Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Родинне підприємництво

12 березня, 2010 - 00:00

Нещодавно на зборах працівників ринків у одному з міст неприємно різонув очі транспарант у залі «Спілка дрібних підприємців». Ще можна зрозуміти можновладців, для яких слово «дрібний» є продовженням логічного ряду «великий» — «середній». Тим більше не виникає питань щодо прийнятності такого визначення для власників гіпермаркетів. Але погодьтеся: тим, хто працює, як віл, з ранку до пізньої ночі на себе й свою родину, з власної волі називатися «дрібними» — це, як мінімум, принижувати себе.

А самопринижуватися ця категорія не має жодних підстав — ні за походженням, ні за життєвими якостями. Адже відомо, що ринковики, таксисти, інші самозайняті працівники в переважній більшості закінчили вищі й середні спеціальні навчальні заклади й ще відносно недавно працювали в проектних та науково-дослідних інститутах, на підприємствах, служили в армії, вчителювали. Перманентна економічна й політична криза, байдужість і некомпетентність влади викинула їх на вулицю. Не знайшовши можливості працювати за спеціальністю, не отримавши реальної підтримки від держави, ці сотні й сотні тисяч наших співгромадян не люмпенізувалися, не спилися і не «зрадили Батьківщину». Вони поклали в шухлядки дипломи, переступили через свій гонор і взялися працювати хто ким міг: водієм, «човником», реалізатором, ремонтником, вантажником, ремісником, шевцем тощо, аби лише не звалитися у прірву злиднів і прогодувати свої родини.

Їм це вдалося і поки що вдається, але хмари все більше згущуються. Хмари у вигляді мереж гіпермаркетів, великого бізнесу та корумпованої влади. Для перших двох вони — конкуренти, для третіх — дійні податкові корови. Перші в основному діють методом «пряника», другі й треті — консолідованого «батога». Власники торгівельних мереж пропонують, здавалося б, логічні й прийнятні для усіх речі: на місці архаїчних ринків поставити сучасні супермаркети, де продавцями, консультантами й касирами будуть теперішні ринковики. Таксистам пропонується перейти на роботу до великих приватних або «комунальних» компаній. Проте така «новація» — якщо навіть не враховувати, що в нових умовах робоче місце знайдеться далеко не для всіх — призведе до трансформації вільних трударів у найманих працівників, робота й доля родин яких стануть абсолютно залежними від волі нового власника.

Фактично, якщо називати речі своїми іменами, йдеться про намір здійснити нову «колективізацію» — старими методами й зі сі старими наслідками.

Щодо влади, то підвищуючи податки й побори самозайнятим працівникам вона їх грабує двічі: по-перше, відбирає зароблене важкою працею, а по-друге — змушує піднімати ціни на свої товари й тим самим зменшувати їх конкурентоспроможність стосовно великого бізнесу.

Влітку минулого року успішно було апробоване закриття цілого напрямку малого підприємництва. В якості піддослідного кролика вибрали найбільш незахищений перед громадською думкою і далеко не безгрішний ігровий бізнес. Метою досліду було не стільки закриття залів ігрових автоматів, як про це заявлялося, скільки визначення послідовності дій влади з ліквідації бізнес-напрямку та нейтралізації протестів десятків тисяч його представників. Операція була проведена бездоганно: спочатку потужний PR, який створив атмосферу громадської нетерпимості до десятків тисяч працівників, потім — прийняття закону, що викинув їх на вулицю.

Відсутність подібного наступу на інші напрямки малого бізнесу можна пояснити лише наближенням президентських виборів. Але після них уже ніщо не заважає владі, яка представлена виключно великим бізнесом, провести подібну операцію стосовно інших самозайнятих категорій. Адже тотальна пропагандистська канонада щодо, скажімо, «хапуг-таксистів» чи «лоточників, що обважують людей», як показує попередній приклад, знайде серед пересічного обивателя вдячного споживача.

Очевидно, що «дрібнота» шкірою відчуває тимчасовість цієї паузи й інстинктивно об’єднується. На місцевому й регіональному рівні існують вже не сотні, а тисячі організацій, що намагаються відстоювати інтереси малих підприємців.

Проте час вносить корективи. Монополізація влади, її об’єднання з великим бізнесом та «перетікання» за умов пропорційної виборчої системи з міст і областей до Києва, спричиняють життєву необхідність об’єднання регіональних та місцевих організацій малих підприємців на національному рівні. Влада, натомість, спільно з іншими «хмарами» робить все для того, щоб нейтралізувати відповідні прагнення. Як правило, для цього згори під патронатом крупної «бізнес-акули» створюються псевдо-профспілки, квазі-об’єднання громадських організацій підприємців. У об’єднавчі процеси інфільтруються ззовні активні й протестні лідери, які в дійсності працюють на максимально можливе затягування і торпедування процесів об’єднання шляхом дезорганізації, активного пліткування, створення деструктивної атмосфери.

І така політика, як правило, є успішною і приносить свої негативні наслідки — адже українські можновладці мають багатий досвід розвалу протестних рухів, досить згадати лише сумну долю спочилих у Бозі шахтарських страйкомів початку 90-х минулого століття.

Що ж робити в цій ситуації малому бізнесу та його громадським організаціям? Безумовно, об’єднуватися та ефективно боротися — не просто рефлекторно оборонятися, а свідомо йти в наступ і послідовно перебирати на себе невластиві для демократичної держави регуляторні функції з тим, щоб у кінцевому рахунку знищити державну дозвільну систему — головну «годівницю» чиновництва, його корупційний фундамент.

Але на початку цього шляху об’єднання підприємців мають врахувати й обійти всі ризики: підступність влади, агресію великого бізнесу, нестійкість лідерів перед спокусливими пропозиціями, брак часу чи нехіть до аналітичної та організаційної роботи.

І самотужки тут навряд чи щось вийде, підприємцям мусять допомогти інтелектуали: незалежні професіонали з організаційного менеджменту, аналітики, спеціалісти з проведення переговорів, протестних акцій, тих же PR-кампаній тощо. Саме фахівці допоможуть об’єднанням підприємців розробити їх ефективну, але безлідерну структуру — щоб ніхто не міг узурпувати керівництво, нікого було купити, ні з ким було «домовлятися». Підкажуть, як забезпечити керованість і спадкоємність, аргументувати справедливість тієї чи іншої вимоги, формулювати бачення проблем та шляхів їх вирішення, рекрутувати нові організації, ефективно використовувати телекомунікації, зв’язки та кошти, «грати» на протиріччях між політиками, визначати межі компромісу, зробити акцію гарантовано переможною, а не просто кількагодинним процесом стукання касками по асфальту.

Чому інтелектуали мають і будуть допомагати малому бізнесу? Тому що така допомога є не «жертвою» і не «милостинею», а логічною потребою інтелектуалів. Тому що, по-перше, ідеал останніх, їхнє найсприятливіше життєве середовище — це відкрите громадянське суспільство, а малий бізнес — природний і непримиренний антагоніст монополізації, головного ворога громадянського суспільства. А по-друге, зміцнюючи позиції супротивників крупного бізнесу та його зрощення з владою, вони сприятимуть реальному роз’єднанню цих поки що «сіамських близнюків».

З чого починати ефективну співпрацю? З допомоги самозайнятим та їх об’єднанням самоідентифікуватися — адже «як ви корабель назвете — так він вам і попливе». Вкрай важливо не просто зрозуміти, а сприйняти як аксіому наступні прості й очевидні речі. Малий підприємець є ним не від доброго життя, а від необхідності прогодувати власну родину. Мале підприємництво — не «дрібнота», а фінансовий фундамент, бастіон основи українського суспільства — родини. Тому це підприємництво аж ніяк не «дрібне», воно навіть не сімейне, а саме родинне.*

Зрозумівши це й домігшись такого розуміння з боку держави, ми перейдемо до якісно іншого сприйняття ролі самозайнятих працівників та їхніх громадських об’єднань.

Влада просто зобов’язана підтримувати родинне підприємництво — за його визначенням, надійно захищаючи від зазіхань крупного бізнесу. Підтримка родинного підприємництва — знову ж таки за визначенням — має стати синонімом підтримки основи суспільства, його базового елементу — родини, а отже, обов’язковою складовою програм і дій будь-якого уряду, партії, блоку, політичного діяча.

Той, хто за цих умов протидіятиме родинному підприємництву, об’єктивно стає ворогом України.

І чи не найважливіше. Національне об’єднання родинних підприємців змушене буде домагатися перед владою реалізації своїх вимог старими й добрими методами «батога» й «пряника». У демократичній державі, якою — принаймні поки що — є Україна, влада постійно змінюється, тому таке об’єднання свідомо й жорстко в жодному разі й жодним чином не повинне підтримувати будь-яку політичну силу чи політика, а тим більше підпадати під їхню протекцію, інакше воно стане їхнім заручником. Воно мусить мати програму, формувати вимоги й висловлювати подяку лише за підтримку в реалізації цих програм і вимог. Підтримувати треба винятково не «кого», а «що». Не дякувати силі чи її лідерові взагалі, а висловлювати подяку виключно за конкретні дії, спрямовані на підтримку родинного підприємництва.

І насамкінець — суто креативна пропозиція стосовно самоідентифікації, але вже не напрямку підприємницької діяльності а, власне, самого об’єднання родинних підприємців. Його назва має бути ємною і промовистою, як постріл. Як на мене, Громадська Асамблея (чи Асоціація) Родинних Підприємців України — ГАРПУН — якнайкраще відобразить як сутність цього об’єднання, так і його місце в оточенні акул крупного бізнесу й чиновництва.


.*  — поняття «сім’я» і «рід» в українців аж ніяк не тотожні, оскільки сім’я — це мама-тато-діти, а рід включає ще й дідів-бабів, тіток-дядьків тощо. Якщо сім’я створюється, то рід є від народження.

Павло ЖОВНІРЕНКО, голова правління Центру стратегічних досліджень
Газета: 
Рубрика: