Президентське малоросійство
Усім відомо, що в містах східної та південної України живе переважна більшість українців. Проте відомо також, що майже всіх дітей навчають тут російською мовою. Викладачі вищих навчальних закладів, які викладають державною мовою, тут є унікальними випадками. Кажуть, щоправда, що українці сходу й півдня вважають своєю рідною російську мову, а тому жодних порушень прав тут немає. Проте Всеукраїнське товариство «Просвіта» може навести безліч прикладів того, як грубо порушуються права тих, хто щиро хоче навчати своїх дітей українською мовою, хто вимагає, протестує, пише скарги, утворює громадські комітети, шле гінців до Києва. Але їхні права зовсім не реалізуються на практиці. Протягом декількох років українська громадськість Донецька бореться за відкриття першої в Донецьку української гімназії. Усе тут є: є діти, є заяви, є приміщення, є підручники. Їздять звідти й посланці до Києва. Але немає ухвали місцевої влади, бо влада в Донецьку не українська, а яничарська. І таких прикладів на Україні можна навести чимало. Зрештою, українці не посилають своїх дітей до українських шкіл не тому, що вони не хочуть, а тому, що українських шкіл немає, а змагатися з владою за їх відкриття не кожному спаде на думку.
У столиці України українські школи є. Формально їх тут переважна більшість. Проте фактично у кожній колишній російській, а тепер українській школі більшість учителів викладати українською не хоче. Не хоче, та й годі. Не хоче й не викладає. Це можна як завгодно пояснювати чи виправдовувати, але таку їхню поведінку інакше як зухвалим порушенням прав українців назвати важко. А що вже говорити про вищі навчальні заклади! До Києва та інших міст України приїжджають сотні тисяч дітей із сіл, районних центрів, із західних регіонів країни, щоб отримати вищу освіту. А в аудиторіях більшості столичних вузів академіки, професори та доценти без будь-якого вибачення читають свої лекції студентам здебільшого не тiєю мовою, якою їх учили в школі. Чи можна цей факт назвати дотриманням конституційних прав українців? Чи можна вважати, що українську мову впроваджено в українській освіті як мову державну? Фактично стан справ із утвердженням української мови як державної в системі вищої школи можна охарактеризувати так: зрушення в цій справі є виключно за рахунок національно свідомих педагогів і ректорів, а не зусиль держави, у зв'язку з чим ці зрушення є незначними і вже зовсім пригальмувалися, оскільки не зростає кількість національно свідомих викладачів і ректорів, а скоріше, зменшується, бо є факти витіснення їх з деяких вищих навчальних закладів.
Але припинення впровадження української мови як державної стосуються не лише освіти. Своє інтерв'ю після недавньої гри з чемпіонами світу головний тренер національної футбольної збірної Йожеф Сабо давав державною мовою іншої держави. І це він робив попри те, що телеоглядач вперто запитував українською мовою.
Футбол є частиною життя мільйонів українців у всіх куточках України. Ще декілька років тому Й.Сабо давав інтерв'ю для радіо й телебачення українською мовою. Цим, я так це розумів, тренер національної збірної України засвідчував своє розуміння згубності русифікації українців для майбутнього української нації, демонстрував повагу до державної мови та законів молодої держави. До речі, Й.Сабо як уродженець західних областей, українською мовою володіє добре.
Що ж сталося з Йожефом Йожефовичем? Може, хтось чи щось налякало? Може, хтось присоромив або попрохав, аби не робив із себе білої ворони. А можливо, пересвідчився Й. Сабо, що в Національному університеті фізкультури та спорту українським спортсменам усі предмети продовжують викладатися мовою іншої нації, що найбільш тиражовані огляди матчів національної збірної друкуються в «руськоязичній» газеті «Факты», яка найбільше підтримується українською владою, що майже всі тренери інших українських збірних на запитання журналістів відповідають російськими словами, та й подумав: «Хіба я гірший за всіх? Хіба я якийсь націонал- патріот?»
Коли читаєш лозунг, який виставляють хорвати за ворітьми свого противника «U boj, u boj za narod swoj!», коли дивишся, як натхненно співають свої національні гімни перед початком матчу гравці національної збірної Франції та інших країн, стає соромно за своїх, що мовчать, немов німі. А може, й добре, що мовчать. А то що вони заспівали б разом зі своїми тренерами? Хіба так:
А може, зателефонує Президент тренерові національної збірної та скаже: «Йожефе, я тебе прошу, хоч ти не спростовуй мене! Вибори ж на носі». Та ще багато кому можна зателефонувати...
