Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

«Самашедчість» як спротив абсурду

30 грудня, 2010 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ліна Костенко привчила свого читача ждати від неї ТІЛЬКИ чогось надзвичайного. Великої КУЛЬТУРНОЇ ПОДІЇ. І саму себе «привчила» до такої орієнтації в українському літературному часопросторі. Мабуть, тому так довго працювала над романом і не наважувалася поставити останню крапку (в тексті можна помітити сліди різних етапів роботи). Зважмо й на труднощі, які становить для поета перехід до великоформатної прози, та ще й, сказати б, у зоні гострої полемічності. І ось ПОДІЯ сталася.

Правду кажучи, я починав читати роман з деяким острахом: перші сторінки нагадували хроніку подій. Але з кожною сторінкою ця хроніка наповнювалася рефлексіями оповідача й ставала рентгенограмою душі нашого сучасника. Зрештою, у світовій літературі є досить продуктивний жанр політично-публіцистичного роману, але тут маємо дещо інше.

Уже в самій назві роману Ліни Костенко є і пряма апеляція до Гоголевих «Записок сумасшедшего», і жартівницьке, побутове віддистанціювання. Жаргонне, «суржикове» самашедший (чи самашетчий), — хоч би як обурювалися мовні пуристи, — ввійшло в наше мовлення багатьма барвами, то наївно-серйозними, то іронічно-пародійними, то приязно-докірливими. Так мати може сказати про неслухняну дитину, а дружина про неврівноваженого чоловіка, а колеги про службовця, що зважився на нефортунний вчинок, тощо. (У побуті української інтелігенції іронічне вживання суржика є способом підкреслення його чужості, вивищенням над тиском понижувальної мовної стихії.) Герой і оповідач роману Ліни Костенко належить до особливої, сказати б, соціально значущої категорії самашедших. Від самого початку своєї оповіді (яка щирістю наближається до сповіді), він застерігається: «Я завжди був нормальною людиною. Радше меланхоліком, ніж флегматиком (...) Спадковість у мене теж добра, психів у роду не було (...) Словом, усе адекватно». Так-то так, — «...а оце раптом, на зламі століть, відчув дискомфорт, крівля поїхала, звернувся до психіатра, але відхилень психіки він не знайшов». Наче все й гаразд. Таж ні. «...Це така тонка матерія, досконалої апаратури на це нема. Сон у мене нормальний, руки не сіпаються, тільки відчуваю якийсь неспокій, ніби якісь фантомні болі душі». І в родині щось не зладилось, дружина дратівливо реагує на його неясні тривоги, «і ми одне одного не впізнаємо». А «почалося це з того, що я раптом захотів на Канари». Звичайно, слова «самашедчого» завжди мають несподіваний саркастичний підтекст. Канари ваблять його не так, як сильних світу цього, — курортом, океаном, екзотикою. Просто «вичитав у одному журналі, що там десь високо в горах, у вічнозелених нетрях є плем’я, яке не говорить між собою, а пересвистується». Це ж треба так з’єхидничати на святу для української еліти канарську тему! «І я подумав — от якби й у нас не говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленгом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму...» Тут уже трохи вгадується одна із сучасних глобальних «самашедчинок»: синдром забалаканості світового простору. І хоч оповідач ментально відсторонюється: «а при чому ж тут я?», — насправді причетність є, і то подвійна: він і жертва, але до певної міри й співучасник отієї «втрати смислу», хоч і волів би не визнавати це, стояти над безглуздям: «Фах у мене сучасний, абстрагований від ідіотської дійсності, я можу говорити виключно мовою комп’ютерних програм». Але, як мудро сказав найбільший із класиків, жити в суспільстві й бути вільним від суспільства неможливо. І «мова комп’ютерних програм» не допомагає нашому героєві порозумітися навіть із шестилітнім сином, який «вже матюкається», бо в їхньому дитсадку лідером такий собі Борька, а в нього «за кожним словом — «блін», «круто»... Тим більше — не допомагає «порозумітися» із ширшим світом. «...Іноді мені здається, що колись я вийду з дому через вікно, і більше мене ніхто ніде не побачить». Можна тішити себе ілюзіями, але реально в такий красивий спосіб тікали тільки від одруження, та й то в комедіях минулого. Зі світу ні в яке вікно не вистрибнеш. А надто зі світу абсурду, який обступає оповідача — неконформного інтелігента, кандидата в «самашедші». Абсурд той і непозбутній український, і вовік невичерпний планетарний. Сприйняття його загострюється тим, що настає 2000 рік, Millenium, зміна тисячоліть (цим датується початок «Записок...»), а це неминуче породжує своєрідну містику тривог і сподівань глобального масштабу. До того ж наш інтелігент має нещасливу звичку читати газети, дивитися по телевізору новини і, мабуть, регулярно переглядати інтернет. Тут планетарний абсурд і досягає його лютими інформаційними штормами. Попри свій, здавалося б, одноманітний репертуар: здуріла на сексі, розкошах і Книзі рекордів Гіннесса сита частина людства — і потонула в злиднях та хворобах основна його маса (та ще нескінченні природні катаклізми й техногенні катастрофи), — попри такий обмежений формат сенсацій — яка невичерпність у варіаціях! У романі системно — але з художньо й психологічно витриманими паузами, що мають запобігати надмірності й одноманітності, — подаються ці дотепно відкомбіновані (у свідомості «самашедшого») пряні інформкоктейлі, що викликають у читача то сміх, то сум, то розпачливі думки про те, куди ж це так завзято поривається людство. Щоправда, віртуальний світ можна підключати й відключати натиском кнопки, за смаком і настроєм, не дуже ним переймаючись і навіть відчуваючи себе немовби його володарем, — але це не для нашого «самашедшого» з його приматом совісті над комфортом. «Ти що, колекціонуєш абсурди?», — питає дружина. Ніби остерігає його: вона філолог, пише дисертацію про Гоголя, мабуть, боїться, щоб чоловік не став Фердинандом VIII. І водночас тонко «підсвічує» його тривоги гоголівськими пасажами та додає до картини «всесвітнього дурдому», що мучить її чоловіка, окремі моменти, поки що локальні, абсурду суто нашого, «специфічного». «Розумію, чому дружина така нервова. День у день, з року в рік, усе життя одне й те ж — становище мови, яка гине, література, яка занепадає, історія, яку не можна читати без брому. Часом бачу, що вона в ступорі. А я в цих питаннях невеликий порадник. Вона більше ділиться з моїм батьком. А сьогодні вранці каже: «Мені снилося, що я займаюся фламандським фольклором. І стою у величезній черзі за грантом. Мене питають: Ви знаєте фламандську мову? — Кажу: Не знаю. Але я вивчу!» І раптом заплакала: «Ти маєш рацію. На Канари!» Тобто: до племені безсловесних, чи що? «Це вже відчай. Я обняв її й пригорнув, і ми посиділи в такій пронизливій близькості, як у наші кращі роки, тільки тоді не було такої печалі».

Звідки ж ця печаль? Тільки від емоційного вигасання й дисгармоній в особистих стосунках, від людської самотності (це також одна із тем «Записок...»), чи й за ними стоїть щось загальніше? Адже початок був такий романтичний — майже плакатно-романтичний: запізнало їх і поєднало легендарне студентське політичне голодування восени 1990 року. Тепер, через десять літ, їм, пригніченим збляклістю української незалежності й вигасанням молодих поривань, наче й не дуже про це згадується. Власне, і він, і вона наче й не мають претензій одне до одного, навпаки, ладні одне одного підтримувати... супроти чого? Супроти незримої еманації на їхні душі великих розчарувань — розчарувань суспільства, не лише особистих? Не лише разючих побутових свідчень занепаду моралі та «якості життя» (скільки й гіркого, й кумедного, скажімо, в пасажі, що починається словами: «Голоси нашого двору — це окрема тема», — хоч цитуй його і цитуй, та чи тільки його?), — а й того, що десь у грунті негараздів. «Десять років державі, стільки депутатів і партій, патріотів і лідерів, а ні засад, ні цінностей, ні ідеології. Я не знаю, це якийсь диявольський план чи просто так вийшло?» В якийсь диявольський план наш український самашедший не дуже вірить, усе-таки людина раціо, але й над мірою деякої своєї відповідальності за те, що «так вийшло», поки ще не схильний задумуватися. Може, це прийде. Адже він маніфестує глобальне мислення, тож мав би вміти бачити взаємозв’язок речей, великих і малих, минулих і майбутніх.

«Я системний програміст. Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф. До того ж при такій глобальній оптиці корегуються пропорції власних проблем.

— Дар одночасного бачення, — каже дружина, — це страшна річ. Може зірвати зсередини, ніхто й не зрозуміє, що з людиною сталося».

Але оповідач спокійний: «Вона даремно боїться. Я не перекрою плащ на мантію і не підпишуся: Фердинанд VIII». Справді, він раціоналіст, світовий абсурд сприймає в інформаційному варіанті, не філософському, а конкретний український бачить — поки що — зі справ своєї фірми та ще з вікон квартири й родинних розмов. Поки що. Він збоку. Він спостерігач. Але й аналітик, і як аналітик поступово вглиблюється в ситуацію. Вона стає його індивідуальним переживанням (не лише його, а й дружини, батька, тещі, знайомих, навіть якогось далекого «каліфорнійського друга»), в одних випадках обростаючи різними принагідними коментарями, часом кумедними, в інших, визначальних, — створюючи високий емоціональний та інтелектуальний градус твору.

Часовий простір «Записок...» — від української національної фантасмагорії, блюзнірської фантасмагорії, навколо «таращанського тіла» до помаранчевої революції. Калейдоскоп подій, динаміка суспільних тенденцій, напруга громадянських поривань. Абсурд підміненості («нам Україну підмінили»), нищівний для національного буття України й для статусу людини взагалі, викликає спротив у небайдужої, спраглої духовного оновлення й правди частини суспільства. Ареною і символом цього спротиву стає Майдан. Усе це зрушує, збуджує «українського самашедшого» та його коло, вносить душевне оздоровлення і просвітлення, подолання самотності в екстазі просвітленого протесту. Вони з дружиною знову на Майдані. Живі картини багатосоттисячного людського вирування — крізь призму особистих доль — зворушують якимось сяєвом чистоти й благородства. Здавалося: немає нічого неможливого, Україна стане найяскравішою демократією Землі. Не стала... Але й тепер висока етика Майдану протистоїть забуттю й відступництву одних, злостивій хулі інших. Той настрій поривання до справжньої України, який об’єднував людей різного віку і різних національностей, так щемливо промовляє в «Записках...», що зворушує до глибини душі. І здається неймовірним: як це він не «матеріалізувався» в нову якість суспільства. Звісно, він залишив на ньому свою глибоку печать, але самої «матриці» змінити не зміг. Версія оповідача обмежена часом помаранчевої революції, але в його надії вже вриваються тяжкі тривоги. Він починає сумніватися в лідерах опозиції: чи здатні вони довести справу до кінця? Та чи тільки в них біда?

Нібито глибоке оновлення мало початися з руху за «Україну без Кучми». Добре, маєте: вже шість років Україна «Без Кучми». Вже рік і «Без Ющенка». Мине час, буде й «Без Януковича» (правда, дехто вважає, що від січня 2010 закони природи й суспільства перестали діяти, історичний час заледенів, але це, мабуть, усе-таки перебільшення). Отже, «Україна БЕЗ КОГО» — це питання людськими чи природними силами якось вирішується. Але є інше питання: «Україна З КИМ»? Поки що всі відповіді виявлялися марними. Може: «Україна З НАМИ»? Тоді: хто МИ? Які МИ?

Герой-оповідач не був би «українським самашедшим», якби не роздумував про це. І його роздуми лягають у глибоке річище тієї національної самокритики, традиція якої йде від Тараса Шевченка і яка ніколи не забувалася, хоча в наш час і здрібніла або зійшла на негативістську риторику — чого-чого, а її не бракує. Оповідач хоче бути конкретнішим і посутнішим, хоч і йому важко вийти за межі риторики, — але вона в нього пристрасна й пізнавально спрямована.

Себе він не відділяє від громади, яку критикує, але до себе все-таки не такий суворий, — воно теж наша українська традиція: вписувати своє «Я» в «МИ», це пом’якшує самоосуд. Втім, є ж ЧИТАЧ — на нього, на його рецепцію, мабуть, і розраховує АВТОР (а він не тотожний ГЕРОЄВІ).

На периферії рефлексій «українського самашедшого» залишилася одна важлива тема: позамайданна Україна, позамайданний українець. Не той «соціально занедбаний агресивний типаж» чи ті «представники кримінального світу», що підтягувалися до Києва 2004 року «під виглядом донецьких шахтарів», а та частина інтелігенції чи, скажімо, людей доброї волі, які не розпізнали суті подій, з якими потрібен глибокий зацікавлений діалог, а не патетика, яка їх втомлює. Щоб іти в майбутнє, треба шукати адекватного бачення цієї теми. Але це, мабуть, уже предмет майбутніх «Записок...» нашого героя, а може, й зовсім іншого твору. Втім, мотив моральних і духовних резервів нації, які виявив Майдан, мотив пробудження раніше оспалих і їхнього переродження, поривання до кращого звучить і тут. «Україна скучила за собою. Майдан — це простір, де вона зустріла себе». Та чи не послизнеться вона знову «на плювку Диявола»? Адже «великий бал Сатани» триває...

Зрештою, в «Записках українського самашедшого» багато суперечливих — однаково пронизливих і однаково правомірних — суджень про наш «самашедший» час. І хто вирішить, де більше підстав: там, де радість і гордість, чи там, де обурення і стид. Або просто розгубленість і розпач. Це наше життя, це ми. І кожен з нас, наскільки він здатен брати на себе вину, тягар, відповідальність. Або навіть уникати їх.

«Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі й не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М’язи розслабились, душа угрілась, — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозлітались хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають уже по-іншому.

Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата.

Я розумію, все має свої історичні корені.

Часом їх хочеться висмикнути.»

Таких метафор історичної долі України в романі багато. Вони можуть суперечити одна одній, співіснуючи. Як суперечить сама собі історична доля України. У складних візіях письменника — не в схемах публіциста.

Тимчасом можна з повним правом сказати: насичений глибокими, часом гіркими роздумами про пониження людського в сучасному світі та про буття в цьому світі України, роман допоможе українцям у зусиллях бодай почасти зрозуміти самих себе. А якщо він буде перекладений іншими мовами — що дуже бажано й важливо — він допоможе світові побачити Україну й самих себе українськими очима.

Іван Дзюба
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments