Роль національних культур у державотворчих процесах
Стабільність кожної держави утримується на трьох чинниках, трьох точках опори: економічнiй, політичнiй та духовнiй. Руйнація хоча б одного з них загрожує втратою рівноваги усього суспільства, тому що всі три чинники пов’язані однією метою — втіленням продуктивної творчої праці в життя суспільства. Без духовної єдності неможливий політичний компроміс, а без політичної стабільності — економічний розвиток. В єдиномовних країнах спільний світогляд народу формується єдиною національною культурою. У багатонаціональних країнах національні культури змушені видозмінюватися, «підганятись» до спільної ролі — інакше вони будуть лише ліанами на стовбурі однієї державної нації. А такий стовбур потрібен хоча б для підтримки рівноваги всієї державної споруди.
На відміну від Андрія Куркова («День», №42) не вважаю Україну багатонаціональною державою вже тому, що домінуючою нацією у нас усе-таки є українці, хоча й частково зрусифіковані. Проблема України в її двомовності. Духовна єдність народу, що в політичному аспекті трактується як патріотизм, виховується національною культурою цього народу, знаряддям впровадження якої до суспільної свідомості є національна мова. І коли українська культура ще не сформувалась достатньо для впровадження такого світогляду, то російська культура в Україні взагалі не здатна на це. Коли українській культурі бракує постатей державних діячів країни, коли вони лише створюються в образах Хмельницького, Мазепи, Шухевича, то російська культура, на мою думку, взагалі заперечує можливість існування України як держави, а українців — як державної нації. Увесь політичний підтекст російської культури наводить на думку, що для українців найкращим варіантом буде розчинитись в океані російськомовного населення колишніх Союзу чи Російської імперії. Але якщо такий підхід стане загальнонаціональним, то це призведе до катастрофи не тільки України, але й Росії. Зросійщені маси з колишніх республік здатні розчинити й національно свідомий прошарок народу Росії. Це підтверджується історичним досвідом. Коли в Римській імперії запанувала загальнонаціональна ідея, відображена гаслом: «Батьківщина там, де краще», Римську імперію скоро не було кому захищати.
Я цілком згоден з Андрієм Курковим, що батьківщина у нас усіх тепер одна — Україна, і не тільки територіально. Створення духовного образу України, її іміджу й українського патріотизму є обов’язком усіх її громадян. Та поки що тільки українська культура відіграє у цьому процесі позитивну роль. Узяти активну участь у державотворчих процесах в Україні російська діаспора зможе лише тоді, коли створить на українському духовному грунті якісно нову російськомовну культуру.
