Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

Реконструкція чи реставрація?

1 липня, 2004 - 00:00

Дивлячись услід минулому 2003 року, що мав назву «року культури», можна відзначити в ньому багато показушної мішури: йдеться про «актуальність» проведених цього року заходів. Наприклад, нашвидкуруч створили низку нових скульптурних монументів: це голосно рекламували ЗМІ, проте ідейна значущість і художні достоїнства цих витворів викликають сумніви. Нарівні з цим інтенсивно зводили храми-«новороби», в надмірній кількості яких також не було гострої потреби. А ось нові об’єкти соціально- культурного призначення (бібліотеки, школи, музеї) протягом минулого року (як, проте, упродовж усіх років української незалежності), окрім рідкісних випадків, не створювали. Показово, що в закладі «співаючого ректора» з’явився факультет перукарів, а, наприклад, бібліотечний давно закрили. Що стосується зберігання та популяризації справжніх духовних цінностей — можна навести багато вкрай негативних ситуацій. Дозволю собі зупинитися насамперед на сфері архітектурно-художньої спадщини, в якій працював багато років. Не можуть не тривожити статистичні дані про велику кількість пам’ятників, що сьогодні гинуть в Україні. Ситуація має значно гірший вигляд, ніж у трагічні 1930-ті роки. Бюджетних коштів на утримання архітектурної спадщини держава не має, а «орендарі» пам’ятників нерідко поводяться з ними по-варварськи. Ось факти.

Однією з візитних карток столиці України, природно, слід вважати музей історії міста, який багато років розташовувався в пам’ятнику архітектури — старовинному Кловському палаці. Нині, попри відчайдушні протести громадськості, музей міста з усіма його цінними колекціями переміщається до сучасної, не пристосованої для цього будівлі, а палац передають у розпорядження Верховного Суду України. Поруч із палацом, порушуючи охоронну зону унікального пам’ятника, будуватимуть 28-поверхову житлову будівлю: рішення прийняли наприкінці 2003-го — «року культури». Важко уявити, якою була б реакція прогресивної громадськості сусідньої Росії, та й усього цивілізованого світу, якби в Санкт-Петербурзі з Зимового палацу взялися б виселяти Ермітаж, а в Москві з Кремля — колекції Грановитої палати... Маленький відступ: у Росії нещодавно втричі збільшили зарплату працівників культурного фронту. У нас вони, як і раніше, соціально незахищені.

Не менш вражаючою є ситуація на території Державного (!) Києво-Печерського заповідника. Унаслідок прийнятого ще 2002 року урядового рішення про повернення у власність церковних громад нерухомості, відібраної за радянських часів, зараз у розпорядження Києво-Печерського монастиря одна за іншою починають переходити будівлі, що належали заповіднику. У зв’язку з цим нависла загроза розформування низки відділів заповідника, звільнення співробітників і, загалом, — над нормальним функціонуванням цього науково-освітнього центру. Що стосується ставлення держчиновників до будівель лаврського комплексу як до славнозвісного архітектурного ансамблю, то воно добре відоме хоч би за скандальною історією з прибудовою двоповерхового ресторану під стінами Лаври. Більше того: на Печерську житлові висотки дедалі ближче підступають до дніпровських схилів і споруд заповідника. Ця урбанізація порушує охоронну зону лаврського ансамблю, руйнує історичну панораму Печерська. Адже навіть за радянських атеїстичних часів визнавали необхідність збереження за Лаврською дзвіницею значення висотної домінанти в забудові району та всього Києва. А якщо врахувати, що комплекс споруд Києво-Печерської лаври перебуває під охороною ЮНЕСКО, то в цьому випадку порушуватимуть цілу низку положень не тільки українського пам’ятникоохоронного, а й міжнародного законодавства.

Не інакше, як варварством слід іменувати санкціоновану київською владою забудову великомасштабними спорудами історичного ядра міста, його архітектурно-охоронних заповідних зон. Такі акції — грубе порушення одразу кількох законоположень: про землекористування, про містобудування, архітектурно-будівельну діяльність, охорону історичного середовища і пам’яток, екології. Волаючий приклад — те, що сталося в «рік культури» з урочищами Гончарі та Кожум’яки, тобто зі складовою частиною заповідника «Стародавній Київ» на Подолі. Протягом багатьох років українська громадськість боролася проти замахів на цю територію, писала до різних інстанцій листи (які залишалися, як правило, без відповіді), пропонуючи влаштувати тут національний парк «Київська Русь», де могли бути представлені народні промисли, ремісничі майстерні тощо. Такою, власне, і вбачалася доля Гончарів — Кожум’яків ще в 1980-х... Але «рік культури» розставив усі крапки над «і»: у гарячковому темпі тут знесли історичні будинки (в тому числі й пам’ятки архітектури з їхніми охоронними табличками), вирубали дерева та приватизували земельні ділянки, на яких почали зростати багатоповерхові будівлі еклектичних, не характерних для заповідної частини Подолу, форм.

Згідно з проектом, затвердженим у 2003 році на Київській містобудівній раді, на старовинній Поштовій площі — також складовій частині заповідника «Стародавній Київ» — планується зведення кількох величезних багатоповерхових будівель. Зазначимо, що в центральній частині Києва фактично вже не залишається незабудованих площ. У «рік культури» розпочали забудову розвантажувальної площі перед «Олімпійським» 100-тисячним стадіоном (що явно створюватиме складнощі при евакуації людей) і вже прийняли рішення про забудову торгово-розважальним центром Львівської площі. Зрозуміло, що українські «новації» призведуть до транспортного колапсу, екологічних проблем, які цілком успішно вирішують у цивілізованих європейських країнах, оскільки там історичні центри захищають від перевантажень суворі закони. Україна, як відомо, також підписала безліч міжнародних угод (хартій, конвенцій) про дбайливе ставлення до історичного архітектурного та природного середовища...

Цікаво також пригадати, що 2003-й всеукраїнський «рік культури» для Києва було оголошено ще й роком «реконструкції парків». Справді, в багатьох київських парках і скверах щось відбувалося. Щоправда, неймовірне: з’являлася велика кількість нових доріжок і алей, які чомусь викладали слизькою плиткою; нарівні з розчищанням кущів вирубували фондові дерева. Але головне — під приводом «реконструкційного» окультурення значна частина території міських зелених масивів виявилася забудованою безглуздими спорудами. Зараз можна констатувати: замість колишніх 30-ти із лишком квадратних метрів зелених насаджень на одного киянина тепер припадає лише чотири.

У 2003 році чиновники від архітектури прийняли шокуюче рішення про забудову Дніпровської набережної та придніпровських схилів. Уже опубліковано кілька проектних варіантів забудови. Зелені схили Дніпра вже самі по собі є безцінною пам’яткою вітчизняної історії, неповторної краси природним явищем, з яким не зрівняється жодна столиця в світі. А нарівні з цим виконують роль легень Києва. Ситуація викликає велику тривогу, якщо пригадати, що так і не вдалося запобігти великим київським містобудівним помилкам останніх років, і за те, що сталося, досі нікого не притягли до відповідальності. Це й споруда величезного готелю на Софійській площі — значно вищого за сам собор. І влаштування поруч із підмурками Софії підземних гаражів і басейнів, і «реконструкція» майдану Незалежності зі знищенням музею Лядських воріт, які існували тут до цього, та перетворенням його, практично, на дах універмагу.

Мітинги протесту, які проводили в Маріїнському парку в «рік культури», не запобігли вирубці частини парку для спорудження тут, у заповідній зоні, висотної житлової будівлі. Як, проте, не допомогли пікети не допустити влаштування так званого водно-інформаційного центру в Хрещатицькому парку. Парадокс, що полягає в ситуації з останнім будівництвом, очевидний: чи можна рекламувати цінність природних багатств із допомогою знищення самих природних цінностей?

У 2003 році «келійно», без встановленої конкурсної основи та громадського обговорення (умов згідно із законом обов’язкових, якщо справа стосується новобудов в історичному ядрі Києва), затвердили проекти ще низки епатажних об’єктів. Наприклад, елітних критих тенісних кортів із рестораном (на схилі гори під Андріївською церквою, де зараз проходить алея, яку займають художники); багатоповерхового готельного корпусу під Володимирською гіркою, поруч із філармонією тощо. Масштабне будівництво в небезпечній зсувній зоні може призвести до загибелі шедеврів світового значення — Андріївської церкви та пам’ятника св. Володимиру. Художників, є підозра, виженуть як із алеї, так і з Андріївського узвозу, а пам’ятник хрестителя Русі відтепер втратить свою монументальність, бо тепер, із боку Дніпра, він буде виглядати так, ніби стоїть на даху готелю.

Потрібно також пригадати про «ущемлення» в рік культури таких унікальних київських будівель, як костел св. Миколая на вул. Великій Васильківській (у зв’язку з риттям на відстані всього 10 метрів котловану для будівництва офісної будівлі заввишки як сам костел, унаслідок чого в пам’ятнику з’явилися тріщини й обрушилася частина північної вежі), а також будівлі Музею західного та східного мистецтва на вул. Терещенківській (поруч із яким почали рити котлован для будівництва висотного будинку на відстані всього семи метрів, внаслідок чого в музейному приміщенні також з’явилися тріщини). І це при тому, що не так давно проводили дорогу реставрацію цих споруд.

Коли йдеться про унікальні споруди-пам’ятки, то жодна реконструкція (тобто різні переробки, добудови, перебудови) не може бути допустима: слід проводити лише добросовісну реставрацію, що зберігає автентичний вигляд будівлі. Коли відомого київського краєзнавця запросили на виїзну Наукову раду із обговорення результатів реконструкції будівлі, зведеної одним не менш відомим столичним архітектором, він був вимушений із гіркою іронією заявити, що «присутній не інакше, як на повторних похоронах» автора будинку. Як інакше оцінити «реконструкторські» відсебеньки на тильному фасаді цієї будівлі, крім як можливість побільше роздути кошторис цього, з самого початку дорогого, будівельного об’єкта?

На закінчення кілька слів про те, до чого повинні бути готові кияни в найближчому майбутньому. Ось лише два приклади з «наполеонівських» планів київської влади, які стали відомі автору статті: київський Дитинець («місто Володимира») — найціннішу археологічну зону, на якій збереглися недодосліджені залишки язичницьких капищ, підмурки древньоруських палаців і храмів, мають намір забудувати висотними житловими будинками з багатоярусними підземними паркінгами; центр міста Ярослава планують перетворити на гігантську площу, (якою кияни нібито дуже пишатимуться), шляхом розбирання пам’ятки архітектури — будівлі колишніх присутствених місць і злиття просторів двох площ (Софійської та Михайлівської), які зараз ця будівля роз’єднує. Вже й назву для цього місця вигадали — Духовний центр...

...Справедливість висловлювання академіка Дмитра Лихачова про те, що «якщо нація не має культури, то її існування безглузде», — здається незаперечною.

Михайло ДЕГТЯРЬОВ, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, дійсний член Нью-Йоркської академії наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments