Письменниця-волонтерка з Фокстрота

Наприкінці червня в рамках Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» відбулося спілкування з читачами Тетяни Цой – авторки соціально-психологічного роману-дилогії «Мені байдуже, що люди скажуть” (2019–2021 рр. публікації).

Такому успіху авторки передувала велика робота. Навіть дві роботи. Річ у тім, що Тетяна Цой – діючий корпоративний секретар Групи компаній «ФОКСТРОТ». А сам роман було видано за підтримки ГК «ФОКСТРОТ» і співзасновника бренду Геннадія Виходцева. Як письменниця з Фокстроту встигає вести документообіг найбільшого ритейлера електроніки в Україні й отримувати визнання своїх колег і читачів, випускаючи кожен рік по книжці із декількома перевиданнями? За короткий час роман «Мені байдуже, що люди скажуть» став лауреатом конкурсу в рамках Літературно-мистецького фестивалю «Толока 2020» у номінації «Українська художня література. Проза» та увійшов до рекомендованого до прочитання списку в номінації "Проза" відзнаки «ЛітАкцент року – 2020».

Про що роман-дилогія Тетяни Цой?

Роман “Мені байдуже, що люди скажуть” про історію України крізь призму долі жінок однієї родини з Хмельниччини. Історія починається від 1900-х років і тримає читача в тонусі майже до кінця ХХ століття, де описуються події радянської України. Писати роман, живучи в другій половині ХХ століття легко. А от як писати історію українців, що пережили Першу світову війну, революцію, колективізацію? 

– Річ у тім, що роман містить історії з життя моєї бабусі. Вона народилася у дворянській сім’ї, вільно розмовляла французькою і польською мовами, була дуже розумною та всебічно розвиненою особистістю, – говорить Тетяна Цой. – Коли я була мала, вона розповідала мені всі перипетії свого життя, починаючи з 1914 року. Далі Жовтнева революція 1917 року та Друга світова війна. Вона прожила досить довге життя – майже 90 років. Оскільки у дітей хороша пам’ять, я запам’ятала практично все, що бабуся мені розповідала. Коли в ході роботи над романом виникали питання, відповіді на які я не знала, перевіряла за допомогою інтернету і консультувалася з фахівцями. До прикладу, колега з Управління охорони ГК «ФОКСТРОТ» підказав, яка форма була у працівників військкомату в 50-х роках.
–
«Мені було важливо розповісти правду про життя українців у ХХ столітті, тому що зараз багато спотвореної інформації. Мене дивує, коли люди 25–30 років говорять про щасливе життя в Радянському Союзі. Отож на сторінках мого роману багато написано про справжнє життя в Радянському Союзі», - говорить Тетяна.

Щасливий квиток для Тетяни Цой – Фокстрот і видавництво “Білка”

– Мені пощастило, - говорить Тетяна. - Я двічі  витягнула щасливий лотерейний квиток. По перше,  мою творчу діяльність заохочували на роботі. Мій керівник, співзасновник  ГК «ФОКСТРОТ» Геннадій Виходцев, мій меценат. Він завжди підтримував і підбадьорював мене: “Так тримати”. Тому перший примірник моєї першої книжки отримав саме він. А моїм творчим натхненником став Володимир Владимиров, професор КНУ імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук (журналістика), співзасновник Академії української преси й тато моєї колеги!. Саме його слова стали вирішальними у моїй творчій долі: «Чудовий твір – читав на одному диханні, запоєм, навіть пригальмовував – що ж це я таку прозу і на такій швидкості пролітаю, треба помалу, щоби насолодитися, посмакувати окремі фрази, слова».

- А  другий щасливий квиток  я дістала, коли в фейсбуці натрапила на сторінку видавництва «Білка», - продовжує авторка. - Я принесла рукопис, директорка видавництва Ірина Білоцерківська  швиденько подивилася і сказала: «Я хочу надрукувати цю книжку».

“Треба писати, писати українською. Це заповіт батька,” – Тетяна Цой.

Аналізуючи обставини свого письменництва, Тетяна переконана – треба писати: «Писати українською. Адже її багато не буває. Наша мова сотні років знецінювалась і заборонялась у власній країні. У носіїв української мови формувався комплекс меншовартості. Цим романом я виконую свою місію, аби української мови в Україні було більше.

За життя мій тато часто приїжджав до мене в Київ. Він любив це місто. Але завжди обурювався: «Що ж тут так по-рускі всі цвенькають! Це ж столиця України!» На що я відповідала: «Усе буде колись». Тож своєю творчістю я ще виконую батьків заповіт.

Наразі для цієї місії чудовий час завдяки  Закону «Про українську мову». Останніх 5 років мова стрімко розвивається. І я радила б усім, хто може писати й кому є що сказати, писати українською. Що більше ми матимемо українських творів (якийсь буде гірший, якийсь кращий), то більшим буде вибір.

Пам'ятаєте, як мало було українських книжок до 2015 року? Українською писали лише декілька знаних письменників. Решта соромилися чи боялися, не могли, не знали, не мали можливості. На щастя, часи змінилися. Про це, до речі, буде третя частина роману “Мені байдуже, що люди скажуть”

Тетяна Цой  дуже послідовна в реалізації своєї місії. Ще в 2017 році вона як корпоративний секретар першою  розіслала по ГК «ФОКСТРОТ» розпорядження генерального директора Геннадія Виходцева про те, що мовою ділового спілкування в групі компаній є українська. Згодом за підтримки Тетяни в компанії започаткували уроки української мови та рубрику «Говорімо українською правильно» у корпоративній стрічці новин. А в 2021 році уроки стали виходити на ютуб-каналі ГК «ФОКСТРОТ» у відеоформаті. Зараз рубрика налічує вже 16 уроків.

Є у Тетяни Цой гарна традиція: першу публічну презентацію нової книжки проводити серед колег на знак подяки за підтримку. Під час презентації другої книжки авторки в червні 2021 року її учасники перенеслися на Хмельниччину, в село Клепачі, де виросла Тетяна Цой. На відео колеги побачили хату батьків Тетяни, млин, городи, які вона полола, почули відгуки односельців про роман, який описує їхнє село та його мешканців. А відеоролик від колег на пісню «Мій дім» гурту «Калуш» до сліз розчулив і глядачів, і саму авторку.

– Дорогі мої колеги, читачі, пишу для вас та про вас. Чекайте третю частину трилогії. Я вже стала до роботи, – пообіцяла Тетяна Цой під час презентації другої частин роману.