Найщасливіша людина та, яка дарує щастя найбільшому числу людей
Дені Дідро, французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва

Сергiй НАБОКА: «Турбота будь-якої влади полягає в тому, щоб заткнути рота незалежним журналістам!»

21 травня, 1999 - 00:00

«ПЕРШУ НЕПІДЦЕНЗУРНУ ГАЗЕТУ В УКРАЇНІ БУЛО ВИДАНО МНОЮ!»

— Сергію, коли й як ти відчув себе дисидентом?

— Мені було років 14, коли я зрозумів, що в історії, політиці
й економіці все далеко не так, як нам хотіли втлумачити в школі.

Останній удар, що вибив з голови всю компропаганду, був
1972 року, коли ми втрьох з однокласниками 22 травня пішли до пам'ятника
Шевченка на демонстрацію. Там хапали людей, котрі співали українських пісень,
забрали друга тільки за те, що він був у вишитій українській сорочці.

Після армії, наприкінці 70-х, в якийсь момент я перейшов
ту межу, до якої можна було ще сидіти на кухні, напиватися, розповідати
анекдоти й критикувати владу. Утворилася невелика група, яка називалася
«Київським демократичним клубом». Ми проводили всілякі філософські й політичні
семінари, усвідомлюючи, чим може все закінчитися. На початку 1981 року
ми випустили листівки про те, що 12 січня — це День українського політв'язня.

Нас, чотирьох, тоді посадили: Леоніда Мілявського, Інну
Чернявську, Ларису Лохвицьку й мене.

Упаяли нам «наклеп», який нібито підриває або чорнить радянський
лад. Це був дуже цікавий життєвий досвід, про який я не шкодую.

Вийшовши на свободу 1984 року, працював двірником у Лаврі,
звідки мене вигнали «за надмірну релігійність» (!). Влаштувався до бібліотеки
Київського трамвайно- тролейбусного управління. Хтось із КДБ зателефонував
директорові клубу КТТУ, й мене попросили піти «по-хорошому». З наступного
місця роботи мене викинули за три дні, влаштувався вантажником у гастрономі
і т. ін... Але після 1986 року я вже займався своєю «злочинною» діяльністю
відкрито. «Хвости» за мною ходили так само відкрито. Але часи змінилися,
й уже 1987 року ми створили Український культурологічний клуб, який став
першим громадським об'єднанням, не підконтрольним державі.

Коли звільнився Чорновіл і почав відновлювати «Український
вісник», організовувати «Українську гельсинську спілку», наш Український
культурологічний клуб увійшов до її складу, а я став одним із членів керівництва.

Коли виникла Українська республіканська партія, я почав
відходити від політичної діяльності, бо зрозумів, що я журналіст, а не
політик.

До речі, першу непідцензурну газету в Україні було видано
мною, до того часу ніхто на це не зважувався. Ми з дружиною сіли, написали
статті, зробили макет газети, я з'їздив до Прибалтики, за свої гроші надрукував,
привіз до Києва й розповсюдив на Хрещатику. «Голос відродження» став газетою
УГС. Активну участь у ній брав покійний Чорновіл.

«НА «ЕРІ» Я ГОВОРЮ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ДУМАЮ!»

— Сергію, зараз ти працюєш у програмі «Доброї ночi,
Україно!», що випускається телекомпанією «Ера» на УТ-1. У рамках цього
досить заангажованого каналу ти доволі вільний у своїх коментарях.

— Коли мене запрошували до ТРК «Ера», я висунув умову:
я буду говорити тільки те, що думаю, що захочу й як захочу. Й що ніякої
попередньої або подальшої цензури не буде. Якщо комусь не подобається те,
що я роблю в ефірі, — наступного дня я в ефір не виходжу.

Поки що таких проблем не було. Й якщо хтось із моїх колег
вважає, що я критикую одних і не критикую інших, то це брехня. Була одна
розмова, коли колега сказав: «Ти вже критикував усіх претендентів на посаду
президента, крім Кучми!» Я відповів: «Ти, вочевидь, не завжди дивишся мій
ефір».

— Чи завжди ти вільний у виборі тем для коментарів?

— У мене прямий ефір, чиста імпровізація. Кожного дня я
ловлю якусь інформацію, читаю безліч аналітичних матеріалів, й у мене складається
картинка дня. Й коли я виходжу в ефір, я ніколи заздалегідь не знаю, що
скажу. Не знаю, куди мене занесе, про що говоритиму.

— Як ти сам оцінюєш свою роль в ефірі УТ-1 та «Ери»?
Чи не погодишся з думкою, що таку «білу ворону», як ти, можуть просто використати
на каналі як своєрідний рекламний щит нібито існуючої там свободи слова?

— Безсумнівно, ми всі один одного так чи інакше використовуємо.
Можна сказати, що я використовую ефір «Ери», щоб проголошувати ту саму
свободу слова. Якщо я відчую, що наші взаємини на каналі переходять якусь
межу, я піду з «Ери». Поки що цього немає.

— Днями, якраз перед твоїм виступом у програмі телеканалу
«Ера», там же передавали відвертий «рекламний блок» головного на УТ-1 кандидата
в президенти. Як, Сергію, ти ставишся до того, що потрапив у такий контекст?

— Якби я сам організовував матеріали, які йдуть в ефірі
поряд зі мною — це інша справа. А так я маю свій особистий телепростір,
і розпоряджаюся тільки в ньому. Погодься: якщо ти друкуєшся на восьмій
сторінці газети, то не відповідаєш за те, що надруковано на першій чи другій.
( Вiд редакцiї: з тiєю тiльки рiзницею, що телевiзiйний контекст
набагато щiльнiший. I в ньому безглуздо робити вигляд, що «не маєш вiдношення».
А можливо, навiть i лицемiрно.)

«СВОБОДОЮ СЛОВА ТАКОЖ ТРЕБА ВМІТИ КОРИСТУВАТИСЯ!»

— Які, на твій погляд, основні проблеми нинішньої ситуації
зі свободою слова в Україні? Куди ми рухаємося?

— Я не можу сказати, що в Україні зовсім немає свободи
преси. Хто так говорить, той або криводушить, або не вміє користуватися
цією свободою, або ж йому немає чого сказати так, щоб це було в допустимих
етикою рамках. Ми можемо порівняти публікації навіть кращих журналістів
1991 року й серйозний журналістський аналіз поточної періодики. Це зовсім
інший рівень, це значно глибше, професійніше, сміливіше. Але проблеми у
свободи слова є.

— Зараз ЗМІ залежать від декількох великих фінансових
кланів, і майже всі клани залежать від тих, хто на Банковій.

— У них інтереси поєднуються тимчасово. Якщо сьогодні ці
клани не бачать альтернативи нині діючому Президентові, то, звичайно, вони
будуть обстоювати його інтереси. Й якщо можна скупити якомога більше ЗМІ,
а вони чомусь продаються, то треба їх купити й використати. Але воднораз
ми й сьогодні маємо кілька ЗМІ, що не контролюються жодною з груп, які
підтримують Кучму. У тому числі й газету «День».

— Ситуацію в газетах диктує економіка. Сьогодні жодна
газета не в змозі себе окупити через надто малий рекламний ринок і демпінгову
політику окремого ЗМІ.

— Так, жоден ЗМІ не має можливості працювати «чисто». У
нас таке законодавче поле, що ЗМІ має або гинути на ньому, або йти не завжди
законними шляхами. Й першопричина всього того, що з нами відбувається —
це сам український народ, який колись обрав Кравчука, потім обрав дві поспіль
Верховні Ради, які одна гірша за іншу.

— Якою має бути за такої ситуації позиція конкретних
журналістів?

— Можу сказати про себе. Я переконаний, що такого закоренілого
націоналіста й антикомуніста, ворога Радянського Союзу, як Сергій Набока,
надрукують і в газеті «Комуніст», і в газеті «Товариш». Я завжди прагнув
бути об'єктивним. Розмовляючи, приміром, із деякими лідерами лівих, неодноразово
чув від них слова поваги саме за те, що я в будь-якій ситуації прагнув
до неупередженості.

Мене колеги за співпрацю з УТ-1 уже звинуватили в колабораціонізмі,
за що я їм вельми вдячний. Якщо ми не приймаємо нинішню ситуацію, то щось
усе-таки треба робити? Ми повинні працювати!

Будь-який президент, обраний українським народом, як би
я до нього не ставився, — це вибір українського народу, й «усі вільні»!
Отже, українському народові потрібна саме така держава. Звичайно, я не
за лівий вибір. Але я за: а) відкриті; б) демократичні; в) прозорі й г)
чесні вибори. Я не вірю в мудрість народу, але я все-таки вірю в демократію.
Якщо народ, користуючись демократичними процедурами, зробить, на мою думку,
помилковий крок, підкоритися йому я буду все-таки зобов'язаний, — або залишатися
тут і намагатися щось змінити, або плюнути на все й поїхати.

— Як ЗМІ впливають на вибір народу?

— Народ же пресу не читає, й телебачення насправді не дивиться.
Точнісінько так, як і його керівництво. Інша справа, що телебачення мало
показує одних і багато — інших. Але й це не впливає! Що ж до маніпуляцій
із громадською думкою, то вони завжди були, є й будуть у будь-якій найдемократичнішій
країні. Нам же залишається тільки не зраджувати журналістиці й намагатися
дати можливість глядачам і читачам усе ж таки побачити об'єктивну картину.

— Таких можливостей майже не залишилося! Приміром, інформагентство
УНІАР, яке ти створив й яким керуєш досі, — скільки разів його намагалися
закрити? Скільки разів влаштовували пограбування? Востаннє на тебе напали
й поранили, здається, цього року? Хто — звичайно, невідомо?

— Нічого там не доведено. Так, тиск часом був. Усі розуміли,
що мені телефонувати й викликати мене «на килим», як навіть лідерів опозиційних
видань, безглуздо: я не та людина, щоб на мене тиснути. Отже, якимось іншим
чином впливати. Турбота будь-якої влади полягає в тому, щоб заткнути рота
незалежним журналістам. А ми в своїй роботі повинні торсати владу, контролювати
її.

— Ти згоден із тезою, що за будь-якої влади журналісти
повинні бути в опозиції?

— Поза сумнівом. Поки журналіст не стає політиком, а намагається
шукати інформацію й її аналізувати, він із владою — будь-якою! — буде по
різні боки барикад.

Я вважаю, що мені краще працювати й на радіо «Свобода»,
й в УНІАР, і на УТ-1 — скрізь я роблю одну й ту саму корисну справу.

Основний вододіл лежить по осі «праві — ліві». Й ті, й
інші мають свої ЗМІ. У кожного — свої споживачі інформації. Але погодьмося,
що ми маємо кілька, умовно кажучи, політичних холдингів, — і ми не повинні
забувати, що в їхньому центрі перебувають люди, котрі працюють у бізнесі,
вже звикли існувати в нинішніх умовах і не хочуть серйозних змін. Однак
жоден із них не є дурнем, він ніколи не покладе, як висловився мій колега,
«всі політичні яйця до одного кошика». Тому тут є люфт для журналістів.

Саме зараз радіо «Свобода» звернулося до мене з проханням
бути автором і вести програму, присвячену правам людини. У тому числі й
праву на свободу слова.

— Як ти бачиш подальший розвиток свободи слова в Україні?

— Ступінь свободи слова в Україні, звичайно, звужується.
Особливих надій на те, що найближчим часом стане краще, у мене немає, й
немає підстав для оптимізму.

Я завжди був переконаний, а останнім часом усе частіше
підтверджується переконання, що український народ завжди робить найгірший
із усіх можливих виборів.

— А чому в інших країнах ситуація все-таки поліпшується?

— Напевно, в них немає українського народу. Але однак я
оптиміст. Я гадаю, що гірше не буде!

Анатолій ЛЕМИШ, Наталя ЛІГАЧОВА, «День» 
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments