Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

Реставратор утраченого часу

Анатолію Макарову (1939—2015), авторитетному літературному критикові й мистецтвознавцю, блискучому досліднику київської старовини, нещодавно виповнилося б 80 років
22 лютого, 2019 - 10:48
АНАТОЛІЙ МАКАРОВ. ФОТО В. ПАНЧЕНКА, 2007 р.

Анатолій Макаров був одним із найяскравіших ерудитів, яких мені пощастило знати. Розмовляючи з ним (то в його робочому кабінеті у видавництві «Радянський письменник», де він тривалий час працював, то в бібліотеці ім. В. Вернадського, то просто по телефону), я щоразу потрапляв у атмосферу вільних інтелектуальних подорожей великою Країною Культури. У ній Анатолій Миколайович почувався як повноправний громадянин, оскільки багато знав, умів цінувати талант і красу, чудово бачив зв’язки між різними, часом віддаленими, явищами. Він був класичним книжником («тугим бібліофагом», кажучи словами Миколи Зерова), гурманом, якому подобається залишатися наодинці з вишуканим художнім словом, картиною, архітектурним витвором, старовинним фоліантом, якимось несподіваним фольклорним дивом. Кому як, а мені Анатолій Макаров уявляється поруч із призабутим тепер у нас культурологом 1880—1900-х рр. Василем Горленком, із київськими «неокласиками» 1920-х — і так аж до Дмитра Горбачова й Сергія Білоконя включно...

Родом Макаров із Далекого Сходу, а ось вищу освіту він, син військового, здобував у Києві. В архіві Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України можна погортати його 100-сторінкову дипломну роботу про поезію Ніколая Заболоцького, захищену в Київському університеті імені Т. Г. Шевченка 1962 року. Так, Анатолій Макаров філолог-русист. Проте одразу після отримання диплому йому довелося «перекваліфіковуватися» на україніста. Втім, слово «перекваліфіковуватися» не зовсім точне, адже автор дипломної про Заболоцького вже давно був своєю людиною і в середовищі українських шістдесятників. Варто перечитати прецікаві спогади Ірини Жиленко Homo feriens, щоб у цьому пересвідчитися.

Просто зі студентської лави Макаров пішов працювати в редакцію популярної тоді «Літературної України», згодом — до видавництва «Радянський письменник», де я й застав його 1987 року в статусі одного з редакторів. Тоді саме готувалася до видання моя літературно-критична книжка про молоду українську прозу, і Анатолій Миколайович її редагував. Був він активним літературним критиком, автором книжок «Розмаїття тенденцій» (1969), «Барви слова» (1970, у співавторстві) та «Світ образу» (1977). Його статті часто з’являлися у періодичних виданнях, тож, пригадую, мова про них заходила і на заняттях в часи мого навчання в Одеському державному університеті ім. І. Мечникова. Професор Григорій Вязовський одного разу (а було це в 1974 р.) пояснював нам, хто такий критик-естет, і згадав при цьому саме Макарова. Згадав цілком прихильно — як автора, який уміє аналізувати твір «у єдності змісту й форми». З цього випливало, що Макарову-критику чужими є надмірний соціологізм і самодостатня публіцистичність.

Щойно, вже ось тепер, перечитавши збірку «Розмаїття тенденцій», я отримав чимало втіхи: так проникливо, зі знанням справи пише в ній Анатолій Макаров про поезію Миколи Бажана, Василя Мисика, Івана Драча, Василя Симоненка, Василя Голобородька... Без його спостережень, думаю, тепер не обійдеться історик української літератури 1960-х років, особливо той, хто писатиме про Драча. Макаров був критиком — речником свого покоління, проте його любов до зухвалої, схильної до експериментів молодої поезії була суворою. Про це, зокрема, свідчила стаття про збірку Івана Драча «Балади буднів» (1967): у ній сказано чимало гострих слів про те нове, що з’явилося у творчості цього поета після виходу його резонансного «Соняшника» (1962).

Іронія взагалі була йому притаманна — тонка, часом вельми дошкульна.

Він охоче підтримував складну поезію, себто ту, що орієнтувалася на відтворення суперечливості внутрішнього світу людини і на неординарну образну мову.

А ще помітно, що Макаров не бажав бути критиком-»імпресіоністом», який у своїх судженнях спирається виключно на суб’єктивні враження. Він шукав наукових критеріїв оцінювання поезії, охоче заходив у царину філософських і психологічних студій. У заключній частині книжки критик раптом заговорив про роль підсвідомості у процесі образотворення. І то був симптоматичний момент: Макарова вразив напівтабуйований тоді трактат Івана Франка «Із секретів поетичної творчості», і він захопився можливостями рецептивної поетики, що відкривала нові можливості для пізнання поезії через вивчення її сприймання читачем.

Захоплення не було скороминущим: у 1990 р., розвиваючи Франкові ідеї, Анатолій Макаров представив читачам книжку «П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво», в якій уміщено його «нариси з психології творчості». По суті, то була не так оперативна літературна критика, як справжнє наукове дослідження. Значна його частина присвячена ролі сновидінь у творчій психології Тараса Шевченка й Лесі Українки. А в заключному розділі йшлося вже про «загадковий живопис Рене Магріта», себто про мистецький сюрреалізм!

І в таких, здавалося б, карколомних переходах не було якоїсь авторської сваволі: Анатолія Макарова, озброєного сучасними працями психологів, вела думка про «позалогічну мудрість мистецтва», про неабиякі можливості підсвідомості, сонної фантазії у процесі творчості — поета чи художника, не має значення.

Ось цими своїми евристичними несподіванками і цікавий Макаров. Прочитавши його збірку «Розмаїття тенденцій», Василь Стус недарма ж відреагував досить емоційно: книжки критиків бувають цікавішими за збірки поетів, що про них ці критики пишуть.

Бувають, хоч і рідко.

У дослідженні «Світ образу» А. Макарова є розділи про живопис Катерини Білокур і Марії Примаченко. І знову все було несподівано: Марія Примаченко постала тут як співавторка Михайла Стельмаха; автора цікавила спорідненість образів візуальних і словесних...

А на рубежі 1980—1990-х рр. Макаров полишив літературну критику і зайнявся «старовиною». У 1994 р. з’явилася його фундаментальна праця «Світло українського бароко» — натхненне слово дослідника про добу бароко в його українській версії. Для того, щоб інтерпретувати складну «душу» цього явища, Анатолієві Миколайовичу знадобилося глибоке знання літератури, живопису, архітектури, естетики, філософії, історії...  Про бароко він написав із любов’ю, полемічною пристрастю і неабияким стилістичним блиском, — може, саме через те його «Світло...» користується такою популярністю у загалом примхливого студентського люду?

Перед читачем книжки А. Макарова українська культура ХVІІ—ХVІІІ століть постає з усією своєю «невідчепною меланхолійністю» і своїм «трагічно забарвленим світовідчуттям». Спричинені вони були страхом перед непізнаваною реальністю й усвідомленням суперечливості самої людини, химерним поєднанням у ній божественного й диявольського начал, що перебувають у вічній боротьбі.

Це — одна з ключових тез у монографії «Світло українського бароко», книги, що «повертала» нам, здавалося б, утрачений, замаскований час, який насправді виявився яскравим і захопливим.

Я б узагалі назвав Анатолія Макарова реставратором утраченого часу. Надто ж після того, як він видав серію книжок про київську старовину.

Пригадую Анатолія Миколайовича в інтер’єрі читального залу бібліотеки ім. В. Вернадського, де він любив гортати раритетні видання. Особливо хвалив газету «Киевские епархиальные ведомости»: ось де, казав, захопливе читання; навіть некрологи вміли тоді писали по-людськи, цікаво, так, що вимальовувалися історія людини, її характер... А ще показав мені маленький цифровий фотоапаратик: ось, мовляв, мій помічник.

Той фотоапаратик і справді дуже допоміг Макарову в його роботі над києвознавчими працями. Спочатку то були «Малая энциклопедия киевской старины» (2002) та «Киевская старина в лицах. ХІХ век» (2005), а потім... потім він устиг підготувати до видання цілий семитомник, що тепер виходить під загальною назвою «Мир киевской старины». У ньому Макаров змагається із забуттям — і перемагає. У його розповідях оживає Київ, якого давно немає, — але ж той Київ був, був! Оживають люди, звичаї, колорит повсякдення, тисячі подробиць життя-буття, культури...

Звісно, це подвижництво. Комусь воно може видатися дивацтвом, проте ми ж знаємо, яким нудним був би світ, якби в ньому не було Дон-Кіхотів...

І ось раптом — архівний документ, який відкриває нову рисочку в образі цього «схимника», здавалося б, цілком зануреного в читання книг і в легенди старовини. У лютому 1981 р. Анатолій Макаров, виявляється, звертався з листом до Бориса Олійника (який тоді очолював партком Спілки письменників), аби допомогти поету Миколі Воробйову вийти із зони вимушеного творчого мовчання (неможливості друкуватися). «Його, вже добре відомого не лише в літературних колах поета, — писав А. Макаров, — не друкують ДЕСЯТЬ років. Ряд несправедливостей, що їх зазнали у минулому десятилітті деякі талановиті літератори, вже виправлено керівництвом СПУ. Але щодо М. Воробйова цього не скажеш.

Влітку поет подав до «Літературної України» добірку поезії,сподіваючись відновити свої контакти з друкованими органами СПУ. Та цього, на жаль, не сталося. Редакція не відхилила його твори, виявила належну увагу до автора, проте сама можливість надрукування залишається досі проблематичною. /.../ Його (М. Воробйова. — В.П.) слово близьке читачеві своїми глибокими народними коренями. Його поезії позначено оптимістичним світоглядом, непідробною добротою, душевністю, вірою у можливості творчого спілкування митця з широкими масами читачів. Його професійний рівень досі також не викликав ні в кого жодних сумнівів.

Уже з цього видно, що навколо М. Воробйова склалася ситуація, що нагадує те, що відбувалося свого часу з Ксенією Некрасовою, «тиху» й добру поезію якої визнали лише після її смерті. Чи не ризикуємо ми сьогодні повторити ту ж саму помилку?!  Відштовхуючи талановитого лірика, ми збіднюємо нашу літературу. Кому це потрібно?»

А «потрібно» все це було КДБ, «під ковпаком» якого перебував Микола Воробйов. У 1967 р. його звинуватили в «ідеологічній диверсії» — спробі несанкціонованої публікації своїх творів на Заході; у 1968 р. відрахували з університету, ну, а далі почалося те, що взагалі було характерним для радянського «царства несвободи». Витіснення з творчого життя, переслідування, шантаж...

Через багато років (у 2005-му) Микола Воробйов стане лауреатом Шевченківської премії, — але я ж зараз пригадую похмурий рік 1981-й. Не знаю, як реагував на листа Макарова Борис Олійник: нова поетична збірка  Воробйова («Пригадай на дорогу мені») змогла побачити світ аж у 1985-му, коли почалася горбачовська «перестройка»...

Таке ось «схимництво» від Анатолія Макарова. У книжці «Світло українського бароко» є такі слова: «Морально хворі епохи створюють собі просто-таки фантастичні образи «ідеологічних» ворогів, у яких персоніфікується почуття власної неповноцінності». Читається це наче коментар до історії з Воробйовим, чи не так? Тільки ж Макаров прекрасно розумів, що подібні історії повторювалися у різні часи безліч разів і ще не раз будуть повторюватися там, де зникає свобода. Сам він був внутрішньо вільною людиною, і в цьому йому багато хто допомагав — і Лазар Баранович, і Сковорода, і Арістотель, і Камю, і Ліна Костенко, і Вольтер, і Василь Симоненко... Усі, з ким він «спілкувався», реставруючи втрачений час.

Володимир ПАНЧЕНКО
Газета: 
Рубрика: