Про неправедний суд і про необхідність політики
Володимир Лєсной у статті «Про три стовпи сучасної розвиненої нації. У розвиток дискусії із Сергієм Грабовським...» люб’язно надав право поставити крапку у полеміці мені. Тож дозволю собі скористатися цим правом не для дискусії самої по собі, а для уточнення деяких принципових моментів, зачеплених у статті мого опонента.
Почнімо з найпростішого. «Від політики дійсно ніде подітися. Ось тільки займатися політикою належить раціонально, вибираючи оптимальні форми. Політика не повинна ставати притулком для нероб, бездар та явних аферистів. Зазвичай корисніше самостійно навести лад у своєму подвір’ї чи будинку, ніж півдня стояти з плакатами біля жеку і скандувати «Ганьба!» та «Геть Президента й парламент!». Хіба можна щось заперечити, коли йдеться про аферистів і нездар? А от щодо самостійного наведення ладу у своєму подвір’ї... 200-квартирний будинок, де я прожив майже все життя, — кооператив. Зараз квартири приватизовані. Прибудинкова територія — у нашому спільному користуванні та розпорядженні. Ніякого жеку. Гірше чи краще, але самі давно вже даємо собі лад. Але ж є ще перший поверх, де, крім великої дитячої бібліотеки, розташовані ще й різні комерційні заклади. Ним розпоряджалася райдержадміністрація. Наслідок — кілька попередніх орендаторів «накрутили» десятки тисяч гривень боргу на кооператив, користуючись водою, опаленням й електрикою, а викинути їх геть було неможливо, попри численні судові рішення. Утім, з 2005 року стало трохи легше розмовляти з орендарями, наче впоралися з деякими проблемами. Та настав 2010 рік. І знову закрутилося по-старому. Нині без дозволів, без узгоджень, усупереч волі жителів будинку на першому поверсі — поряд із дитячою бібліотекою (!) — побудовано ресторан. І вже не на основі оренди, а у приватизованих приміщеннях (з’єднано докупи дві колишні комерційні точки). Нові власники (а оборудку спільно провели громадяни двох держав, які воюють між собою уже кілька десятиліть...) самочинно пробили дірки для вентиляції у капітальних стінах будинку, які належать кооперативу, і так само незаконно користуються дверима, пробитими у двір без дозволу БТІ. А коли вкотре правління кооперативу, в енний раз викликавши міліцію (всю ніч щось ламали і свердлили у приміщенні ресторану, це постійна практика його господаря), спробувало викликати на розмову власника, той вийшов у супроводі свого почту і сказав нашій заступниці голови правління у присутності багатьох свідків: «А ты, украинка, молчи!».
Я думаю, читачі можуть навести тисячі, якщо не десятки тисяч, подібних прикладів поводження забудовників, рестораторів, господарів казино тощо. І от запитання: чи можливо навести тут лад без докорінної зміни системи політичних та економічних відносин в Україні? Чи висаджений за твоєї участі сквер назавтра викорчують незаконні забудовники, й іншої управи на них, окрім громадянської дії і готовності людей лягати під колеса машин, немає? Звичайно, прати шкарпетки і витирати пил треба за будь-якого режиму, але зараз через Верховну Раду проходять такі закони, що тебе разом зі шкарпетками невдовзі зможуть викинути — бо є «суспільна потреба» — із якнайкраще облаштованого твого приватного житла...
Так, теоретично раду тут може (і повинен) дати суд. Але, очевидно, не на порожньому місці Центр Разумкова зафіксував таке ставлення українців до судової влади у щорічному опитуванні (треба було відповісти на запитання «Чи підтримуєте ви дії судової влади?»): повністю підтримую (4,2%), підтримую окремі заходи (25,6%), не підтримую ( 57,1%), важко відповісти (13,0%). Квітень, 2011.
Інший авторитетний дослідницький центр Київський міжнародний інститут соціології, провівши у березні-травні 2011 року всеукраїнське опитування, зафіксував ставлення громадян до суду під іншим ракурсом: «...Респондентам було запропоновано оцінити поширеність корупції в двадцяти сферах суспільного життя... Як і раніше, найбільш корумпованими були названі Державтоінспекція (64,4% опитаних вважають, що в цьому середовищі корупція дуже поширена) та судова система (60,3%). Варто підкреслити, що цього року система охорони здоров’я за сприйняттям корупції наздогнала судову систему (60,3%) й міліцію (59,1%), яка раніше одноосібно посідала третю сходинку цього антирейтингу». І ще одне: на запитання «Чи вважаєте ви, що суд хоче подолати корупцію в Україні?» так відповіли тільки 6,9%.
І нарешті думка самих суддів про український суд (опитування проведене у листопаді 2011 року Центром Разумкова). Виявляється, лише 9% суддів різних інстанцій вважають, що люди повністю довіряють їхній роботі. Майже 21% суддів вважають, що суспільство судам не довіряє, а 70% опитаних вважають, що їм довіряють частково. У профільному парламентському комітеті результати моніторингу серед суддів здивування не викликали. «Коли я спілкуюся з суддями, вони кажуть, що їм соромно зізнаватися, що вони працюють у суді», — заявив перший заступник комітету Верховної Ради з питань правосуддя Юрій Кармазін.
Так-от, це не тільки про те, як громадянам облаштовувати свою країну за чинних обставин, а й про те, чи справді Юлія Тимошенко на суді показала «хамську поведінку», як стверджує Володимир Лєсной. Та невже? Як на мене, Юлія Тимошенко дозволила собі чітко й недвозначно оприявнити те, що думає про суд і суддів абсолютна більшість українців. Просто пересічний громадянин не може під тиском обставин зробити це, а вона вирішила йти ва-банк і називати речі своїми іменами. Принагідно: мій опонент цілком слушно вважає «здорову мораль» одним із головних стовпів буття нації, але чому в такому разі він вимагає від Тимошенко бути на суді лицеміркою?
Володимир Лєсной протиставляє поведінці Юлії Тимошенко під час суду поведінку українських дисидентів. Та це речі незіставні. У той час абсолютна більшість населення СРСР й УРСР, зокрема, вважала політичний лад та судову систему на загал справедливими. А недоліки — окремими. Як співалося у популярній пісні тих часів, «где-то кое-кто у нас порой честно жить не хочет»... Тому тактика дисидентів полягала у неухильному дотриманні радянських законів і Конституції, щоби довести суспільству на наочних прикладах, що саме влада порушує ці закони, що суд неправедний і несправедливий. Це знайшло розуміння у західному світі, та і в СРСР поволі ставлення до політичного ладу, до влади і до суду змінювалося. Але...
Мій опонент пропонує згадати як приклади вірного поводження навіть на неправедному суді процеси над Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом.
Другий суд над Василем Стусом проходив за зачиненими дверима 1980 року. Підсудний до самого кінця намагався поводити себе коректно (хоча його і виводили із зали суду за «неправильну» поведінку). Більше собі дозволяли свідки. Так, викликана в числі свідків Світлана Кириченко на початку допиту звернулась до суду: «Прошу суд запитати у Василя Стуса, чи визнає він цей судовий процес законним? — На що Василь Стус відповів заперечно. — У такому випадку і я відмовляюся брати участь у цьому процесі». У відповідь на вимоги прокурора притягнути її до кримінальної відповідальності за відмову від надання свідчень і на аналогічні погрози від судді Світлана Кириченко відповіла: «Я буду давати покази на тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних». На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Але ця заява не викликала жодної реакції ані у його адвоката, ані у судді, ані у прокурора. Нарешті Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово й на останньому засіданні просто виголошено вирок — 10 років примусових робіт і 5 років заслання. «Кати! Ви мені і останнього слова не дали сказати!» — вигукнув поет і процитував вірш Лермонтова: «И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!».
А от що пише про перший суд над В’ячеславом Чорноволом (1967 рік) його близький друг Роман Корогодський: «...Дуже переживав його перше ув’язнення, бо був присутній на тому процесі. З Києва приїхала ціла делеѓація — суд був відкритим. Уперше і востаннє. Мета була — всіх залякати, а вийшло навпаки. Славко тримався виклично, заганяючи своїми блискавичними репліками судочинство в кут, і за наївністю я вже був готовий повірити, що цього опришка зараз звільнять за відсутністю вини. Не звільнили. Навпаки, «ощасливили» трьома роками ув’язнення». І ще один фрагмент спогадів: «У залі був «увесь Львів» — це ж перший (і останній!) політичний відкритий процес. Пострижений Славко виглядав на школяра — схуд і кинулась в очі ніби втома. Але ось він побачив киян — зблиск очей і скромна, та помітна усмішка нам знову повернула знайомого Славка, моторного заводіяку, мов ртуть рухливого, динамічного, з реактивним і винахідливим розумом. За кілька годин прокурор і суддя зазнають на собі дивовижну безоглядність підсудного, який питаннями й репліками заганяв увесь суд під лавку і примушував оборонятися від зухвалого підсудного, аж доки зіпрілий суддя рявкнув, що виведе його геть, якщо той не припинить свою «ворожу агітацію»... Славко став героєм. Як Тіль Уленшпігель, як Робін Гуд. Я повторюся: був подавлений, і перший, хто мене розрадив, був художник Богдан Сойка. Він якраз і пояснив, що для Славка аж нині відкрився шлях боротьби. За недовгий час ми його не впізнаємо». Як бачимо, ніхто не дорікав тоді Чорноволу за «хамську поведінку», крім хіба що тих, хто його судив і здійснював «ідеологічне забезпечення» судового процесу...
Іншими словами, поведінка Юлії Тимошенко на неправедному суді є продовженням української вільнолюбної традиції, різниця в тому, що тепер громадяни мають цілком адекватне уявлення про судову систему, й не треба їх переконувати у тому, що ця система не заслуговує на повагу до себе.
І на закінчення — про стилістику цитування опонента. «Саме у світлі тієї статті («Хто не пускає Юлію Тимошенко в президенти України?», «День», № 128, 25 липня 2009 року. — С. Г.) деякі нові аргументи Сергія Грабовського видалися мені вельми несподіваними. Ну ось, приміром, він гостро засуджує мене за те, що я заявив: Путін на виборах був зацікавлений у перемозі Тимошенко. Проте в уже згаданій статті сам він писав: «Сьогодні Тимошенко потрібна Кремлю як сильний гравець для нейтралізації президента Ющенка й тих, хто стоїть за євроатлантичну інтеграцію України». Після цього йшла ще радикальніша констатація: «Тому Кремлю Тимошенко потрібна сьогодні як інструмент усунення від влади Віктора Ющенка і нейтралізації всієї більш-менш «самостійницької української еліти». За півроку до виборів Тимошенко навряд чи могла значно змінитися в інший бік».
Звичайно, не могла. Але ж у статті містилося прямо протилежне твердження, ніж те, що мені його приписує опонент. Цитую відповідний абзац: «Сьогодні Тимошенко потрібна Кремлю як сильний гравець для нейтралізації президента Ющенка і тих, хто стоїть за євроатлантичну інтеграцію України. А що буде завтра? Прогнозувати, як Тимошенко поведе себе після здобуття посади глави Української держави навряд чи візьметься будь-хто з серйозних російських аналітиків. Принаймні зрозуміло одне: вона сильний і несподіваний у нападі й обороні гравець. Тому вона може за певних обставин успішно повернути курс української політики на Захід, ефективно використовуючи своє вміння налагоджувати особисті контакти з дуже різними за поглядами політиками. Тож Кремлю Тимошенко потрібна сьогодні як інструмент усунення від влади Віктора Ющенка й нейтралізації всієї більш-менш «самостійницької» української еліти. А як повновладний Президент... вона небезпечна для Кремля».
Отож у мене йшлося тільки про те, що Путін намагався використати тодішню главу Кабміну у своїх цілях; сьогодні можна сказати, що частково йому це вдалося, але водночас «кремлівські чекісти» зазнали стратегічного фіаско: проєвропейський, прозахідний вектор Тимошенко визначився остаточно.
Так само, як і ставлення більшості українських громадян до процесу над нею як неправедного і суто політичного.
А щодо гріхів Юлії Володимирівни... Згадаймо, Андрій Сахаров свого часу був одним із «батьків» радянської атомної та водневої бомб, незмірно тим зміцнивши тоталітарний режим. Але головне у його діяльності все ж те, що сталося після переосмислення цілей своїх вчинків і засад свого життя. Тож, гадаю, остаточні крапки над «і» у нашій дискусії здатен розставити лише час.
