Початок на 1-й стор.
— Метафори «хворе суспільство», «ненормальна політика» тощо вже стали
загальновживаними. У чому, на вашу думку, полягає реальне значення використання
психіатричної лексики по відношенню до соціальних процесів?
— Перша функція використання психіатричних термінів — інвективна (образлива).
Як правило, ці терміни стають частим елементом соціальних і політичних
дискусій у суспільствах, які переживають кризові стани. У нашому суспільстві,
в умовах ламання соціальних норм, часто виникає спокуса опису соціальних
процесів шляхом психіатричних діагнозів. У Європі такій спокусі піддавалися
чимало мислителів і аналітиків (найбільш яскравий приклад — послідовники
Фрейда) у середині сторіччя — в період розквіту тоталітарних режимів і
Другої світової війни. У підтвердженні залежності «соціальна криза — сплеск
діагностичної творчості» ми не новачки. Водночас надання дійсності «ненормального»
характеру дозволяє людині сховатися від складностей логічної роботи з її
розуміння і «триматися якомога далі» від цього суспільства. Як, до речі,
ми намагаємося триматися якомога далі від психічно хворих людей. Оголошення
світу «шаленим» спрощує його, різко обмежуючи сферу розуміння соціального
життя. Більш цікаво, чому політики користуються подібними термінами? Для
них це дуже вигідно: оголосивши суспільство або деяку групу шаленими, можна
відсторонитися від відповідальності за результати своєї політики.
— Це симуляція політичної недієздатності?
— Не зовсім. Це саме відхід від відповідальності. Допущення хвороби,
«ненормальності» суспільства ніби частково виправдовує некомпетентність
і неефективність управління.
— Які соціально-психологічні передумови того, що аналогії між нинішнім
станом суспільства і психіатричною клінікою все ж виникають? Чи їх немає?
— Звичайно ж, диму без вогню не буває. Здоровій людині для нормального
соціально-психологічного самопочуття крім адаптивних можливостей потрібні
самі предмети адаптації. А саме ті соціальні норми і цінності, які дозволяють
їй не відчувати себе «покинутою» в цьому світі. Зараз ці норми міняються.
На очах зникають ті, з якими люди співвідносили своє життя десятиріччями.
Нові орієнтири ще не сформовано принаймні на рівні масової поведінки. Тому
і виникає відчуття «ненормальності» теперішнього часу, дезорієнтація в
соціальному просторі і між іншим в соціальному часі також. Міф про «золотий
вік застою», коли всі «жили добре» — типовий приклад соціально-часової
дезорієнтації. Так, часто поведінка людини, котра намагається пристосуватися
до соціальних норм, яких вже чи ще немає, нагадує поведінку психічно хворого.
— Як би ви оцінили емоційний стан населення? Враження таке, що в основному
це апатія і тихий відчай з локальними спалахами невдоволення.
— Депресивний раптус? Є такий термін у психіатрії. Він означає, що хворий
перебуває загалом у пригніченому, депресивному стані, але можливі короткочасні
спалахи «буйної» поведінки. До речі, російські дослідники вже робили спроби
застосувати його до аналізу стану суспільства в Росії. Я противник подібної
термінології. В Україні емоційний стан населення можна охарактеризувати
формулою «трьох НЕ»: недовір’я, невпевненість, незадоволення. Ця тріада
чітко фіксується у багатьох дослідженнях: більшість не довіряє головним
соціальним інститутам, не впевнена у завтрашньому дні і не задоволена багатьма
аспектами свого життя в суспільстві. Населення перебуває під щоденним пресингом
цих трьох негативних станів. Чи породжує це масовий відчай? Гадаю, ні.
Просто соціальний світ багатьох людей звузився до рамок найближчого оточення
— сім’ї, друзів, колег. Це захисна реакція на дестабілізацію на макрорівні.
Поки ще макрокриза не здатна зруйнувати повсякденне мікросередовище.
— Поки?
— Тенденції погіршення вже є. Наприклад, за останні роки в масових опитуваннях
зросла кількість людей, котрі заявляють про те, що вони стали дедалі частіше
зневірюватися у близьких людях і стикатися з підлістю і зрадою. Швидше
за все, це наслідок того, що відбувається «капіталізація» міжособистісних
стосунків. Більшість виявилася не готовою до того, що гроші стають мірою
всього і головним дефіцитом. Адже одночасно дуже зросли і розширилися можливості
споживання.
— А про що, на вашу думку, свідчить сплеск інтересу до містики, астрології,
іншими словами зростання масової схильності до магічного сприйняття дійсності?
— Перша причина тут — загальноцивілізаційна. Круглі дати завжди наділялися
магічним значенням. А 2000 — дуже кругла дата. Крім того, людина потребує
спрощення уявлень про навколишній соціальний світ. Раніше цю функцію виконувала
тоталітарна ідеологія. Зараз в умовах нормативного вакууму різні магічні
версії світу певною мірою заміняють колишню «просту і зрозумілу» ідеологію.
— Які типи соціальної свідомості переважають в Україні?
— Головною її рисою є амбівалентність. Термін, до речі, свого часу запозичений
з психіатрії, де він означав здатність психічно хворих приймати одночасно
взаємовиключаючі точки зору. Стосовно масової свідомості амбівалентність
означає здатність одночасно поділяти протилежні думки про орієнтири розвитку
суспільства. Це ясно показують опитування. Багато хто висловлюється одночасно
за ринкові перетворення і за відновлення планової соціалістичної економіки,
підтримують комуністів і водночас — вступ України до НАТО тощо. Така амбівалентність
на раціональному рівні відображає невизначений стан суспільства загалом
і між іншим амбівалентність влади: декларативно орієнтована на ринок і
демократію виконавча влада, обережний «рожевий» парламент і нездатність
влади загалом перетворити декларації на реальну політику. У результаті
— амбівалентний стан самої держави, майбутнє якого дуже невизначене.
Відносно типів політичної свідомості. Зараз найбільш поширений серед
населення — негативістський: «Чума на обидві ваші хати». Це більше чверті
населення. Інший тип — конформістський: підтримка лівих, правих, тих і
інших одночасно, «тільки б не було конфліктів». Такий тип властивий, як
показують соціологічні моніторинги, приблизно п’ятій частині населення.
Наступний різновид — конструктивно-послідовний тип: чітка демократична
ринкова орієнтація. Носіїв цього типу свідомості — меншість (близько 10%
населення). І приблизно п’ята частина — носії консервативного типу: «експеримент»
не вдався, треба відновлювати стару соціально-політичну систему. Інші не
мають і, судячи з усього, не хочуть мати якихось думок з приводу соціального
майбутнього.
— Які соціальні патології найбільш властиві Українi?
— Соціальні патології, — злочинність, самогубства, алкоголізм, — вічні.
Вони не загрожують суспільству, якщо останньому вдається тримати їх у певних
межах. Але існують інші види патологій, які я зі своєю колегою по дослідженню
цієї проблеми Наталією Паніною називаю соціопатіями. Вони здатні спричинити
соціальні вибухи, розпади держав тощо. Причому ці патології специфічні
для кожного суспільства або держави. У СРСР специфічної соціопатією була
його ідеологія. Україна, вступивши в фазу посткомуністичного розвитку,
переживає низку власних соціопатій. Перша — ілюзія багатства країни. У
сучасному інформатизованому світі національне багатство пов’язано не з
якістю чорноземів чи вмістом надр, а зі способами організації суспільства.
Ця патологія пов’язана з іншою — якістю політичної еліти. Я гадаю, в цьому
сенсі «стартові» умови України були гіршими, аніж у багатьох держав СНД.
Еліта виявилася готовою тільки до розв’язання оперативних проблем, чим
вона і займалася раніше. І абсолютно не готовою до самостійного прийняття
рішень на макрорівні. Цю соціопатію я назвав би макроуправлінським вакуумом.
Поки цей вакуум не заповнено, влада просто в’язне в оперативних проблемах.
— «Взяття у полон директорів» у Палаці «Україна» — показник цього?
— Показник рівня управлінської культури і того, що влада просто вимушена
«експериментувати» на доступному їй рівні.
А затяжна криза провокує рецидив вже «знайомої» соціопатії — поступову
комунізацію масової свідомості. Що і продемонстрували парламентські вибори.
— Враховуючи емоційний стан населення і системні соціальні патології,
суспільство сьогодні — це самотній натовп?
— Загалом так, хоча цей термін було застосовано американськими соціологами
у 50-х роках для опису кризових явищ при переході суспільства до постіндустріального
стану. У нас абсолютно інші засади кризи, але наші люди, дійсно, дуже самотні.
Причому я вважаю міфом думку про західний індивідуалізм і східнослов’янський
колективізм. Простий приклад: у США більш трьох чвертей дорослого населення
є членами хоча б однієї добровільної (що дуже важливо) громадської організації
— від клубу собаківників до політичної партії. У нас більше 80% населення
не беруть участі в діяльності якихось громадських об’єднань. Адже індивідуалізм
полягає не у відсутності добровільних асоціацій і співтовариств, а в усвідомленні
власного інтересу. Розвинена система добровільних асоціацій людей і є ознакою
розвиненого громадянського суспільства, яке здатне відстояти інтереси особистості
перед державою. Відсутність такої системи у нас є головною причиною і соціальної
самотності людини, і її беззахисності перед державою.
— Чи буває, що порівняння поведінки нормальних людей з поведінкою психічно
хворих іноді виглядає як образа останніх?
— Відомий приклад з Черменським інтернатом для психічно хворих, який
опинився 1993 року в зоні осетино-інгушського конфлікту. Хворі, залишившись
без опіки персоналу в зоні бойових дій, вибрали керівника, організували
прибирання території, харчування, евакуацію буйних пацієнтів у підвал під
час обстрілів і не допустили ворожнечі між осетинами й інгушами. У цей
же час їхні здорові співгромадяни вбивали один одного за національною ознакою.
Схожі випадки нормальної поведінки психічно хворих в екстремальних ситуаціях
під час Другої світової війни описано англійськими дослідниками. Можливо
вони пояснюються тим, що у групах психічно хворих легше досягається спеціалізація
ролей їхніх членів. У них менша кількість збережених функцій особистості,
тому кількість виборів моделей поведінки мінімізовано. А можливо, це урок
здоровим, вибір яких, попри різноманітність можливостей, іноді важко назвати
нормальним.







