«Росієвізьминас...»

18 жовтня хочуть провести чергові вибори, а тижні за два-три — всенародне волевиявлення на животрепетну тему — «росієвізьминас»!

Так і бачаться стрункі лави новоросів-деенерівців, з піснями й танцями, що наближаються до пунктів добровільного голосування через коридор з бравими бойовиками-автоматниками! Попереду — бабусі, які дивом вижили під укропськими танками рік тому. За ними — красуні-амазонки в камуфляжі з георгіївськими стрічками та з орденами за якісне обслуговування «захисників» прямо на місцях їхньої бойової дислокації. Далі — народ: напівголодний, напіводягнений, напівузутий. Ні, «узутий» по повній! Але в очах ентузіазм, який не погасити жалюгідними спробами укрофашистів пояснити, застерегти й просто пожаліти, хай йому грець. «Росія з нами! Росіяни не здаються! Росіяни завжди перемагають!»

Ось це: «Росіяни завжди перемагають!» — кричала недавно мамина подружка, яка гостила у неї якраз в той час, коли мені схотілося поспілкуватися за допомогою мобільного зв’язку з найулюбленішою жінкою на світі. Мобілка від обурення заглючила. Мама пропала з ефіру, і додзвонитися до неї того дня більше не вийшло. Така сила російського кличу, переконання і... І, думаю, російського непереможного і незмінного маразму.

Так, сьогодні вони живуть «добре».

Шахти — стоять. Насоси не працюють, і підземні води загрожують затопити не лише робочі горизонти-годувальники, а й половину міста. Важка, бозна-чим насичена, глибинна вода підніметься в колодязі, заб’є джерела, замутить малі річки, заллє підвали, вимиє з-під фундаментів будинків грунт і — багатоповерхівки почнуть граціозно прогинатися під мінливий світ. Шахтне начальство втекло, щоб не стати крайнім, коли почнеться цей апокаліпсис. Робітники з очима, як у хворих собак, запитують в міського смотрящого-голови: що ж робити, га? На що Роман, світ-родич великого Тата, відповідає приблизно так: «Самоорганізуйтеся там самі й рятуйте свої шахти! Чого прийшли до мене, га?»

А й справді: чо прийшли? Чого чекали? У що вірили? У хепі енд? Так він буває лише в голлівудських блокбастерах і НІКОЛИ в російських: там усе реалістично до нудоти! Як у старому радянському анекдоті про тещу: померла — так померла! Усе! Амба! Кирдик! Абзац!

Шахтарі — в шоці й тузі. Зате у бабусь — хвости пістолетом!

Маму записали в чергу на гуманітарку — на жовтень. Пенсію носять додому: дві з половиною тисячі обрубків від гривні при 120 рублях за кіло худої курки.

— Мамо, стріляють?

— Щодня за розкладом!

— Мамо, страшно?

— Та ні вже! Ми ж люди військові! Ту війну пережили й цю переживемо!

— Мамо, будь обережна!

— Та припинити ти переживати! Який у цьому сенс? Допомогти все одно не зможеш! Уб’ють — так уб’ють! А ні — то виживемо! Ми ось тут з подружками на ринок ходимо разом, щоб, якщо що, допомога одразу була. Пісні співаємо вечорами революційні! Інколи чарочку пропустимо: у мене ще довоєнний запас є! Нічого! Прорвемося!

— Давай — вивезу тебе!

— Ну, ні! Тут мої могили: мати, чоловік і брат! Подружки тут: разом ми, розумієш? І я тут буду! І не мрій — не виїду! І не хвилюйся даремно! Усе, відключаюся, йду в коридор на свою суперлежанку: знову почалося, чуєш?

Чую: «мінусівка».

Тобто стріляють з чогось важкого звідкись майже поряд з маминим будинком (мобілка в руках вібрує!). Стріляють явно з Горловки, кудись убік чи то Дзержинська, чи то Майорська, чи то просто — за давньою московітською традицією! — в чисте поле.

«Плюси» будуть потім. Зовсім близько «бах» — і так же близько, секунди через три-чотири — «хрясь»!

«Військова» мама не цікавиться — хто, звідки, куди й навіщо. Як не цікавляться цим питанням дев’яносто відсотків тих, хто погрожує підірвати місію ОБСЄ за «брехню» й «несправедливість» при оцінці результатів обстрілу. Їм вистачає своєї внутрішньої ненависті до України, в всьому винуватої, як горезвісна невістка.

Тому що в них — усе добре. «Молода республіка» продовжує розвиватися.

215 пар розписалися в горлівському РАЦСі: документи недійсні, але ж головне — кохання!

18 малят народилися в підвалі пологового будинку: їх нічим щепити, лікувати й рятувати, але ж головне — народилися!

Провели медовий ярмарок до Спаса: ну, не всі горловчани змогли приїхати, купити меду або хоча б подивитися — але війна ж!

Звозили дітей в донецький парк Щербакова: ну, пострілюють там по дорозі, але не сидіти ж діткам у чотирьох стінах!

Українську мову в школах збираються вивчати за російськими підручниками: ну, невдоволені, тільки хто ж їм слово дасть! Місцеві ЗМІ пригрозили закрити до бісової матері, якщо журналісти перестануть «розуміти» політику «партії й уряду»!

Відпочивають на облаштованих «владою» пляжах міських ставків: ну, накрило їх там мінометами, втікали нажахані, проклинаючи все на світі, але ж відпочивати треба якось!

Картопля всього 12 гривень кілограм, молоко — від 20 гривень за літр, м’ясо — взагалі краще не рахувати, простіше веганом стати! Але ж можна й до Артемівська змотатися — там, у клятій Україні, все дешевше рази у два-три! Зате — адреналін, пригода, зайнятися знову ж таки є чим за тотального безробіття серед молоді!

Проблеми? Звісно, є! А де їх немає? Але у нас це ж усе «укропи» винні, тому що це вони не дають возити нормальні продукти з України! Це вони змушують їздити по пенсії до Артемівська, закрили всі реєстри, не допомагають оформити пенсії й розігнали дві третини лікарів! А Путін тут до чого! Та якби не Путін — «укропи» нас би давно тут засмажили і з’їли б! А так — живемо! І жити будемо! І без світла будемо, і без газу, і без води, і без їди! Аби не стріляли!

А референдум. Це вирішено наперед. Тому що у них немає проблем з підрахунком голосів.

Поки український уряд щось там цивілізовано вирішує зі всякими «четвірками» і, вибачте, шістками, вони все проведуть, усе оформлять і відправлять результати прямо цареві-батечку в Білокам’яну!

Ви думаєте, він відмовиться, тому що невигідно? Або тому, що якісь там санкції йому завадять? Не будьте так впевнені, бо Його Величність — непередбачувані, мов тринадцятирічний недоросток, і рівно настільки ж малорозвинені: вони можуть прийняти БУДЬ-ЯКЕ рішення! Навіть самогубне! І закінчаться суперечки про статус деяких районів Донбасу. І мільйон патріотично налаштованих переселенців назавжди втратять можливість повернутися додому або хоча б повернути своє майно, нажите в непосильній сутичці з державою за останні двадцять з лишком років...

І Горлівка, місто на лінії фронту, стане жити ще краще...

Або припинить жити взагалі...