і не позвав мене…

Плакала страшно, дико! Здіймала руки вгору і просила в кого-то ради і допомоги. І мені вчувалося, що хтось мені шепче: а ти не плач, Катерино, що нема в тебе вчителів. Їм ніколи. А ти дивись, як у матері природи — так і малюй. І сама собі я сказала , що хоч без школи, а буду учиться малювати, буду , буду і все.

ХУДОЖНИК! Яке це велике слово! Воно — як прекрасна музика звучить! Чи у вас такого не буває?»

І вона сама створила себе і свій світ, світ такої духовної насиченості, такого багатства, що вистачить щедро обдарувати всіх, хто відкритий цьому світу. Такий світ, хтось обов’язково мав помітити, хтось обов’язково мав оповісти про нього. Ольга Самолевська довгі роки «йшла» до Катерини Білокур. І все-таки разом зі своїми однодумцями створила цей фільм. Фільм аж ніяк не ювілейний у звичному розумінні, хоч і задуманий був до ювілею (століття з дня народження). Він не для парадного показу, а на сьогодні, на завтра, на кожен день, бо несе енергетику, яка так необхідна людям, особливо в такі безрадісні часи, як наш.

Особистість і час. Ідея сама по собі не нова. Хоч щоразу цікава, якщо втілена неординарно. І головне — якщо про Особистості. Катерина Білокур — Особистість. Вона — витвір свого часу і вона — поза ним. Ні, вона не внутрішній дисидент, просто вона настільки самобутня, що не схильна до впливу ззовні.

Тому й творчість її не підвладна жодним «ізмам», не підвладна часу. Вона не може бути модною чи не модною. Вона позачасового, планетарного характеру, і разом із тим яскраво національна. У ній небо, земля, трава саме України. Але дух, аура, що витікає від її робіт, зрозумілі і доступні всім — це дух добра, миру, любові, в них якесь нез’ясовне світло зцілення. Просто вона народжена для того, щоб нести це світло людям через свою творчість. Це дар. І це — місія.

Така Особистість і таке розуміння особистості й робить ординарну ідею «часу і особистості» неординарною. Дати відчути це глядачу — складно. Автори фільму це зуміли. Їм вдалося знайти ту кіномову, ту форму естетичного кіновтілення, що поступово вводить нас у духовний і творчий світ художника. У чорно- біле зображення хроніки вривається колір (і який!) її картин, напрочуд прекрасних. А через її листи вражаюче природно й безпосередньо, до дна, проявляється її душа.

Емоційне напруження поступово, непомітно, нібито поволі наростає, поки не народжується дивне єднання екрана й глядача, коли слова людини, якої давно немає на цій землі, лягають саме на твоє серце, почуті саме тобою.

Фільм зовні простий, без новомодних «вигадок» (вони непотрібні у цій картині, більше того, протипоказані натурі художниці), але складний за своєю внутрішньою конструкцією, тому у ньому такі важливі усі «дрібниці» й «нюанси»: монтажні стики, ритмічна побудова, цвітові переходи, органічне поєднання звуку та зображення. Уся ця невловима та непомітна для глядача робота і створює ту єдину естетично-моральну структуру й той ефект «післядії», без якого немає і не може бути справжнього твору мистецтва.

У ньому все звернено до серця, до душі. Емоційне напруження поступово, ніби поволі зростає, поки не народжується те дивне поєднання екрану й глядача, коли слова людини, якої давно немає на цій землі, лягають саме на твоє серце, почуті саме тобою.

«Я згадую все і усіх. А що з мого боку було не гаразд і, може, що не так, то схиляю перед вами мою голову і прошу у вас пробачення.

Чи весною, чи літом будуть тихі вечори — ви посядете на веранді і будете милуватись тим чудовим вечором і згадайте і мене: це ж Катерина Білокур любить такі вечори.

Прошу, прийміть ці не мудрі, але від щирого серця слова! Не плачте, а покохайте ще дужче свою працю — і вам буде веселіше жити в світі. І хоч словом ласкавим одне до одного озивайтесь, то і то добре! Що ж діяти? Треба жити, як кому найменовано!»

І вже не знаєш, що ж у ній первинне: художник чи поет, мазок чи слово. І те, і друге бентежить людську совість, звернене до неї й пробуджує найкраще, що є у людині.

І якщо навіть десь дряпнуло (не прийнятий тобою кадр чи монтажний стик або технічний огріх звуку) — все байдуже, все забулося. Залишається тільки світлий смуток і біль не тільки за себе.

«Якби у нас була художниця такого рівня майстерності, ми примусили б заговорити про неї весь світ», — сказав Пабло Пікассо.

Автори фільму хотіли, щоб не тільки майстерність Художника дійшла до людей, але щоб вони побачили велич Людини.

Ми всі надто втомилися від зла і бруду, крові і руйнування, самотності й нерозуміння. Нам так не вистачає тиші, добра, співчуття, гармонії. Нам їх так не вистачає. А вона несе їх нам. У своїх картинах і листах — своїх посланнях.

Cвітлана ЧЕРНЯК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments