Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Роман ШИРМАН:

«На волі опинилася невільна людина...»
9 квітня, 1999 - 00:00

«Є такі риби, які вміють літати... Але чи всі риби
народжені для польоту?.. Більшість хоче спокійно жити у воді. І в політ
не збирається... Є на світі вільні люди... Але чи всі люди народжені для
волі?..» Олександр Герцен

Свободи в нашому «виконанні» не витримав би жоден
прихильник демократії західного типу. Це прогулянка Місяцем без скафандра. 

Українське суспільство вже ввійшло в новий етап: закінчилася
пора очікувань, загальна ейфорія, з'явилися перші плоди доби змін. І виявилося,
що вони не такі вже й солодкі.

Це цитата з нового фільму- роздуму «Втеча від свободи»
колишнього кінорежисера колишньої Київської кіностудії науково-популярних
фільмів, колись найкращої в Союзі РСР, Романа Ширмана. Я свідомо зробила
акцент на слові «колишній»: сьогодні учень легендарного режисера Олександра
Згуріді, автор таких фільмів, як «Сталінський синдром», «І буде новий день»,
«Останній шанс», «Дерева під вікном», «Невидиме життя лісу», Роман Ширман,
як і інші його колеги, перебуває у «вільному польоті». І разом зі своїми
співвітчизниками болісно шукає відповіді на такі ж болісні питання: що
відбувається в нашому суспільстві, куди ми йдемо, чи є світло в кінці тунелю,
яка ціна нашої так званої свободи? Роздумує він про це й у своїй останній
картині.

«... Я довго мріяв про свободу — але така свобода, як зараз
— це жах...»; «...Ніде не можна нічого зробити відкрито, все обманом робиться...»;
«... Я йду й озираюся, щоб мене ніхто не вбив — хіба це свобода...?»; «...Це
звичайне свавілля...».

Це слова звичайних людей, яких режисер знімав на вулицях
міста для свого фільму «Втеча від свободи», що недавно транслювався на
УТ-1 та УТ-2. Важко не почути в них гірку правду сьогодення. Важко не визнати,
що ці думки хоч раз, але звучали в кожному з нас. І важко не погодитися
з висновком, якого доходить режисер: «Схоже, такої свободи світ ще не бачив.
Ми вільні, як «дівчинка із сірниками». Можеш гуляти, де заманеться. Можеш
ходити взимку роздягнутим. А додому можна взагалі не повертатися...».

— Романе, що спонукало вас до створення такого фільму?

— Те, що ви бачили, — це тільки перша серія, це початок
досить великої розмови про свободу, про те щастя, яке вона повинна була
б принести, і якого немає. Люди в моєму фільмі кажуть: або свобода якась
не та, або ми не ті. Я глибоко переконаний: і свобода не та, і ми не ті.

Вільна людина повинна сама розпоряджатися своїм життям,
а це означає постійно робити вибір. І бути відповідальною за наслідки.
Робити вибір завжди важко. Особливо людям, які щойно вийшли з в'язниці...

— А ми все-таки жили у в'язниці?

– Безперечно. У цьому я глибоко переконаний. А якщо ти
живеш у в'язниці, то в тебе виробляється відповідний спосіб життя і мислення.
Коли була жива Київська кіностудія науково-популярних фільмів, я точно
знав: цього року я зніму три фільми. З них один буде, можливо, мати якийсь
інтерес для глядачів. Два інших — замовлення різних міністерств, яким також
ці фільми не дуже потрібні, але в них у кошторисі закладені на це гроші.
Студія ж жила не за рахунок кращих картин, які знімали Соболєв, Борсюк,
Олендер та інші, а за рахунок замовлень. Але наше життя було розписане
й стабільне. А три-чотири роки тому студія завалилася, і тепер ми — вільні
птахи. І багато хто не витримує такого життя. Зайдіть в кав'ярню Будинку
кіно, там постійно за чаркою горілки сидять одні й ті ж люди, що згадують,
як все добре було раніше.

— А ви?

— А я можу піти в «Альтернативу», в «Інтерньюз», на студію
«1+1» і запропонувати сценарій. Його можуть взяти, а можуть і відмовити.
Життя стало страшенно складним, але я тепер можу знімати тільки те, що
хочу. А раніше я не міг відмовитися від того, що мені нав'язувалося. Я
б миттєво втратив роботу. Я раніше навіть сценарій до свого фільму не мав
права написати, тому що я — режисер, а на студії є сценаристи. Тому я зі
сценаристами домовлявся й сам писав текст, вони раділи, що я їх не займав,
але при цьому в титрах стояло прізвище сценариста. Офіційно. А сьогодні
я до всіх своїх фільмів сценарії пишу сам. Так, учора були гарантії. Я
був відносно шанованою людиною, за мною стояла студія, я точно знав, що,
коли захворію, моя родина не голодуватиме. Сьогодні нічого цього немає.
Життя стало небезпечним. Але при цьому воно страшенно цікаве.

— Воно дійсно цікаве і одночасно жахливе... Ось у вас
у картині соціолог Євген Головаха ставить людям у провину те, що вони пасивні,
не відстоюють своїх інтересів, не хочуть іти на вибори. Адже це логічно:
всі ж знають, що їх результати підтасовуються. Як можна відстоювати свої
інтереси в суспільстві, де законів або немає, або вони не працюють? У неправовому
суспільстві? Вдаватися до послуг грубої сили, за гроші, що деякі й роблять?
А людина, в якої є нормальні принципи, повинна просто тупо чекати, коли
в цій країні щось зміниться?

– Якщо стати на позицію: давайте почекаємо, поки суспільство
стане правовим, а потім розберемося, — це шлях до повної катастрофи. Подивіться,
як інший герой мого фільму, Семен Глузман, зі своєю Асоціацією психіатрів
України витягує людей з в'язниць, психушок, повертає їм гроші, спадщину.
Вони також діють у цьому неправовому суспільстві, десять разів пишуть апеляції,
звертаються до міжнародних інстанцій і домагаються свого, не взявши при
цьому ні копійки з кишень платників податків.

— Глузман, який відсидів десять років за свою незалежну
експертизу в справі генерала Григоренка і став відомим у всьому світі,
може звернутися до міжнародних інстанцій — на нього працює ім'я. А що може
звичайна людина в нашому суспільстві, у якої немає ні імені, ні грошей?
Їй також хочеться жити по-людському...

— І все-таки мої життєві спостереження говорять про те,
що й їм у цій в'язниці сильно не подобалося. Ми, загалом, рухаємося в правильному
напрямкові, але це дуже довгий шлях. Головне — не злякатися передчасно.

— Але дехто може й не дожити...

— Точно не доживуть. Треба жити сьогоднішнім днем. Вірити
в свої сили, в себе (в Радянському Союзі всі вірили в колектив). До речі,
сьогодні тих, хто вірить і сподівається лише на себе, стало більше. Енергійних,
самостійних. Це вже поведінка вільної людини. І це — нормально. Треба намагатися
робити щось, хоча б для себе. Звичайно, нам страшно, ми ходимо по канату,
й у нас немає тих страхувальних лонжів, які є, скажімо, в Америці, Швеції
— системи соціального захисту. Головна тема мого фільму: на волі опинилася
невільна людина. Ось у чому велика проблема. І вона дивиться на все квадратними
від жаху очима. І вся надія тільки на наступні генерації..

— Але ж раб не може виховати вільної людини. Хто ж і
на чому виховає ці наступні генерації? На тому смітті, яке ринуло на екрани
нашого телебачення, — найнизькопробнішому культурному продукті Заходу?

— Готовий посперечатися з вами. Ці фільми роблять одну
дуже хорошу справу. У кожному другому, якщо не в кожному з них, стріляють
тому, що, скажімо, на дівчину «наїхала» мафія, й вона, замість того щоб
плакати або вішатися, — бореться, відстоює власну гідність. У наступному
фільмі тато хлопчика потрапив у полон до ворогів і цей маленький хлопчик
вирушає зі своїми друзями йому на допомогу й звільняє тата. Ці фільми вчать
не піддаватися обставинам, не чекати, поки тобі напишуть дуже хороший закон
у Верховній Раді, а брати ситуацію в свої руки — це яскрава модель західного
мислення.

— Це ви як людина мисляча й така, що має певну внутрішню
культуру, до речі, нажиту ще в часи СРСР, здобуваєте такий урок. А хлопчик-підліток
бачить лише, як «кльово», коли в тебе накачані біцепси і є пістолет, і
ти можеш домогтися чого завгодно...

— А ось якраз і ні. В американському фільмі «поганий» завжди
програє. Герої Сталлоне — прекрасний взірець для молоді, не гірший за Павку
Корчагіна. Набагато небезпечніше, коли наша молодь вмикає телевізор, а
там яка-небудь самодіяльність, що сказилася, або деякі представники української
естради, що виступають на подібному ж рівні, а на іншому каналі розігрують
яку-небудь кавомолку, пропонуючи глядачам запитання типу: якого кольору
був у Віцина піджак у такому-то фільмі, в такому-то кадрі. А ось «Студія
«1+1», СТБ, наприклад, показують масу хороших фільмів. Я пам'ятаю, як був
щасливий, коли мене свого часу прийняли до Спілки кінематографістів — це
відкривало мені дорогу до Будинку кіно на перегляд. А сьогодні я можу спокійно
протягом тижня подивитися Рене, Трюффо, Фелліні...

— Але ви ж не будете заперечувати, що загальний рівень
культури в суспільстві різко знизився?

— Тому що в будь-якому капіталістичному суспільстві мистецтво
комерціалізоване, зникає диктат ідеології, з'являється диктат грошей. Ніхто
не хоче робити глибокі філософські картини — це дорого й не окупиться.
Сьогодні на нашому екрані суцільне ток-шоу: сіли, поговорили декілька осіб.
Так можна за день дві-три програми знімати, потім напхати їх рекламою —
і заробити. Тому я не терплю, коли в моїй присутності лають американські
фільми й передачі — ви ще підніміться до такого рівня професіоналізму.
А пам'ятаєте, на своїх радянських кухнях ми мріяли позбутися ідеологічного
диктату? І ось ми це отримали. Раніше держава давала гроші на інтелектуальне
кіно й передачі. А сьогодні приватна особа або комерційна організація десять
разів подумають, перш ніж витратитися. Я досі дивуюся з того, що мені вдалося
відзняти «Втечу від свободи» — соціальний кінороздум, що телекомпанія «Альтернатива»
дала на нього гроші.

— Для кого ж в такому випадкові ваш фільм, хто його
буде дивитися?

— А я романтик. Я зробив його для тих людей, яких хвилюють
ці питання, я розумію, що їх далеко не 90%. Але я ж не політик, мені не
потрібні голоси виборців. Я роблю те, що мені цікаво й важливо. А раз мені
це важливо, значить, ще знайдуться люди, яким це важливо. Люди, які мають
сумнів, шукають. Мене взагалі вражають ті, хто точно все знає: ось цих
треба вбити, а цих — повісити, а це — зламати... Я навіть заздрю, як їм
просто жити...

— Категоризм, що доходить до фанатизму, взагалі неконструктивний.
Тому що він не передбачає діалогу з носіями інших поглядів, тобто можливостей
компромісу та спільного існування, прийнятного для всіх. Але, з іншого
боку, що таке людина, яка ні в що не вірить? Заради чого вона живе? Які
ідеали нам пропонуються зараз?

— А я думаю, що можна жити, вірячи в ідеали свободи та
демократії, як вірять американці та західні європейці. Інша справа, що
свобода і демократія мають там людський вигляд, і тому люди віддані цим
ідеям. А наші сьогоднішні «свобода» й «демократія» не дозволяють у них
вірити. Це тільки шлях туди, куди ми коли-небудь доповземо. Але, якщо не
повзти, точно — загнемося. І вже є якісь паростки. Люди перестали боятися
говорити те, що думають. Зараз інтерв'ю на вулиці брати — одне задоволення.
А раніше — це можна було вмерти режисерові разом з оператором і звукооператором.
Ми завжди заздрили, коли показували американців по телевізору: розкуті,
жваво жестикулюють, сміються, цікаві речі кажуть. А наші — такі скуті.
Пройшло десять років, і вже жодна людина на вулиці не відмовилася дати
мені інтерв'ю для картини. І не соромиться, і не боїться. І є що сказати.
Взагалі, наш фільм про те, що українське суспільство вже ввійшло в новий
етап: закінчилася пора очікувань, загальна ейфорія, з'явилися перші плоди
доби змін. І виявилося, що вони не такі вже й солодкі.

— Можливо, це вже прогрес. Адже ейфорія завжди властива
менш зрілому станові душі. Можливо, та зрілість, яка настає зараз у суспільстві,
також принесе свої плоди. І вони будуть солодшими.

— Безперечно. І сьогоднішній настрій нашого суспільства
— це симптом тверезості. Це — протверезіння. Ранок після новорічної ночі...

Алла ФЕОФАНОВА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments