Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

Проблема переселенців: станція Харків

Місцева влада працює тільки на збір інформації щодо внутрішніх мігрантів, для вирішення конкретних питань людей переадресовують до волонтерів
8 липня, 2014 - 10:21
Проблема переселенців
ІСТОРІЯ З ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМИ З ДОНБАСУ — ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ТЕСТ НА ЗРІЛІСТЬ І ДЛЯ УРЯДУ, І ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА / ФОТО РЕЙТЕР

Любові Кирилівні Бублей — майже 90. Вона народилася 1925 року в селі неподалік Шепетівки. 1952 року разом із чоловіком із напівголодної Шепетівки перебралася до Краматорська, а далі — до Слов’янська. Працювала то посудомийницею, то буфетницею, то касиром. Вона досі якось мрійливо-ностальгійно усміхається, згадуючи про те, яке різноманіття вони з чоловіком застали в магазинах Донбасу, на противагу рідному місту. Кілька тижнів тому Любов Кирилівну родина перевезла зі Слов’янська до табору для переселенців на околиці Харкова — після того, як її 48-річну онучку вбило уламком снаряду під час одного з боїв. Хто саме стріляв, жінку не цікавить, натомість вона починає перераховувати, скільки похорон було в її житті: шість братів і сестер під час Голодомору, двоє — під час війни, і от тепер знову — передчасні смерті. Любов Кирилівна російськомовна, але в її вимові досі дуже відчутний український акцент. Без вагань переходжу на українську — і раптом її очі наповнюються слізьми. «Наче побувала в Шепетівці», — каже вона на прощання.

Любов Кирилівна — одна з мешканок місця компактного проживання переселенців у дитячому таборі «Ромашка». Сьогодні тут живе близько 200 внутрішніх переміщених осіб. Переважно це жінки (три з них — вагітні) та діти (всього — близько 80-ти, семеро з них — немовлята), одна багатодітна родина. Із гарячих точок люди переважно виїздять залізницею, їх евакуює також харківський Автомайдан.

Поспілкувавшись із літньою жінкою, помічаю молоду пару з туристичними наплічниками. Це краматорчани, які гостювали в родичів у Нижегородській області в Росії. Там планували залишитися  як біженці. Але ввічливі люди їм відмовили. Без пояснень. «Можна залишитися?» — «Ні, біженців не приймаємо».

Цей табір — можна сказати, приватний. Господарі — подружжя харківських підприємців Володимир та Оксана. «Ромашку» вони викупили рік тому в надії вже цього року вдихнути в нього нове життя — не благодійне, цілком комерційне. Але, з огляду на катастрофічну ситуацію в державі, спершу прийняли одну переселенку — вагітну жінку з трьома дітьми, а далі люди пішли потоком. Такий попит, окрім іншого, пов’язаний із тим, що це місце компактного поселення — єдине в межах Харкова, решта — в області, а для багатьох тих, хто сподівається знайти підробіток, це незручно.

Експресивний власник «Ромашки» Володимир не гребує міцним слівцем, але це йому навіть личить,  коли він кляне місцеве чиновництво. Чоловік обурюється: громадянське суспільство робить за них їхню же роботу, а вони при цьому матеріалізуються у вигляді невтомної санстанції та висловлюють свої претензії та погрози. Якось мимоволі захоплюєшся цими людьми і розумієш, що нашу країну врятує малий та середній бізнес, якого, до речі, не бракувало ні серед лав майданівців по всій країні, ні тепер — серед добровольчих батальйонів на сході.

Небайдужі харків’яни постійно забезпечують переселенців гуманітаркою та триразовим харчуванням. Хоча, з огляду на кількість людей, допомога тут дуже потрібна завжди. Наприклад, Сергій, головний інженер на місцевому успішному підприємстві, кожні три-чотири дні возить в «Ромашку» дитяче харчування для дітей до двох років. Він розповідає, що його колеги були серед найактивніших майданівців, а зараз директор підприємства укомплектовує танки для української армії та завішує Харків синьо-жовтими прапорами. До речі, зовні Харків справляє враження абсолютно проукраїнського міста. Мабуть, не в останню чергу тому, що близько ста, умовно кажучи, лідерів сепаратистів перебуває за гратами. Хоча в розмовах із місцевими адвокатами та постраждалими від рук антимайдану (вже після втечі Януковича) з’ясовується, що епізоди із масовим побиттям майданівців у березні, а також пізніші випадки насильства фактично не розслідуються. І це, до речі, один із факторів, який породжує недовіру до переселенців. Люди не впевнені в місцевій владі — й цей острах автоматично переноситься на гостей зі сходу, які насправді зараз дуже потребують людяного ставлення, а не підозріливості.

Вікторія Бабій — волонтер, активістка Молодіжного правозахисного руху, разом із друзями-колегами активно включилася у процес порятунку переселенців від ночівлі на вокзалах та в наметах у віддалених районах Харкова, від голоду та ігнорування з боку чиновників. Вікторія дуже критично висловлюється про зусилля місцевої влади. Побачимо, що розкажуть нам про ситуацію з переселенцями харківське МНС, міське та обласне керівництво, яким ми надсилаємо інформаційні запити з цього приводу.

Зрозуміло одне — історія з переселенцями з Донбасу — це серйозний тест і для уряду, і для суспільства щодо його зрілості.

Харків  розташований у двох годинах їзди від найгарячіших точок на Донбасі. Логічним було би припустити, що потік переселенців саме у Харківську область доволі значний. Це так?

— Ми не можемо говорити про потік, ми можемо фіксувати тільки випадки звернень до нас конкретних людей. Наше об’єднання волонтерів «Станція Харків» почало займатися проблемами переселенців із травня. Обласна організація Червоного Хреста відкрила гарячу лінію. Через деякий час ОДА розмістила на своєму сайті номер саме цієї гарячої лінії Червоного Хреста із закликом звертатися за ним. Але проблема в тому, що це фактично волонтерська організація, яка не має ресурсів. Тому ми почали збирати волонтерів, збирати гуманітарку, харчі, почала надходити інформація про місця компактного проживання.

На етапі створення так званого координаційного штабу для допомоги переселенцям заступник губернатора Юрій Георгієвський тиснув на волонтерів і казав, що вони заважають владі працювати. Згодом був створений координаційний штаб, який фактично не вирішував жодних проблем. Його гаряча лінія працює на збір інформації, а для вирішення конкретних питань людей переадресовують на волонтерів. Я не розумію, чому місцева влада не хоче співпрацювати з волонтерами. Ми не вимагаємо від держави коштів, навіть соціального житла. Бодай допомогу в реєстрації, для якої ми просто не маємо людських ресурсів. Координувати роботу штабу має МНС. Ми зустрічалися з його представниками, які відверто нам сказали, що їх можливості обмежені й що востаннє вони так масштабно були задіяні під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи... У них немає повноважень і можливостей вирішувати проблеми на місці. А ті, хто має і можливості, і повноваження, чомусь цього не роблять.

«БАГАТО МАТЕРІАЛІВ У ЗМІ ПРО ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ — ВИКРИВЛЕНІ АБО НАВІТЬ ВІДВЕРТО ПРОВОКАТИВНІ»

  Наскільки активно включилися в допомогу переселенцям харків’яни?

—  Досить активно. Централізованої допомоги окремим родинам не надходить, тому всі продукти харчування, теплі речі, побутова хімія, кошти — це все від звичайних людей.

Але зараз є гостра проблема інформаційної стратегії. Багато матеріалів у ЗМІ про переселенців — викривлені або навіть відверто провокативні. Це створює недовіру до тих, хто приїздить. Але це проблема не ЗМІ, які тиражують запущену кимось «чорнуху». Передусім це проблема бездіяльності з боку МВС щодо перевірки та реєстрації переселенців. Через це багато людей, згадуючи березневі події захоплення ОДА та кривавих побоїщ, а також спостерігаючи нещодавні події, побоюються, що для місцевих сепаратистів може прибути підкріплення. Це створює дуже сприятливе тло для підкидання провокативної інформації. До речі, на східних інтернет-форумах та в соцмережах також з’являються повідомлення про те, що начебто хлопці із Західної України, які сюди приїжджають воювати, займаються крадіжками.

Тобто нацьковування заходу та сходу одне на одного триває...

— Так, це створює додаткову напругу в таборах для переселенців.

Отже, одна з проблем — інформаційна політика. Окрім того, незважаючи на заяви та розпорядження на найвищому рівні, в Харкові на місцевому рівні, наскільки я розумію, процес прийому та навіть обліку переселенців не організовано?

— Так, переселенців ніхто не реєструє. Нам самотужки доводиться переконувати людей піти до відділу соціального захисту та зареєструватися, щоб потім мати змогу отримати певні соціальні виплати, компенсацію, реєстрацію в Центрі зайнятості. Збільшення кількості зареєстрованих стимулює владу до вживання якихось заходів.

Зараз постає ще одна проблема: як працювати з віл-позитивними людьми, з хворими на туберкульоз? Адже вони не скажуть прямо, що їм потрібна допомога, бо це створює для них додаткові ризики ізоляції. А санепідемстанція їх не перевіряє. Поки що це латентна проблема. Є ще онкохворі, інсулінозалежні, лежачі інваліди, люди, які перебувають на замісній терапії...

Є ще одна проблема: багато хто не має документів, медичних карток, не бере з собою документів про освіту, без яких неможливо нормально працевлаштуватися.

Відсутність документів — масове явище?

— Так, досить поширене. Дехто їх втрачає в зоні АТО, хтось досі не отримав паспорта або не вклеїв нове фото. Тут ще треба розуміти специфіку регіону. На Донбасі більшість людей жодного разу не залишала межі свого регіону або навіть населеного пункту. У них почасти просто немає потреби в нормальних документах.

«ЗА ОСТАННІЙ ТИЖДЕНЬ ДО НАС НАДІЙШЛО ПОНАД ТИСЯЧУ ДЗВІНКІВ»

Ти іронічно розповідала про те, що місцева влада, коментуючи питання про кількість переселенців, посилається на дані мобільних операторів. А щодо вашої ініціативи — чи можете говорити про якісь орієнтовні цифри?

— Якщо говорити про область, то, за останніми офіційними даними, тут понад 16 тисяч переселенців. Масштаби складно оцінити.

Скільки людей пройшло через вас?

— За останній тиждень ми отримали понад тисячу дзвінків. А один дзвінок — це зазвичай ціла родина.

Де розміщують переселенців у Харкові? Цим займаються тільки волонтери?

— Так, тільки волонтери. Наскільки я знаю, фонд Ахметова викупив місця для переселенців у Куп’янському та Богодухівському районах. Також є санаторій «Ялинка», куди перенаправляє переселенців обласне управління соціального захисту. Але туди люди їдуть неохоче, бо там немає роботи. Крім того, довго було відсутнє централізоване харчування, продукти постачали місцеві підприємці в борг. Хто і як цей борг відшкодовуватиме — мені поки що незрозуміло. До нас також звертаються люди, які пропонують власне житло для тимчасового поселення переселенців, але ресурс у цьому сенсі обмежений.

Нещодавно з’ясувалася абсолютно кричуща історія про вагітну жінку з малолітнім сином, котра страждала на епілепсію. Родина кілька ночей провела на вокзалі (у залі очікування, як виявилося, пускають ночувати людей із реєстрацією в зоні АТО). Зараз ця жінка госпіталізована, хлопчика тимчасово взяли до однієї з харківських родин. Після цього ми зрозуміли, що треба просто ходити і виловлювати переселенців, які дуже часто розгублені й перебувають у шоковому стані, на вокзалах та вулицях міста. Наші волонтери регулярно навідуються до цих місць.

Деякі люди ночують у наметах просто в паркових зонах у віддалених районах міста.

«ЛЮДИ ХОЧУТЬ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ, ЯК ТІЛЬКИ ЗАВЕРШАТЬСЯ ВОЄННІ ДІЇ»

Звідки їдуть переважно?

— Слов’янськ, Краматорськ, Донецьк, Макіївка, Горлівка, Рубіжне, Красний Лиман. Тобто відносно великі міста. Люди, які мешкають у селах, менш вразливі у тому сенсі, що мають можливість сховатися в погребі, коли тривають бої, якщо немає централізованої води, а є колодязі. Багато випадків, коли жінки з дітьми їдуть, а чоловіки залишаються стерегти житло від мародерів. Переважно люди хочуть повернутися додому як тільки завершаться воєнні дії, вони налаштовані відбудовувати все й відновлювати нормальне життя.

Наскільки суспільство усвідомлює, що, крім іншого, ми зіткнулися з новим для нас викликом переселенців, тобто людей, які тікають від війни та яким потрібна допомога?

— Дещо в суспільстві справді змінилося, але Харків завжди був заполітизованим містом. Тут майже немає громадських організацій, які працювали б саме із соціальними темами. Громадянське суспільство доволі слабке, попри те, що існують потужні організації, але вони працюють на загальноукраїнському рівні. Багато з тих, хто пропонує житло, каже: «Тільки мені, будь ласка, сепарів не треба». А як пояснити, що людина не брала участі в сепаратистському русі, але й кричати «Слава Україні!» не може, бо кілька місяців перебувала під страшенним тиском і залякуванням?

Мені здається, громадянська позиція мала би полягати в тискові на губернатора, на міське управління, на обласне МВС та МНС для того, щоби ті, хто має владні повноваження, виконували свої обов’язки. Але наразі контроль за діями влади в Харкові дуже слабкий...

P. S. Інформацію про те, як допомогти ініціативі «Станція-Харків», можна знайти на сторінці спільноти facebook.com/Station.Kharkov. Волонтери будуть вдячні за будь-яку допомогу, пропозиції щодо тимчасового житла для переселенців, харчування, гуманітарну допомогу.

Марія ТОМАК, Центр громадянських свобод
Газета: 
Рубрика: