«МІСТО МАЛО БУТИ НЕ НА ЦЬОМУ МІСЦІ, А БЛИЖЧЕ ДО ЛИТОВЕЖА»
Знаючи Надію Наумівну багато років саме як збирача матеріалів для майбутнього народного історичного музею, його першу директорку, я чомусь завжди думала, що вона має історичну або принаймні педагогічну освіту. Бо як без спеціальної підготовки облаштувати таку експозицію фактично на голому місці?.. Сам Нововолинськ — як населений пункт — був заснований лише 1951 року, задля видобутку вугілля в цьому регіоні Волині. А музею ще менше років, дата його народження — 1998-й, тобто він має лише 22 роки. Місто виникло, як каже Вікіпедія, «на землях сіл Дорогиничі, Низкиничі, Будятичі, Русовичі та Бискупичі Малі».
Для Надії Наумівни ж ці офіційні слова давно перетворилися на реальну картину того, що зробила індустріалізація з колись розкішним куточком сільської Волині. Вона знає грушу, яка росте біля однієї нововолинської школи, не просто як дерево, а як залишок прекрасного саду певного мешканця села, що існувало на цьому місці, може, й не одне століття. Знає, на яких сільських вулицях тих самих Низкиничів уже давно міські мікрорайони, де протікала річка Студянка, що була досить повноводою. Їй відомо, що означають кущики очерету чи лепехи, які раптом виринають посеред населеного мікрорайону: тут була Студянка... «І якщо Будятичі майже збереглися в своїх історичних межах, то Низкиничі віддали місту великий шмат своєї території: сільські вулиці тягнулися аж до четвертої школи, мікрорайон Шахтарський — це все колишнє село. А ось село Дорогиничі — це там, де тепер автостанція, тут багато змінилося, перемішалося, тут у липні 1950-го і почали будувати першу шахту, — розказує Надія Наумівна. — Ще існувало село Русовичі, де друга шахта, то на місці сільського кладовища збудували Кирило-Мефодіївський храм. Уже коли я почала казати, що то ж не просте місце, тут старі могили, то їх наче почали переносити. А взагалі Нововолинськ мав бути не там, де є, а ближче до села Литовеж. Планували, що виробництво буде віддалене від помешкань. Перший архітектор міста Каурков розказував, що планували збудувати місто за певною схемою, щоби вулиці розташовувалися колами навколо центру. Та настрОю вистачило лише на вулицю Піонерську, і то її зупинили на півколі. Потім почали інтенсивно будувати бараки біля шахт, щоби якнайшвидше дати людям житло, і бараки ці — вічні...».
Серед будівничих перших волинських шахт було багато колишніх в’язнів радянських концтаборів, учасників національно-визвольного руху, колишніх вояків УПА, особливо родом із Львівщини, яким не дозволяли після відбуття терміну покарання повертатися в рідні краї. Та й колишніх волинських селян вистачало, як і приїжджих з Донбасу. Надія Наумівна знала дуже багатьох із них, і, забігаючи наперед, скажу, що ці знайомства потім дуже допомогли їй у формуванні експозиції музею, збиранні експонатів. Каже, що вже призабулися труднощі, які супроводжували розвиток вугільної промисловості на Волині: на початку було в шахтах багато ручної праці та багато виробничих травм. «Розказували медики, що кожної зміни привозили покалічених, — пригадує Надія Наумівна. — Десяток загиблих поховали в одній братській могилі на сільському цвинтарі... Багато чого просто замовчувалося».
Лише за роки в місті встановили пам’ятник першопрохідцям волинських шахт. «І коли тепер йдеться про те, що шахти своє віджили, то думаєш: це що виходить?.. Знищили заради вугілля річки, садки і села, загадили природу, люди свої життя і здоров’я за те поклали, а тепер сидіть собі, їхні нащадки, на глухих териконах?..», — печалиться Надія Войтюк.
ЦАРСЬКІ ВРАТА З ЦЕРКВИ АДАМА КИСЕЛЯ І АРХІВ РІЧИНСЬКОГО
Це тепер експозиція музею розташована в семи залах, є п’ять постійних виставок, і ще свого часу чекає передана музею бібліотека філії Союзу українок, прислана діаспорою з Каліфорнії, яка налічує 1200 книжок. Оскільки музей історичний, то експозиція починається з археологічного розділу, є гарний етнографічний куточок, зал будівництва Нововолинська, матеріали про розвиток шахт, речі та одяг шахтарів. Є матеріали про всі організації, які діяли в місті, починаючи з 1950 року, але зараз уже не працюють, є духовна зала (Нововолинськ, попри свою молодість, перенасичений храмами різних конфесій). Дуже гарний, змістовний зал про земляків, учасників неоголошеної російсько-української війни на сході, експонати в який збирали вже нинішній директор музею Ірина Костюк та працівниці Ірина Романюк, Тетяна Марцинюк, місцеві волонтери, зокрема Олександр Мазурок.
І особлива гордість збірки — архів Арсена Річинського. Він був здібним лікарем, істориком, краєзнавцем, культурологом, церковним композитором, громадським діячем, релігієзнавцем, пластуном, боровся за українізацію православних богослужінь, захищав автокефалію Української православної церкви, видавав журнали, читав лекції з українознавства. І хоча мешкав у сусідньому Володимирі-Волинському, але архів його — в музеї в Нововолинську.
Яким чином? Експонати в музей потрапляли різними шляхами. Так, елемент барокового іконостасу — стулку царських врат Надія Наумівна за «наводкою» краєзнавця Леоніда Михальчука відшукала в храмі в Низкиничах. У сирому винному льосі лежали й уже починали цвісти дві стулки царських врат, щоправда, одна вже геть у аварійному стані. Успенську церкву в Низкиничах, як відомо, будував Адам Кисель, коли Войтюк з Михальчуком забирали стулки від царських врат, ще в гробу там же поряд лежали його останки... Вірогідно, що ці стулки — з іконостасу древньої Киселевої церкви. Їх Надія Наумівна з Михальчуком донесли на якомусь рядні з самих Низкинич аж у центр Нововолинська, до музею. Окрасою експозиції стали і дві різьблені фігури, які вона знайшла просто під мурами церкви.
Так само — в рядні — потрапив у музей і архів Арсена Річинського. Його притягнув сюди Антон Макарчук, один з активістів Руху. В Нововолинську мешкала і працювала Людмила, дочка Річинського, з нею Надія Наумівна також зналася. Вже за багато років дочка Людмили, яка мешкає в Криму, вирішила повернути собі архів предка. Але так просто він з музею не піде, бо це — головні фонди, це надбання музею. Архів багатющий — родинні фотографії, оригінали документів і т.д. І можна лише поспівчувати музейникам із Володимира-Волинського, які проґавили цей матеріал, бо у Володимирі досі є будинок, у якому мешкали Річинські...
Саморобні обереги, виготовлені політичними в’язнями радянських таборів, що склали цілу підбірку, принесли Надії Наумівні самі люди, які пройшли «Сибирь неисходимую». «Вони приносили мені і свої вірші, і вони були такі щемні, стільки було в них України, люди стільки розказували про пережите, що я не могла тримати ці пісні і спогади в себе», — каже Надія Наумівна. Так народилася книжка «Недоспівана Україна». Вона містить і ноти, які на слух записав заслужений працівник культури, почесний громадянин міста Олександр Каліщук. Кожен твір проілюстрував талановитий художник Богдан Сопронюк. А упорядником була Надія Наумівна.
Як вона стала музейником? З одного боку — вимушено, бо саме їй міський голова свого часу запропонував створювати музей. А з другого — це стало продовженням її життєвої позиції. 22 роки відпрацювала Надія Наумівна на заводі союзного, як тоді казали, підпорядкування в Нововолинську. На зорі незалежності України почали вже створюватися товариства української мови, Союз українок і т.п. Вона була їх членкінею. «І так мене вразили слова одного з начальників, який сказав: «Вы бандеровцы, мало вас били...», — пригадує. Тому і не роздумувала, коли запропонували створити музей, бо то — наша збережена історія.







