Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

Промка, Бутовка...

Про особливі історії з передової, де ніколи не буває сумно
20 січня, 2017 - 12:11
УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР У ВОРОЖОМУ ТИЛУ

...Герць придумали запорізькі козаки, і вони були єдиними, хто використовував його на війні. Герць — це найнахабніша смерть в людській історії... або, якщо Доля й Богородиця тебе люблять, — найкращий момент в житті українського воїна.

Перед початком бою, коли війська вже вишикувалися, кілька козаків групувалися і йшли вперед, у бік супротивника, в зону досягнення ворожих куль. Там, під кулями й гарматними ядрами, вони спинялися. Починався танець, танець зі смертю.

Козаки знущалися з ворога. Вони сміялися, кричали, вигукували образи, пританцьовували під кулями, намагаючись звести противника з розуму. Нерідко це вдавалося і розлючені московити, чи поляки, чи турки, чи татари, зривалися зі своїх позицій, ламаючи свої ряди, аби лиш стерти, заткнути, знищити нахабних українських виродків.

І попадали під рівний вогонь козацьких мушкетів.

Юрій Гудименко. «Дикий Танець». Site.ua, 21/12/ 2016


БАХМАТ

— І кому така ідея прийшла в голову?

— Не повіриш, одному з командирів бригади... Він тут був, оглядав позиції, і щось таке сказав, що онтам було би добре встромити нашого прапора.   

— Так і сказав?

— Ну, щось типу того. Жартома сказав.

— А тобі ця ідея... запала в душу?

— Ну так. А що, диви, який класний прапор. Сєпари тепер ним кожен день милуються ...


ПОЗИВНИЙ БАХМАТ, СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ БОГДАН ГАРНАГА, КОМАНДИР РОТИ

Той прапор і справді додає життя цій похмурій фронтовій картині — яскраве синьо-жовте знамено на сірому, вщент розбитому війною зимньому пейзажі. За прапором, майже одразу — чорний скелет розтрощеного термінала Донецького аеропорту.

Прапор фактично у ворожому тилу. Він майорить якраз поміж двох флангів ворожих позицій.

І так уже майже місяць.

—  Сєпари його зняти не можуть, бо ми ту позицію повністю прострілюємо... Вони вже пробували... Фотографуй звідси... Тут ліпше видно.

Бахмат показує рукою, де ліпше знімати. Олена Мокренчук, прес-офіцер бригади, слідує його пораді. Вона все не натішиться краєвидом, нашим прапором, а ще — новенькою фотокамерою, яку Міністерство оборони придбало для них якраз на Різдво. Фотокамера — з великою далекобійною лінзою, схожою на підствольник.

Солідна річ.

— А хто зголосився на такий ризик? — питаю в Бахмата.

— Хто? Та охочих півроти було. Вибрали двох. Вони того прапора там і причепили.

— І ти як командир давав на це добро?

— Ну, а хто? Тут іншого комроти нема.

— Ну, а якби їх засікли?

— ...Диви, скільки тут води в окопі, — він одвертається від мене і говорить до одного з бійців. — Товаришу молодший лейтенант, беріть-но ту лопату і вперед. Треба колодязя викопати. Згори потім дошкою накриєш.

Бахмат кличе ще одного бійця, показує, де треба укріпити окопа мішками.

Учора півдня ішов морозний дощ. На молодшому лейтенантові, який копатиме колодязь, замість берців — гумові чоботи.

Тут навколо кругом м’який і липкий, як смола, чорнозем.

— Ну, то щоб тоді було, — мені не йметься, — якби по них відкрили вогонь? Тут же чисте поле, сховатися ніде...

Бахмат дивиться на мене кілька секунд. А потім:

— Тихше, — він піднімає вгору руку. — Чуєш? Вони там цілий день ганяють техніку.

Щось рівно гуде. Подзенькує.

— Ніби танк, — кажу.

— Та там у них повно всього... Можна потроху вперед висуватися, можемо підійти ближче, — каже він мені і Олені. — Там наш крайній спостережний пункт. Там уже буває чути не тільки на чому орки їздять, а й про що говорять.

Ми переходимо до крайнього нашого окопу. У ньому нас зустрічають ще троє бійців. Виглядають зовсім юними.  Вони тут уже майже добу, скоро їх підмінять, по обличчях видно, що вони зовсім не проти добре виспатися.   


САШКО З КАНЕВА

Бахмат допомагає зійти Олені в окоп, бережно тримає її фотоапарат.

Він починає роздивлятися на моніторі фотоапарата знімки, які Олена вже зробила. Думає про щось. А потім:

— Скажу тобі, так, товаришу кореспондент, якби тоді наших пацанів засікли, хрінові були б справи... Дуже хрінові... Але все нормально. Туман тоді був. І геть рано ще було. Спали ще сєпари... А потім прокинулися і — бац, у них в городі наш прапор. Ну не прикол, нє?

Він визирає з окопу, дивиться на якісь споруди на ворожому боці.

Зліва здалеку щось вряди-годи побахкує, справа чути трохи «стрілкотні». Але попереду досить тихо,  тільки гомін техніки.  

— Оленко, — каже Бахмат, — я тут трохи пофотографую твоїм аппаратом, можна? Оті сєпарські склади.

Бахмат стискає фотоаппарата і вилазить з окопу.

Сьогодні чистий, як скло, день

Сьогодні туману нема.

САНИЧ

— Шістдесят сім метрів. Це відстань від моєї позиції до їхньої...Чим закінчився бій? Ну, скажу так. Двоє двохсотих у них точно є. Це я сам бачив, як вони їх тягли. Може, було більше. Скільки трьохсотих — не знаю. Тієї ночі вони мали одного двохсотого. У нас? У нас без втрат і поранених.

У світлі відеокамер вигляд у Санича якийсь трохи навіжений. Його записують одразу два українських телеканали. Предмет інтерв’ю — боєзіткнення в Різдвяну ніч на Авдіївській промзоні.

— А як близько вони до вас підходять? — питає репортер. На мікрофоні — «112 Україна».

— Ну як близько... Ну я ж вам кажу, до їхнього окопу всього 67 метрів. Значить, близько підходять. Дуже. Ми колись одного з їхніх застрелили прямо тут, за цією стіною. Я їм тоді переказав, щоб забирали його швидше, щоб він мені тут не смердів...

* * *

Авдіївська промислова зона, Промка, це найбільш знана ділянка фронту. Тому телевізійники сюди просяться найчастіше. Тут завжди події, тут ніколи не сумно. Тут завжди цікава... картинка.

Один з командирів 72-ї бригади, яка тримає цю ділянку фронту, зізнавався мені, що перед заходом сюди він вважав, що постійно утримувати позицію так близько до ворога є справою практично неможливою. Навіть в Донецькому аеропорту ворог не завжди був так близько.

Але вони таки її тримають. З жовтня, коли змінили тут 58-му бригаду. Тримають гідно. Тоді, до речі, було взагалі «весело». Ворог випробовував бригаду на міць. Часті й інтенсивні ближні бої. Гранати закидали одне одному мало не за комір...

Санич тут — командир роти. Він з Кам’янця-Подільського. Нарікає, що сєпари розстріляли його джипа, купленого волонтерами. Показує нам. Справді, добра була машина. Тепер уся в дірках. Він оце мусив сюди притарабанити з хати власну Ладу. Поки вистачає, щоб у штаб мотатися. 

Щоб подратувати ворога, тут не обов’язково виходити і ставати перед його носом. Уся позиція і так дуже близько до нього, та ще й клином входить в позицію противника. Вона добре проглядається, в снайперський приціл також, і прострілюється з трьох боків.


ПОЗИВНИЙ САНИЧ, СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ ОЛЕКСАНДР МАРЦЕНКО, КОМАНДИР РОТИ

Тому навіть просто ходити тут поміж цих розбитих ангарів та складів — це значить ходити ворогові по нервах. А грати йому на нерви, я бачу, тут подобається багато кому.

— Віталік з Хмельницького носить на собі шеврона, на якому яскраво червоним написано: «Цинічний Бандера», Женя з Конотопа має на шапці такого тризуба, що його видно з космосу...

Поміж двома ангарами натягнута мотузка, на ній, ніби білизна, висить маскувальна сітка, вона прикриває один з маршрутів наших бійців. Попід нею проводять і журналістів. Рух може бути помітний здалеку, але поцілити в нас важко.

Взагалі, вогонь снайперів — це найдошкульніше тут. Остання наша втрата кілька тижнів тому була саме від такого пострілу. Коли ворог просто кидається в атаку на цю позицію, він тратить багато живої сили, часто — без жодних втрат з нашого боку. Вогонь же снайпера — це чи не єдине, чим він може поки що дошкульно відповісти цим хлопцям на те... що вони тепер тут є.

* * *

Сашко з Канева прикриває наше пересування. У нього «наворочений» калаш, кльовий чорний берет і вигляд воїна з якого військовий вже ніколи не вийде. Він майже ніколи не дивиться в наш бік і ввесь час поглядає туди, звідки може щось прилетіти. Його легка нашорошеність передається всім, ми, коли йдемо, гнемося нижче. Хоч навколо все тихо. І так тихо з самого ранку.

Напевне, за цю ніч бойовики таки потомилися...

Скоро вже звідси відбуваємо.

Перед нашим від’їздом Санич тисне руку і запрошує в гості ще...

На блокпості Олена махає рукою солдатам.... Вони усміхаються і махають нам.

Як тільки залишаєш Промку, зразу за блокпостом відкривається неймовірна картина.

Вона багато що пояснює. І не тільки про саму Промку і цю довгу, дошкульну війну.

Дорога іде вниз. Попереду видолинок, за яким аж до крайнеба, як на долоні, густо всіяна чепурними хатками Авдіївка.

Літом тут, напевне, краса, все тоне в зелені й ідилії.

До того, як Промка стала нашою, усе це було як на долоні перед ворогом. Мало яка хата тут має цілі вікна від колись постійних обстрілів.

Просто тут, неподалік місця активних бойових дій, попри дорогу йде чолов’яга в синіх спортивних штанях і червоній футболці. Він не від чого не гнеться, суне не поквапом, хоч і вдягнутий зовсім легко як для зимової погоди. Іде додому. Чи до когось в гості. Чи вийшов по сигарети.

Ця картина виглядає майже абсурдною.

Я навіть оглядаюся, щоб переконатися, що мені то не привиділося.

...Промку наші брали ще на початку минулого року, тепер тримають її, б’ються за неї, як леви. Вона сковує тут сили противника.. Вона живить віру в наші дальші перемоги. Вона дає нагоду шибайголовам, яких доля звела тут, побавитися з ворогом у такий собі герць. Вона дає нам вихід на дуже важливу Ясинуватську розв’язку. Вона дає нам вигідний плацдарм. Вона — одна з найкращих наших військових маневрів за цю війну.

Але найважливіша воєнно-стратегічна мета, яку ми тут досягли, щойно пошкандибала перед моїми очима — дядько в спортивних штанях, який може тепер тут ходити по сигарети.

Ще п’ятсот метрів далі, і там ще один блокпост, і багатоповерхівки, і продуктовий магазин, і забрьохані горобці, і сумні сірі калюжі оминають мами з дітьми у візочках...

Олена пригальмовує і чекає на чергову групу репортерів, яким сьогодні закортіло на Промку...

РУСЛАН

Він каже, що йому 21 рік, але виглядає він на 16.

Він — це те, що в цьому місці відділяє нашу країну від ворога. Його позиція крайня на нашому боці фронту біля Донецького аеропорту і шахти Бутовка. 

Коли Бахмат, його командир роти, повернеться з фотосесії, яку він зараз робить бойовикам і їхнім укріпленням, між цим хлопчиськом і противником не буде більше нікого. Тільки кількасот метрів донецького поля. 

Він важким кийком гупає об чорнозем, методично розширює свого окопа. Автомат перекинув за спину.

Я питаю, як його звати, зразу кажу, що прізвища мені не треба, тільки ім’я, знаю, що багато бійців щадять своїх батьків, приховують, де саме вони служать, не хочуть, щоб про них писали.

— Звати Руслан, — каже він.

— Звідки?

— З-під Києва.

— І хто ти є на цій війні? Солдат, стрілець?

— Стрілець РПГ. Гранатометник.

Чи міг він обрати, щоб бути не тут? Питаю. «Та міг, — каже, — усі, що служать на передовій, мають цей вибір». Але друзяка його тут, з яким він ще в учебці був. А головне — тут ніколи не сумно. Навіть коли не стріляють, і відносно тихо, як сьогодні. Можна себе розважити тим, щоб... «діставати сєпарів». Як? Ну хоча б голосно і регулярно посилаючи їх до... дідька. 

Він вимовляє матюка якось невміло, ніби соромлячись негарних слів.

— А що вони на те? — питаю.

— Та вони мене також посилають. Хоч я чесно не знаю — мене за що?

Зараз таке-сяке перемир’я, тому по його позиції працюють... лише снайпери. Особливо як спадає ніч. Він знає що їх принаймні двоє. Звідки він знає що їх двоє?

— Стріляють вони зовсім по-різному. Один з них кладе кулі швидко і близько одна до одної. Я його вже для себе прозвав Біатлоніст... Другого я ще не вивчив, він десь недавно тільки з’явився. Стріляє з дуже великої дистанції, зрідка, майже навмання... Там є така висотка, він, напевне, звідти б’є.

— А більший бій коли тут був востаннє?

— А саме на Новий рік. Десь о першій дня. Вони чи понапивалися, чи що, кричать, матюкаються і стріляють з усього — майже по всій лінії фронту, що перед нами. Ми перший обстріл стерпіли, а потім довелося заспокоювати.

— З чого?

— Та «стрількотньою». Того вистачило...

* * *

Повернувся Бахмат. На моніторі фотоаппарата, якого несе, показує знімки, що їх він наклацав.

Фотокамера ця добра тим, що зображення, які вона видає, можна наблизити не тільки потужною лінзою, але потім ще й збільшити саме фото. У затишку і спокої штабного бліндажа, наприклад.

Тим вона ліпша за, скажімо, бінокля.

— Добра річ, — каже Бахмат. — Вернуся до Києва, собі таку куплю... Хоча, не знаю, бачу тяжко у вас там на «гражданці». Ну як оце в Києві можна прожити за 5 тисяч гривень, які людям платять? Ти ціни в магазинах бачив? Після цього зразу хочеться назад на фронт... Це в мене тут лафа, нагодований, доглянутий, ще й, диви, скільки тут рускіх і сєпарів на відстріл. Ні за що мені більше голова не болить. А як там ті люди в Києві дають собі раду, не знаю.

— А як скінчиться війна, що будеш робити?

— ...Скажу тобі що я бордюрів малювати у військовій частині не буду. Якщо армія далі мінятиметься, як міняється зараз, залишусь у ній. Я у війську від Суворовського училища. Ну який з мене вже, до біса, цивільний?

Збираємося назад. Вже зовсім сутеніє. 

Їхати від лінії фронту треба буде з вимкненими фарами, мене попередили, треба поспішити, тому давай, поки ще хоч щось видно.   

Тиснемо руку і плескаємо по плечу Руслана і його побратимів. Один з них читає нам військово-польові колядки, дякує за приїзд. Каже, не бійтеся тут бувати, розповідати про цю війну, тут з вами — справжні мужики.

Вони не бояться нічого. 

Ми бажаємо хлопцям удачі. І перемоги.

Виходимо з окопу. 

Чую, що за спиною Руслан щось говорить мені вслід.

— Волик, — каже.

— Що, друже? — перепитую.

— Волик. Моє прізвище. Мої батьки знають, де я є. Нічого страшного. Можете писати: Руслан Волик, гранатометник...

Олексій ОПАНАСЮК, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments