Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

РЕЧI НА СВОЇХ МIСЦЯХ

Розмова з Олегом Бур’яном, чарівником іграшок, картин та дивних історій
1 червня, 2001 - 00:00


Немає нічого більш безглуздого по відношенню до Бур’яна, ніж назвати його багатієм. Навіть зараз він, такий успішний художник, перебуває здебільшого в тісній майстерні, справжній скарбниці рукотворних дивовижних речей та різноманітних інструментів. Але після спілкування з ним залишається відчуття справді ренесансного достатку, рідкісних розкошів, коли є справжнє багатство всього — мистецтва, цікавих людей, неповторних вражень. Бур’ян не прагне засліпити, приголомшити якимось ефектним жестом. Він просто щодня вибудовує життя на своє талановите бачення. Дивовижні звірі немовби живуть біля нього незримою зграєю, чекаючи тієї миті, коли можна буде виплигнути Олегові просто в долоні в усій своїй наївній красі. Мотлох буття якимось незбагненним чином перетворюється на те, з чим хочеться бути не просто глядачем, але співучасником у грі: розмахують ручками млосні «буратінки», рідкісні, небачені рибини зависають у повітрі, квітчастий слон замріяно обриває райські яблука — світ перетворюється на величезну дитячу кімнату, але забирає всі витвори швидко і жадібно — практично нічого не затримується ані в майстерні, ані на виставках. Бур’ян живе не перше вже десятиріччя у Москві, проте залишається при цьому щирим українцем — щедрим, нікому не підвладним і абсолютно байдужим до самопросування в уми публіки. В останньому, вочевидь, немає особливої потреби. Малює Олег свіжі, яскраві, подібні до перших сновидінь картини, чи збирає трішки незграбних чарівних янголів, чи просто розповідає одну з неймовірних історій, на які така багата його доля, — все це в нього виходить у тих достатніх межах гармонії, за якими вже не виникає запитань. Річ здійснено, а далі — лише її подорож землею. Отже лишаються тільки розмови. І це теж чимало.

— ...Я виріс у Білій Церкві, там же вчився в українській спецшколі, тому вільно розмовляю українською і англійською. Батько — українець, мати — росіянка, обидва діди — художники.

— Тобто малювання виникло закономірно?

— Так, це вже карма. Відразу ж після школи вступив до Ленінградської військово-медичної академії…

— На кого вчився?

— Та я ж 1959 року народився, коли супутник запустили — отже, природно, хотів у космос, нас і набрали на курс космічної медицини. Провчився три роки, війна в Афганістані почалася, нам і показали космос — сказали, що в Афганістан поїдемо. Ну я не дуже бравий козак, поїхав на перший радянський рок-фестиваль у Таллінн. Так, а потім у хіпівських справах опинився в Москві.

— Була й така сторінка?

— Причому зазнач, це кінець 70-х. Прикрощі з радянським режимом у мене, звісно, траплялися, я ж і в день смерті Леніна народився, тож по життю — «антисоветчик». Та все ж, як із мого боку спостерігалося гумористичне ставлення до системи, так само й у влади — до мене, ми одне одного терпіли. Але як на хіпаря міліція звертала на мене найпильнішу увагу. В порядку альтернативи влаштувався на роботу до дуже тямущого старика, адвоката, сліпого ще з війни. Попрацював у нього півтора року секретарем-поводирем, про місто дізнався зі зворотного боку, познайомився з людьми. Ізсередини бачив радянський закон і, звичайно, присвячувати йому своє життя не хотів. Зрештою, вирішив піти слідами дідів. Але те, що мене цікавило, було під забороною, дуже глибоко, в підпіллі.

— Дещо крута траєкторія: з адвокатів — у вільні художники. Чи легко дався перехід?

— Я просто приходив до професійних людей — скульпторів, малярів, графіків і намагався вчитися у них. Вчителі зустрічалися цікаві, наприклад Олексій Попов — живий уламок авангарду 20-х років, який пережив сталінські часи і дотягнув до 92 років. Я був у нього останнім учнем. Пробував учитися офіційно, але в радянських закладах професійній освіті приділялося мало уваги. Альтернативне художнє життя також викликало підозру — треба було виконувати ті ж ритуали, що й у соціумі, тільки зі знаком мінус. У результаті я опинився сам по собі, в повній відповідності до мого прізвища, а університети проходив у московських пивничках тих часів. Ще були живі монстри, розкішні типажі: в одній такій пивничці працював прибиральником чоловік, який служив охоронцем у Сталіна, зустрічалися зірки 60-х, які зуміли зберегти совість, — ті шістдесятники, які з Горбачовим робили перебудову, в підметки їм не годяться. Там само я потоваришував з чудовою людиною, до речі, вашим земляком, із Дніпропетровська — Сашею Янгелем, сином того самого академіка Янгеля, директора «Южмашу». Поет, ясна голова, був капітаном КВН Дніпропетровського авіаційного інституту, а потім МАІ, в його команді побували свого часу теперішні записні гумористи типу Задорнова чи Ізмайлова, але Саша був вищий за них на десять голів. Саме через нього я й став останнім радянським цензором. Усі рок-групи, принаймні ті, що виступали або гастролювали в Москві, пройшли повз мої руки.

— Отже, ти працював, згідно з термінологією того часу, литовщиком усього СРСР?

— Звучало дещо інакше — методист Науково-методичного центру Головного управління культури Мосміськвиконкому. Сидиш собі, кум королю, 33 підлеглі райони, прес-пап’є, папки, череда нескінченних довідок. Одне слово, чинуша, держиморда, щоправда, з невеличкою платнею. В черзі там перестояли всі, хто тоді виходив з підвалів, Агузарова, Мамонов, аби я залитовав їм тексти. Та, крім того, що залитувати, треба ще потім і зареєструвати їх згідно зі статусом виступів. Як це відбувалося — окрема історія. В темній кімнаті збирається керівництво, люди показують програму, а ти, як великий начальник, повинен їх легалізувати під свою відповідальність.

— Уявляю собі Мамонова в цій темній кімнаті…

— В темній кімнаті був я, а Мамонов — на сцені! Розумієш, у чому річ? Як гадаєш, до кого люди приходять литовати текст? Звичайно, до КДБіста. А в мене вдома увечері — бедлам, богема, подвижники перебудови, з ранку ж іду в контору: гросбух, краватка... На щастя, цензура пішла разом з державою. Радянська влада на додачу під саму зав’язку дала мені — чи не останньому — медаль ВДНГ: робітницям Виставки сподобалися мої картинки, вони мене запросили і вручили медаль, було втішно.

— З капіталізмом складніше було налагодити стосунки?

— Я легко вписався в так званий художній ринок. Принаймні міг дозволити собі робити картини, продавати їх і на ці гроші утримувати свою родину. Потім діти з мамою виїхали в Англію…

— А ти чому ж не виїхав?

— У мене вроджена охайність. Може, від великого розуму, від українських хитрощів не став грати в цю гру. Та й, зрештою, ми там все одно як інопланетяни. Хоч у тому ж Лондоні багато українців — здебільшого нащадки тих, хто мав польське громадянство до 1939 року. Їх після Другої світової Англія прийняла з дуже значним обмеженням у правах: вони не мали права на вищу освіту, працювали на фермах і будували дороги. Наразі вже краще: я зустрічав продюсерів Бі-Бі-Сі з українськими прізвищами, є в центрі Лондона пам’ятник князеві Володимиру, українські костьол, клуб, університет, іноді на околицях міста проходять концерти зірок української естради, але все це не просто по закутках, а, в принципі, поза культурним простором. Ми там як були іноземцями, так і будемо ними ще досить довго.

— А наскільки ти сам почуваєшся іноземцем щодо України?

— В останні роки я виставлявся кілька разів на батьківщині — в Київському російському музеї була дуже хороша експозиція. Я зовсім не уникаю України — просто, мабуть, ще час не підійшов.

— Можливо, ти не готовий.

— Та й, можливо, в Україні немає необхідності в експортних художниках. Я вже давно у Москві — відрізана скибка. З мого боку немає абсолютно ніякого заперечення. Прийде час, коли в моїй присутності як художника буде потреба, — і якось це зростеться.

— На Заході в тебе «зрослося», мабуть, швидше.

— Так, уже 1991 року в мене був величезний спектакль на Едінбурзькому фестивалі, згодом — нормальне професійне життя, багато робіт, поїздок, інколи досить кумедних. Остання виставка в Лондоні пройшла в дуже оригінальному місці, все посольство сміялося, коли я одержував візу, позаяк запрошення надійшло від пабу «White Нorse». Славнозвісний старий лондонський паб, символ міста: на першому поверсі — пиво, на другому — галерея, здебільшого для англійських художників. Я був там перший іноземець. Одержав візу в паб, продав роботи, пожив зі своїми дітьми. Зараз повернувся і знову працюю, інколи випиваю.

— Одне слово, по канві біографії ти виглядаєш стовідсотковим щасливчиком.

— Щасливчик не тільки в житті, а і в тому, що я художник. Це моє переконання, якщо можна так сказати. Дітей у мене орава: троє в Англії, троє в Москві. Старший тут вже адвокат, закінчує університет, меншому — годик. А тим моїм, хто в Англії, по 16—17 років — зовсім британці, там також все гаразд. Щастя, знаєш, такий вірус, яким можна заражати навколишніх. Новалис говорив, що мистецтво — це те, що залишається після хороших людей, коли вони були щасливі. Ось так і я — намагаюся бути хорошою і щасливою людиною. Це частина мого ремесла.

— Яке послання ти вкладаєш у свої роботи?

— В мене вже багато що вкладене людьми, які жили до мене. Я-то не з Місяця звалився. Народився в певному місці, в певний час, і у мене були чудові предки. Від одного діда у мене залишився портрет — в кутку висить, а від другого — ікона, на якій написана дуже проста фраза — «Любите один одну». І мені цього досить. Мистецтво і любов — передусім.

— Але історії, в які, я знаю, ти потрапити майстер, на твій живопис також діють?

— Дуже важко сказати. Я не роблю різниці — ось зараз живу, а зараз працюю. Все разом. Потрібна просто здатність бачити. Я беру смітник: ящики з супермаркетів, шматки дерева, поламані іграшки, гнуті цвяхи. Адже сміття — це речі не на своїх місцях. Я просто знаходжу місце, яке в цієї речі повинне бути. Якщо Господь створив іржавий цвях або розламану коробку, вона мене більше хвилює, ніж шматок каррарського мармуру, красивий сам по собі. У мене не вистачить таланту з мармуром вступити у відносини. А з коробкою простіше. Можу її пом’яти, полюбити, зіпсувати або створити щось класне.

— Пригадується одна фантастична розповідь, де діти також тягнули в будинок всякий мотлох, і одного разу, склавши його правильно, перенеслися в інший вимір.

— Звичайно, чому ні? Ти гармонізуєш світ! Китайці кажуть, що в роботі є туш і пензель — іншими словами, матеріал, з яким ти працюєш, і характер, який ти представляєш. Те, який ти в житті, потім реалізовується в тому, що робиш. Я можу не знати людини, але, побачивши його роботу, легко визначу, що він пошляк або що я повинен зняти перед ним капелюх. Важливо те, яка у тебе душа. Форма, жанр, стиль — так, для дурнів, а суть — завжди одна.

— З приводу форми все ж питання є. Як ти прийшов від картин до іграшок?

— Чисто побутовий вибір. Ще зовсім молодим я часто бував на дачах під Пітером. Там знаходиться молельный будинок баптистів із невеликою меблевою фабрикою й купою дерев’яних обріщок. Я в житті з деревом не працював, із ножем не мав справи, але, як справжній українець, набрав для запасу повний будинок обрізочків, «щоб було». П’ять років тому на Великдень вирішив нарізати дерев’яних хрестиків. З цього і почалися іграшки. Я зрозумів, що творю в об’ємній формі те ж, що і на плоскій картинці. Плюс маса можливостей, можу включати туди різні деталі, кінетичні, музичні — зараз у мене проект музичних інструментів. Грубо кажучи, я просто збільшив власну житлоплощу в мистецтві. Вже є задумки, пов’язані з комп’ютерною анімацією, коли іграшки перетворюються у віртуальні об’єкти. Від сокири до комп’ютера у мене дійсно один крок.

— Кого ти більше усього любиш втілювати в іграшках? Є любимі персонажі?

— Деревинка сама знає, ким хоче бути. Мені головне — не помилитися. Матеріал мені підказує, хто він буратинко, або янгол, або який-небудь крокодил. Я називаю їх іграшками, вони іграшки і є. Мені не подобається, коли все всерйоз — мистецтво серйозне, життя серйозне. Легше треба все сприймати.

— Ти ось їх любиш, а вони від тебе, як всі діти, егоїстично розбігаються…

— Вони розумніші й кращі за мене. Якщо б я жив у тих умовах, в яких живуть мої роботи, я б, напевно, з тобою не зустрівся. В них доля благополучніша, і вони мене запрошують до себе в гості. Я ж багато подорожую, живу в людей, які мають мої роботи, тобто живу в гостях у своїх робіт. Я їх їм, я з ними сплю, я ними подобаюся, вони мені дають квиток на подорож. Я і вони — суть одне.

РУСАЛКА (реальна історія від Бур’янa)

Ми з дружиною подорожували по Шотландії, і абсолютно випадково потрапили на острівець Айона. Вважається, як я потім вже дізнався, святим місцем, тому що з нього почалося хрещення Британії. Саме туди, за переказами, приплив з Ірландії на корові їхній первокреститель, святого Колумбо. Острівець абсолютно дикий, вітри, населення чоловік сорок. Поки ми там бродили, почався могутній океанічний відлив: Атлантика відійшла й оголилося декілька сотень метрів землі на дні. Ми цікаві, абсолютно не знаючи режиму приливу-відливу, пішли по ній гуляти і наткнулися на печеру, години півтори лазили по ній. Вона виявилася вузькою та мокрою, з жахливою луною. Мені раптом немов прошепотів хтось, — треба йти. Там навіть розвернутися не можна до ладу. Вилазимо — а вже по коліна води, прилив збиває з ніг. Не знаю, звідки взялися сили, як вибралися. Але, саме цікаве, що, коли я тягнув Катю за руку в цій печері, в мене було абсолютно чітке відчуття, що переді мною щось фізично тепле, як живе людське тіло, прямо переді мною, веде мене. Випливли, сіли на березі в наметі, віддихалися. А коли попали в місцеве абатство, саме старе в Англії, — я розказав ченцеві цю історію. Виявилося, ця печера відкривається на 4 години раз у десять днів, звичайно вона залита водою. Те що ми туди влізло, — це гаразд, там багато скелетів. Але те, що врятувалися, його здивувало. І коли я його спитав про це тепле відчуття, він абсолютно спокійно відмахнувся — «так ну, це русалка». Виявляється, існує древня легенда, що це русалочий острів, і там ще у Колумбо були свої сюжети з русалкою.

Одна справа, коли про русалок щось пишуть, базікають. Але я ж власними грудьми перед собою відчував тепле тіло, яке нас спасало, виводило звідти до життя…

Ось від того випадку я трохи посивів.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ