Русифікація України і мій рід

Учора Верховна Рада України провалила голосування щодо чотирьох проектів постанов про скасування мовного закону. Усі постанови було внесено представниками опозиції, однак вони не набрали потрібної кількості голосів. Такої ж «більшості» не було і на мітингу проти цього закону під ВР — близько 400 осіб. Продовжує тему одіозного документа цей матеріал, який показує особистісний вимір мовної проблеми.

Мої прадід і прабабуся по материнській лінії Безбах Тимофій і Ганна народилися і жили в с. Руда Велико-Половецького району Київської області, що неподалік м. Білої Церкви. Говорили українською мовою. Як видно на фотографії нижче, прадід одягав вишиванку як мінімум для урочистих випадків. Це, здається, їхнє весільне фото, або зроблене невдовзі після весілля. Ганні було близько 18 років, коли вона вийшла заміж 1926 року.

Фотографія зроблена до 1936 року — року смерті прадіда Тимофія. До речі, він був дуже грамотною людиною, працював учителем молодших класів, а також директором МТС (машино-тракторної станції) Велико-Половецького району. Помираючи, він заповідав дружині: «Поклопочися, аби дитина здобула освіту».

Їхня донька і моя бабуся Любов Безбах у дитинстві теж розмовляла українською. Вона, до речі, в с. Руда виявилася єдиною дитиною, яка народилася 1932 р. і вижила. Через війну 1941—1945 рр. Люба закінчила лише п’ять класів сільської школи. У 17 років вона, вже кругла сирота, виїхала на заробітки до Києва. Але коли б не дружба з донькою голови колгоспу — не видали б паспорт на руки, бо таким чином радянська влада намагалася утримати селян у селах, ще й обклала податками все їхнє особисте господарство. Працювала на Київському заводі «Хімволокно» у районі Дарниці прядильницею в одному з найшкідливіших для здоров’я цехів і закінчила свою середню освіту у восьмирічній вечірній школі для дорослих. Ось тоді і перейшла Люба на російську. Так було прийнято. Так поводитися було безпечніше, модно і стильно. До речі, за її спостереженнями, етнічні росіяни на заводі «влаштовувалися» не на важких роботах, а на керівних посадах або вигідних місцях на зразок складів.

Але, що цікаво, після пережитого моєю бабусею інсульту (1990-ті роки) вона знову заговорила українською мовою і багатьох слів просто не може пригадати російською. Ось що значить — рідна мова. Недарма німці називають її «материнською мовою» (die Muttersprache). Мабуть, вона записується у мозку на якусь глибинну материнську плату, як кажуть комп’ютерники.

Любов Безбах у Києві одружилася з моїм дідом Іваном (Ясеком) Тичинським, 1926 р.н., який на час знайомства служив надстроково у залізничних військах, а після одруження пішов у відставку і став працювати на тому ж заводі «Хімволокно».

Дід говорив російською мовою, хоча був чистокровним поляком. Але про це я дізналася лише в роки «перебудови» або після розпаду СРСР, коли почала цікавитися своїм корінням і розпитувати. А до того мені нічого не розповідали. Я навіть думала в дитинстві, що дід Іван — росіянин. Мабуть, він свідомо не афішував свого польського походження, і на те у нього було декілька поважних причин. По-перше, його дід до революції працював писарем і був заможною людиною: їздив на бричці з кіньми і кучером. По-друге, його батько теж «проштрафився» перед радянською владою, про що я розповім далі. По-третє, самого Ясека-Івана 1942 року німці забрали на роботи до Німеччини, де він був «остарбайтером» до квітня 1945 р. Звільнили його американці. Це все могло спровокувати у радянських «органів» звинувачення в шпигунстві, адже безліч військовополонених і остарбайтерів після повернення в СРСР були заслані до Сибіру. Нарешті, радянська влада просто не любила поляків, як і Російська імперія, за те, що вони самим своїм існуванням нагадували про ті часи, коли Україна ще не була під владою Москви.

Його мати, а моя прабабуся Броніслава Тичинська (у дівоцтві Висоцька), говорила українською мовою, хоча народилася вона на території нинішньої Миколаївської області, жила з чоловіком Михайлом Тичинським у с. Мазурове Кривоозерського району Одеської області (зараз Миколаївської обл.). Близько 1930 р. вони змушені були переїхати жити до с. Микитівки Донецької області. Змушені, бо прадід Михайло по наївності з’їздив у столицю УРСР Харків з проханням не закривати сільську церкву. Незабаром після того, як він повернувся в Мазурове, голові колгоспу стало відомо, що Михайла збираються заарештувати, і він попередив мого прадіда. Він таємно втік на Донбас, де для важкої і небезпечної роботи на шахтах приймали всіх, а потім дав знати про себе дружині й синові.

Моя мама, Ніна Тичинська, 1954 р. н., проводила дитинство у прабабусі у Микитівці і добре пам’ятає, що у другій половині 1950-х років там люди говорили і російською, і українською. На їхній вулиці були будинки і росіян, і українців, і жили вони мирно, не принижували один одного. Мабуть, унаслідок того, що на Донбас багато хто втікав від репресій радянської влади, там була особлива атмосфера взаємної поваги.

Цікаво, що мама відвідувала у Києві україномовний дитячий садок, де виховання дітей проходило сповна у дусі українських традицій: вони співали українських пісень, танцювали гопака у народному вбранні. А потім мамі довелося вчитися в російськомовній школі, бо це була найближча до оселі школа.

Отже, оскільки бабуся і дідусь русифікувалися, то і моя мама, і її сестра виросли російськомовними. Правда, мама добре володіє й українською, бо середню школу, де все ж її викладали за радянських часів, закінчила із золотою медаллю. Її рідна сестра, навпаки, погано говорить і пише українською, бо не дуже старанно вчилася у школі. Хоча, звичайно, все розуміє і читає.

Після школи мама вступила до Київського політехнічного інституту (вона, комсомолка, не знала, що її батько був «остарбайтером», з такою анкетою її б не прийняли ні в один виш), де і вступні іспити, і навчання в 1970-ті роки були на загальнодержавній — російській. Там, у хоровій капелі КПІ, вона познайомилася і одружилася з моїм батьком — Олещенком Леонідом, 1955 р. н. Під час церемонії одруження у загсі вони стояли на вишитому рушнику, відповідно до української народної традиції.

Мій батько народився і виріс у с. Киселівці Менського району Чернігівської області, у сім’ї вчителів сільської школи Олещенка Михайла і Катерини (у дівоцтві — Глушак). У цьому районі люди говорили і говорять до цього часу на місцевому діалекті української мови, яка, як зазначають учені, збереглася ще з часів запорозького козацтва і Київської Русі. Особливістю вимови є заміна голосної «і» на дифтонг «ує», наприклад, «куєнь», «вуєз», «Киселуєвка». У козацьких реєстрах 17—18 століть місцевих козаків так і записували, як чулося: «с. Киселювка». Також вживаються специфічні для цієї місцевості слова, наприклад, господарський великий ніж називається «куєзка».

Школа у Киселівці була в 1960-ті роки (й донині) повністю україномовна, хоча російська мова й література, звичайно ж, вивчалися в обов’язковому порядку. Мій батько Леонід закінчив школу із золотою медаллю і зміг скласти вступні іспити у КПІ російською мовою! Правда, до іспитів він ще спеціально готувався, вивчаючи російські математичні й фізичні терміни, і це було непросто. Але вибору у той час не було: не знаючи російської мови, неможливо було вступити до вишу, і це служило засобом русифікації. Загалом, для українців в УРСР це було типово, що люди отримували освіту то українською, то російською і розуміли обидві мови. Правда, міра володіння мовою і письменність залежала від того, хто як учився. Лише переселені до України росіяни, які принципово просили звільнити їхніх дітей у школах від вивчення української, залишалися одномовно-російськомовними.

У Києві мій батько стикнувся з тим, що україномовних вважали немовби людьми другого сорту. І якщо, навчаючись на першому курсі КПІ, він ще інколи носив вишиванку, то дуже скоро перейшов на російську в побутовому спілкуванні. Та що говорити, адже навіть онук автора гімну України Павла Чубинського Володимир Чубинський, з яким мої батьки тісно спілкувалися і разом співали у хоровій капелі КПІ, теж був російськомовним! З мами глузували деякі її подруги-киянки, за те, що вона спілкується з сільськими парубками, але мама все одно вибрала мого батька. І не помилилася, адже 2012 року вони відсвяткували 35-річчя спільного подружнього життя (слава Богу!).

Ось так вийшло, що я народилася у російськомовній сім’ї. Моєю «гувернанткою» була російськомовна бабуся Люба, і вже у віці чотирьох років я почала читати і писати російською. Проте мій дитячий садок у Києві на вул. Червоноткацькій був україномовний, а це вже 1980-ті роки!

Потім мене віддали у російськомовну школу з математичним нахилом, хоча поряд із нею була україномовна. Чомусь в українських школах рівень навчання був слабший, і в цьому теж виявлялася умисна політика русифікації.

З року в рік, проводячи шкільні канікули в Чернігівської області, я завжди чула українську мову і вчилася говорити. Важливу виховну роль у моєму житті відіграли розповіді дідуся й бабусі про їхніх пращурів. Вони завжди з особливим почуттям власної гідності згадували, що походять обоє з вольних козаків. Їхні батьки були добрими господарями, жили заможно, тому й були розкуркулені більшовиками.

Потім стався розвал СРСР і Україна нарешті стала окремою державою. Мої батьки, як справжні інтелігенти, багато читали під час «перебудови» про історичну правду, яка відкривалася, обговорювали це на кухні, а ми, діти, слухали. Тому незалежність України ми всі сприйняли як щось логічне і справедливе.

Беручи приклад із моїх батьків, а також через любов до здобуття знань, я закінчила школу із золотою медаллю. З цієї причини, а ще тому, що любила читати книги, я володію однаково добре як російською, так і українською. Так само добре володіє обома мовами і мій брат Сергій, який теж закінчив ту ж школу із золотою медаллю. А ось інший мій російськомовний родич, який насилу закінчив школу на трійки, не може ні говорити, ні писати грамотно українською. Втім, він і російською без помилок писати не зможе (я це пишу не в образу йому, просто констатую факт). Мені здається, що причина, через яку деякі люди зараз кричать на підтримку «закону Ківалова-Колесніченка», які не хочуть вивчати українську мову, банальна: їм просто ліньки вчитися, вони не поважають українців і Україну (про любов я вже і не кажу).

Вступні іспити на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка 1995 року я складала вже українською мовою, навчання там було теж українською, але у мене з цим жодних проблем не було. А ось спілкувалися студенти між собою російською, за винятком україномовних, які стійко трималися.

Десь 2011 р. я почала «українізуватися»: з незнайомими людьми, у транспорті говорю українською. З давніми друзями важче перейти на українську через стереотипи спілкування, що склалися. Не пам’ятаю точно, що мене спровокувало. Здається, це було посилення пропаганди «Русского мира» з боку РПЦ і брехливі історичні статті проросійських ЗМІ. А за приклад мені стали такі ж свідомі російськомовні знайомі, які перейшли на українську. Знаю і таких моїх однолітків, які роблять усе можливе, аби їхні діти виросли, на відміну від них самих, україномовними.

Як російськомовний патріот України, я виступаю проти закону Ківалова—Колесніченка у нинішній його редакції, бо це повторення радянських методів русифікації. Якщо люди не будуть вимушені знати українську мову для роботи в держорганах, для вступу до вишу і навчання, то вони її ніколи не вчитимуть, як не вивчають іноземну мову, поки вона їм не потрібна, бо люди від природи — ледачі.