Того дня була дуже гарна погода, але жара починала тиснути.
Виходив перебір, тому все невдало стало складатися. І взагалі, часто жовтий
колір літа перемішується з чорним — трауру.
Коли я завалив у газету, редактор Лариса Петрівна обдарувала
мене аж надто співчутливим поглядом — друга недобра ознака.
— Нікого немає, — сказала вона, зробивши круговий жест
рукою по периметру кімнати, що кишіла журналістками, — самі жінки. Вадик
поїхав. Так що на труп доведеться їхати тобі.
«Еге ж, — похмуро подумав я, — дуже вдячний. Спочатку на
трупи посилають, а потім смішне пиши. А звідки я повинен брати оптимізм?
Із моргів?» Вгамувавши обурення, я запитав:
— Що сталося?
— Там одна бабуся померла і засмерділась, — весело зацокотала
Лариса Петрівна, — запах розповсюджувався по будинку з божевільною швидкістю,
що не дивина в таку спекоту. А вже три дні до них не поспішає труповіз.
Приїдуть, бач, тільки за гроші.
— А хіба вони не безкоштовно повинні це робити? — спитав
я.
— Безкоштовно, звичайно. Є спеціальна служба. Бери фотоапарат
і вперед.
При думці, що в це пекло я повинен буду вдихати сморід,
настрій різко не підскочив...
Єдиною чорною хмарою в цей спекотний день наблизився я
до зазначеної будівлі. Будиночок був козирний — Радмінівський. Так званого
поліпшеного проекту. Особливо це було помітно всередині: просторий хол,
стеля з чотири метри. Однак з тих шикарних часів центр влади перемістився
в інші будівлі — Кабмінівські. Туди само перенеслись із вестибюлів швейцари
і лиск. Радмінівські стіни сиротливо лущилися й облуплювалися.
На шостому поверсі (квартира була п'ятдесятою) я вийшов
із ліфта і гидливо пошморгав носом, але запаху розкладання не уловив. Потім,
зметикувавши, що трошки схибив, піднявся на поверх вище. Там навіть мухам
робилось погано.
Я підійшов до цих жахливих дверей, заткнув носа руками,
а потім вдався до роздумів: що ж мені, з фотоапаратом туди ввалюватися?
Бабця, либонь, у тому вигляді, що на гостей навряд чи можна справити приємне
враження.
Несподівано розчинилися сусідні двері і звідти виглянула
жінка років сорока у блакитному халаті з лебедями.
— Ви з газети? — спитала вона.
Я кивнув.
— Ну нарешті, проходьте! — зраділа вона і закричала кудись
углиб квартири. — Преса прибула!
Перше ж її повідомлення мені дуже сподобалося:
— А міліція тут була двадцять хвилин назад, і труп забрали.
Мені відразу стало комфортніше.
— ...Як тільки вони дізналися, що ми подзвонили в газету,
— через півгодини з'явилися. Домогтися цього ми не могли три дні. Відчуваєте,
дихати нічим...
У цей момент рішучою ходою із кухні з'явився чоловік з
великим вольовим носом, привітався і так само відважно попрямував назад,
де очікуюче зачаївся. Як і більшість особин чоловічої статі, він не був
схильним влазити в делікатні ситуації, а повністю віддавав це в ручки представниць
жіночої, поблажливо спостерігаючи за їхніми діями здалеку.
— Це мій чоловік, — пояснила господиня і продовжила своє
захопливе оповідання. — А Параска Львівна була собі така тиха старенька,
вже років двадцять на пенсії. До церкви ходила. І, до речі, ми помітили,
що вона якісь свічки вдома почала палити. Так і будинок могла б спалити...
Ой, вибачте... А тут чомусь її не видно. Ми, як і всі сучасні сусіди, в
основному біля сміттєпроводу зустрічаємося. А вона ж і сміття давно не
виносила... А потім я помітила цей запах.
Несподівано з-за дверей вискочив чоловік (він підслухував)
і гнівно пробубнив:
— Тільки уявіть собі, і таке твориться у будинку Радміну!
— Знаєте, — кажу, — старенькі подекуди навіть у королівських
сім'ях помирають. Так би мовити, у палацах, а про коробки з поліпшеним
плануванням годі й згадувати.
Він, моргнувши, витріщився на мене, а потім ретирувався
на кухню.
— ...Отож, — продовжила дружина, — чую запах — чим далі,
тим сильніший. Дзвонимо, а вони кажуть: заплатіть п'ятдесят гривень — приїдемо.
А з якого дива? Вона нам що — родичка? Мені прийшло в голову подзвонити
в газету і розповісти про це безчинство. І все владналося. Спасибі вам!
— Будь ласка, — сказав я і, швидко прошмигнувши крізь отруєну
напівтемряву, дременув сходами донизу.
На виході з будинку я зіткнувся з молодим ментом, який
рулював у під'їзд. Від нього тхнуло спиртним, як із винного складу, зруйнованого
землетрусом.
— Я з газети, — сказав я і труснув фотоапаратом. — А ви,
ймовірно, з приводу старенької.
— Так. Я дільничий.
— Чом же ви так довго тягнули з машиною? — напосів я.
— Я особисто виявив труп о першій і відразу про це доповів.
А далі — не моя справа.
Він закашлявся, і спиртовий запах став інтенсивнішим, неначе
з боку зруйнованого винного складу подув сильний вітер. Помітивши, як я
машинально відвів голову, щоб горілчаний потік пройшов повз мене, він винувато
проказав:
— Від того, що я там побачив, хильнув трішки...
І тут я задав запитання, якого не любить будь-який міліціонер:
— А яке ваше прізвище?
— А навіщо вам? — примруживши око, поцікавився дільничий.
— Я ж статтю пишу.
— А з яким креном?
— Тобто? — не зрозумів я.
— Стаття про міліцію буде з яким креном: хорошим чи поганим?
— хитро блиснув він очима.
— Ну ви ж усе правильно зробили: виявили о першій і відразу
доповіли. Чого вам боятися?
Він напружено задумався, а потім, розслабивши зморшки на
лобі, сказав:
— Тоді добре, пишіть: дільничний, старший лейтенант Мокренко
Тимофій Петрович... — він зупинився, а потім мрійливо посміхнувшись додав:
— Може, прославлюся?
Замітка у «Гривенику» закінчувалася так:
«P.S. До речі, нічого не приховуючи, повідомляємо, що труп
виявив о першій дня і відразу доповів про свою знахідку саме дільничний,
старший лейтенант МОКРЕНКО ТИМОФІЙ ПЕТРОВИЧ. Нам чужа слава не потрібна».
Нехай чолов'яга радіє.







