Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

«Щоб не назвав нас ніхто пришельцями на рідній землі...»

У письменниці, дисидентки, громадської діячки Ірини Калинець — ювілей
8 грудня, 2010 - 00:00
19 РОКІВ ПРОЙШЛО З ТОГО ЧАСУ, КОЛИ ЗБУЛАСЯ МРІЯ ІРИНИ КАЛИНЕЦЬ — УКРАЇНА СТАЛА НЕЗАЛЕЖНОЮ. АЛЕ Й ДОСІ ТРИВАЄ БОРОТЬБА ЗА СУВЕРЕНІТЕТ. НАПИСАННЯ ЗАЯВ, ЛИСТІВ-ЗВЕРНЕНЬ, ЛИСТІВ-ПРОТЕСТІВ, ВІДОЗВ — ЦЕ МАЙЖЕ ЩОДЕННО ВХОДИТЬ У ГРАФІК РОБОТИ ПИСЬМЕННИЦІ / ФОТО З АРХІВУ «Дня»

«Я вийду сама проти бурі і стану поміряєм сили» — рядки із вірша Лесі Українки «У чорную хмару зібралася туга моя». Стосовно самої Лесі ці слова значать далеко більше, ніж навіть їхня відкрита метафорична субстанція чи образно-смисловий підтекст. Вони плоть од плоті її самої, себто від плоті творчості, життєвих страждань та громадянської поведінки.

Великі історичні постаті тому є такими, що залишають по собі крилаті вирази чи глибокозмістовні сентенції, лапідарну сутність яких потім наче «припасовуєм» до інших осіб, чиє життя було теж яскравим і являлось подвигом. Нині важко собі уявити українську історію без таких світлих імен, як: Єлисавета Милорадович-Скоропадська, Олена Пчілка, Софія Русова, Олена Степанів, Софія Галечко, Олена Теліга, Алла Горська, Катерина Зарицька-Сорока, Ірина Сеник, Надія Світлична, Ліна Костенко та ще сотні жінок-подвижниць, — котрі ставали легендами України й мали силу духа казати: «я вийду сама...», котрі особистим прикладом свого життя потвердили істину, що «національна свідомість української жінки є початком національної свідомості українського народу». Отож, Лесине «я вийду сама» — не прояв індивідуальної самотності, а особистий приклад, звучання імперативу, що мобілізує.

Непоборне прагнення до волі, почуття високої патріотичної відповідальності, громадсько-політичної і християнської гідності, активної життєвої позиції, безперечно, дають підстави говорити про Ірину Калинець саме в контексті плеяди видатних українок, власне, у сенсі отієї священної присяги «я вийду сама проти бурі і стану поміряєм сили». «Ірина.., Калинці, — влучно висловився Роман Корогодський, — це типово українське покликання стояти на чатах, це роль будителів, втілення громадського неспокою... Калинці збудники громадянської енергії... Воно й зрозуміло — поети! А поети справжні. Вони живуть як поети. Неспокійні, як весняні води, що рвуть греблі умовностей і вигаданих кабінетних понять, творять культуру, й цей чин не маліє з часом, а набирає нових рис». Калинець Ірина Онуфріївна народилася 6 грудня 1940 р. у Львові в родині Онуфрія та Ганни Стасівих. Поетеса, прозаїк, публіцист, культуролог, літературознавець, громадський діяч. Вона із тої верстви інакодумців, котрі стали дисидентами, тобто із епохи новітнього відродження — епохи шістдесятників, духом і змістом своїм подібної до відродження 20-х років.

До речі, відродження періоду міжвоєння називають трагічним, а точніше — розстріляним. Відродження 60-х років теж трагічне. Посередині цих трагедій — трагедії голодоморів, голокосту, облавницьких свавіль, вивозів та депортацій. Себто, шістдесятництво з’являлось на суцільній руїні, на цвинтарі розстріляних ілюзій. Відродження шістдесятництва і відродження шістдесятництвом називають задушеним. Хто хотів вислизнути із цього зашморгу, той лукавив: давав покази проти заарештованих, писав інвективи на «українських буржуазних націоналістів», про яких нічого не знав і яких ніколи не бачив, «клепав» доноси на друзів і, звичайно, щулився у своїй рабськості відомо перед ким. За це були відповідні нагороди... Хто не хотів таких нагород, той втікав у внутрішню еміграцію, в «діаспору» своєї замкненої від світу оселі, своєї душі, як це, скажімо, робили Л.Костенко, В.Шевчук, І.Жиленко, та, без сумніву ще багато хто. А ті, котрі не витримували пекла в радянському раю — накладали на себе руки або спивалися (з болю не називаю їх імен).

«Биття й буття на літературнім вулкані...», де над «кожним словом — зашморг», — як висловилась Михайлина Коцюбинська, — ще в інших породжувало «зловісне роздвоєння свідомості, подвійні стандарти», що «розхитували душу... В душі одна система цінностей, на папері» протилежна.

Але я зайшов у дещо ближчі до нас часи, себто в кінець 60-х та роки 70—80-ті, перед якими, як уже казано, була весняна шістдесятницька відлига — саме пора, в яку Ірина Калинець студіювала славістику у Львівському університеті ім. Івана Франка (1959—1964). Після закінчення університету працювала у кількох львівських школах. В умовах незалежної України стала начальником Управління освіти Львівської області (1990—1992). За її ініціативами розпочалась активна перебудова навчального процесу в школах, зміна програм, праця над створенням гімназій, ліцеїв, зокрема ліцею «Героїв Крут», коледжів, авторських і приватних шкіл, відродження пласту. Інститут підвищення кваліфікації педагогічних працівників було реорганізовано в Науково-методичний інститут освіти, а це сприяло удосконаленню навчальних шкільних програм та написанню новітніх підручників. 1987 р. стала співредактором самвидавчого журналу «Євшан-зілля». 1990—1994 рр. — депутат ВР України першого скликання, де очолювала підкомісію з питань шкільництва. Із 2002 р. — доцент, а з 2003 року — професор кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка. 1998 р. за громадську діяльність її визнано «Героїнею світу» (США, Ротчестер), 2000 року нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня (Україна).

Під час другої хвилі брежнєвських репресій, 12 січня 1972 року Ірину Калинець за «антирадянську агітацію та пропаганду» заарештували (одночасно із В. Чорноволом, С. Шабатурою, В. Стусом) і ув’язнили на шість років таборів строгого режиму (Мордовія) та три роки заслання (Читинська обл.). Заслання відбувала разом із чоловіком Ігорем Калинцем. Звільнена у 1981 році.

Основні поетичні твори Ірини Калинець під збірною назвою «Поезії» вийшли у Нью-Йорку аж 1991 р. заходами і на кошти Фундації ім. Лариси й Уляни Целевич-Стецюк... Ірина Калинець також автор прозових речей. У 1997 р. побачила світ об’ємна книга, яку утворили її детективний роман «Вбивство тисячолітньої давності» та новели і повість Ігоря Калинця «Молімось зорям дальнім» (Львів, вид-во «Місіонер», 1997, — 344 с.). Роман «Вбивство тисячолітньої давності» (детектив) окремо перевидано у 2002 р. (Львів, вид-во «Сполох»). «Вбивство тисячолітньої давності» як художній роман визрів на основі авторських студій історії Київської Руси-України. Вміння побудувати динамічний сюжет, що з перших сторінок твору інтригує реципієнта, дозволило Ірині Калинець говорити з ним на найболючіші теми сучасності, зокрема без надриву зусиль окреслити проблему виховання молодого покоління. Детектив Ірини Калинець владен акцентувати увагу, на жаль, на сущій нині проблемі українофобії, протистоячи всілякому політичному та аморальному вседозволенню денаціоналізації народу. Гостросюжетна й новелістика Ірини Калинець, зокрема новела «Пси», сповнена драматичністю реалізму та психологізму.

Яскраву сторінку творчої біографії письменниці являють її наукові видання, зокрема, книги «Гуни — нащадки Ізраїля» (Львів, «Місіонер», 1997. — 127 с.). До книги «Гуни — нащадки Ізраїля» передмову написав видатний історик Ярослав Дашкевич, високо оцінивши працю дослідниці, над якою вона трудилася майже двадцять літ. Вивчення періоду гунських воєн переконало авторку, що історію давньої України не слід розглядати поза процесами, що відбувалися на території Близького Сходу та Єгипту, а також поза міфологією та тогочасною ідеологією, яка формувалася на грунті міфологічних уявлень у перших до державних структурах. До речі, Ярослав Дашкевич зазначив, що продовж десятиліть, які минули від «Походження Аттіли» Івана Франка до серії досліджень видатного сходознавця Омеляна Пріцака «Одне гунське слово» (1954), «Культура і мова гунів» (1954), «Титул Аттіла» (1956), «Хун — народна назва сюн-ну» (1959), «Слово сюннів для каменя» (1978), опублікованих німецькою та англійською мовами, українська література про гунів обмежується побіжними згадками у загальних курсах історії, а «праця Ірини Калинець заповнює прогалини української наукової думки у цій ділянці». Вчений також підкреслив, що Ірина Калинець запропонувала «власний ключ» до трактування гунських проблем, застосовуючи не лише «історичну методику, але також й аналіз лінгвістичних даних, етнопсихологічних та ідеологічних фактів далекого минулого, визначаючи етнічний суперстрат і субстрат» (див. передмову Я. Дашкевича до книги «Гуни — нащадки Ізраїля»).

Ігор Калинець колись висловився, що Ірині Калинець «судилося спізнати радість творення і блаженство натхнення». Сумнівів у цьому і справді нема. Її зацікавлення унікальною пам’яткою слов’янства не банальне бажання «вписати» своє ім’я до «сонму» літературознавців-академістів, а швидше — глибинна і внутрішня потреба сучасної спадкоємиці далеких предків долучитися до тих, хто шукає відповідей на питання, які ще й досі таїть у собі «Слово...», себто, як називав його Михайло Грушевський, цей древній «збір загадок, котрі все ще можна рішити певно і твердо». Власне Ірина Калинець спробувала по-своєму прояснити деякі «темні місця» цієї унікальної пам’ятки, а також запропонувала нову версію походу Ігоря на половців.

На фоні релігійної та політичної атмосфери древньої Русі, Візантії й Риму Ірина Калинець у книзі «Загадки хрещення України-Руси» висвітлює питання хрещення Київської Руси більше, ніж за сто літ до 988 року. Особливу увагу вона зосереджує на аналізі агіографічних сюжетів про величаву постать християнського світу Теодозія Печерського, в основі яких твір печерського літописця Нестора. Поява цієї книги спричинена і постаттю Іларіона Русина, засновника Печерського монастиря, святого і чудотворця, який жив і працював у ХІ столітті. «Гортаючи сторінки його творів та шукаючи його слідів в історії становлення української церкви, — пише Ірина Калинець, — я ще раз доторкнулася, мов до роз’ятреної рани, до порізаної по живому історії України-Руси, де лише чудом збережена павутинка істини веде до витоків нашого невмирущого бажання бути народом освіченим, культурним, великим і бути господарем на рідній землі. Слова митрополита Іларіона Русина «щоб не назвав нас ніхто пришельцями у рідній землі» нині актуальні як ніколи».

Публіцистичні статті, тематичні огляди, есе, полемічні матеріали, інтерв’ю і таке інше «розсипані» у багатьох періодичних виданнях. Тематика їх найрізноманітніша: культурологічна, політична, релігійно-церковна, державно-будівна, літературно-мистецька, мемуарна тощо.

Попри те, як живе і що робить людина у конкретному для неї часі — і, як вона досі прожила свої будні та свята, який сніп винесла з них, у житті кожного зокрема, є щось таке, що залишається з ним назавжди, хоч воно уже «за шелом’янем» прожитого, однак зберігає в собі філософію не промайнулої екзистенції, не проминального стану душі. Думаю, що з-поміж того розмаїття, котре скрашувало та прикрашає й нині «житіє» Ірини Калинець і робить його виразно особистісним, є її дружні взаємини із Василем Стусом.

У своєму епістолярії він до імені Ірини Калинець звертається досить часто. Інколи це тільки згадки, заочні оцінки її вчинків, захоплення, якась інформація, що у в’язничних умовах має неабияке значення, а в інших випадках — неприхований пієтет, дяка соратниці за політичну стійкість, духовну незламність, за вміння бути українкою. Наприклад, у березневому листі 1978 р. В.Стус повідомляє дружину: 1) «Мав листа од Славка Чорновола, од Ірини Калинець, Василя Овсієнка, Олени Антонів. Усім відписав»; 2) 13 травня цього ж року (1978) пише дружині: «...мав телефону розмову зі Славком та Іриною Калинець»; 3) 27 серпня 1978 р. прохає дружину: «...Я тебе дуже люблю... Цілую побожно... Еврідіко моя! Просив би тебе — вислати цінним листом мої фото — до Ірени Онуфріївни Калинець (подає адресу зони в Читинській обл. — Т.С.) та Садунайте Ниеле, Йоно... Це мої сестри — майже такі рідні, як Ти! Вітаю сестер Михасю, Надію, Льолю...».

Місяць перед цим, тобто у квітневому листі цього ж року Стус по-братерськи дорікає адресатці: «Дорога Ірино, дістав Твого листа. Ти не сприкрюй мене, сестро... Дивна Ти, Ірино: то скіфи, то екологія. А де вірші? Що пориваєшся — бентежна — на всі боки? Бери приклад із Ігоря, що пише вірші — і вже. Дякую за вірш — це читається із вологими очима вдячності — у мене є теж вірші для Тебе».

Один із них — «Немов крізь шиби, кроплені дощами» — присвячено жінкам-політв’язням із сусідньої зони, серед яких свій строк томилась і Ірина Калинець. Це була їм своєрідна «оплата» за свят-вечірню коляду, яка ледь до нього долинала через розмежовані колючими дротами тюремні бараки. На другий день колядувальниці таємним чином зуміли передати Стусові листа, в якому не без почуття гордості писали: «Василю, а ми Тобі колядували, — чув?» В. Стус теж знав таємниці тюремної пошти — до вечора відповів: «... та чув, що щось пищало за дротами».

Вже, як про Стуса писатимуть спогади, Ірина Калинець напише і свій, в якому скаже: «Таємниця вірша — й таємниця Василевої вдачі: зовні суворий, скупий на посмішку та жарт, враження від зовнішнього світу вбирав у себе як губка, любі собі емоції ніс у глибінь серця, як бджола мед до щільника, щоби відтак вигранені до сліпучого блиску слова складались у чашу вірша — на причастя красою і генієм творчості».

Михайло Осадчий, дисидент і дослідник дисидентської поезії звернув увагу, що Ірина Калинець — єдина з дисидентських поетів, хто цілу низку своїх віршів присвятила друзям-побратимам, історичним постатям, співв’язням. «Це, — казав він, — не данина особистому приятелюванню, ба, навіть, не добрий жест співчуття, це вірші-символи, що уособлюють моменти життя, які стануть віхою на шляху боротьби за кращу долю... ЇЇ вірші-посвяти своїм землякам-українцям, виконані на емоційному спалахові душі поетеси-мучениці, яку на хвилю не полишає мрія про рідний край».

Вірші-присвяти поетеса заадресувала Михайлові Чорноволу, Аллі Горській, Катерині Зарицькій, Раїсі Мороз, Ніні й Святославові Караванським та ін.

Її ліричний герой, осягаючи історію свого народу, його культурні надбання в сув’язі з європейською культурою, інтегрує досвід минулого у свій час, наші дні. Дійовий персонаж поезії Калинець, як загалом усієї творчості — Людина в історії та Історія в людині, яких би це сторін життя не торкалось. «У протистоянні духовного і матеріального, — роздумує поетеса, — на перший погляд, перемагає прагматизм: володарями імперій стають відверті циніки або параноїдальні фанатики: піраміда влади звернена вістрям униз стягує в глибину темряви найслабших духом, а, отже, позбавлених або майже позбавлених таких прекрасних рис, як совісність, жертовність, терпеливість, взаємовирозуміння... і якими ж дивними, майже незбагненними на цьому тлі постають перед нами ті, хто вибрав самозречення від мирських благ во ім’я царства духу, без чого не те, що розвиток суспільства, а й навіть саме життя людини на землі було б приречене на загибель».

Художній світ її поезій має особливий вимір. Екзистенційні аспекти цього світу у многобарвній своїй палітрі на перший погляд єднають те, що в поетичному слові здається непоєднуваним, себто єднають мистецьку плоть і відкриту заангажованість політичних ідей. Не випадково в розмовах про поезію І. Калинець авторитетно звучало, що ліричне «я» її героїні є естетичним вираженням буття людини, у психологічній і фізичній напрузі, що «література і політика тут йдуть поруч взаємно себе не поборюючи». А крім цього, доречно було б говорити про ряд інших виразів лірики Ірини Калинець. У ній є те, чого вимагає культура версифікації, є власна стилістика фрази, є індивідуальне життя ліричної героїні, що «у житті своїм до всього діло має». Найчастіше ця героїня — рідна посестра поетеси, котра мимо свого зору не пропускає нічого, особливо того, що сьогодні зашифровується всілякими політичними гаслами під «європейськість» і недемократичний «демократизм». Вона розуміє, що йде тотальне фальсифікування історії, брутальне нищення могил наших предків, Музеїв українського болю (скажімо, щойно створеного Музею в тюрмі на Лонцкого), що маховик політичного фарсу набирає щоразу більших обертів, що нинішній ідеологічний речник президентської партії, новоявлений Лазар Каганович, себто Дмитро Табачник, перелицьовує українську історію під кремлівський диктат, реставрує міф вищості російської культури і пріоритету російської мови, модернізує сталінсько-імперські схеми наступу на все, що українським зветься. Битва Віктора Ющенка за українізацію України схоже закінчується тим, чим закінчилася українізація Олександра Шумського у 20-х роках.

Та все ж не падаймо духом, бо є ще фронт Ірини Калинець, Калинців, котрі «стоять на чатах...». Заяви, листи-звернення, листи-протести, листи-інвективи, колективні заяви та відозви тощо це майже щоденна праця невтомної Ірини. Її духовні імперативи розуму і серця: стояти, боротися за правду, національну самобутність народу, його мову і культуру, за благовісну мудрість і красу християнської моралі, за рідну церкву, за добробут Людини усіх соціальних і суспільних рівнів та її чеснодіяння. Усе це скристалізоване і поєднане між собою у не вигадану, а в іманентну буттєвісну гармонію стає світоглядом «житія» Ірини Калинець. Саме «житія»... Слово «життя» для неї занадто буденне, без природнього пафосу, а «житіє» — слово із сакральним вмістом, у змістовій суті своїй агіографічне.

Під час другої хвилі брежнєвських репресій 1972 року Ірину Калинець за «антирадянську агітацію та пропаганду» заарештували й ув’язнили на шість років таборів строгого режиму та три роки заслання. Звільнили її 1981 року

За часів незалежності працювала начальником Управління освіти Львівської області над перебудовою навчального процесу в школах, зміною програм, створенням гімназій, ліцеїв, зокрема ліцею «Героїв Крут»

1998 року за громадську діяльність її визнано «Героїнею світу» (США, Ротчестер), 2000 року — нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня

Духовні імперативи Ірини Калинець — боротися за правду, національну самобутність народу, його мову і культуру, за благовісну мудрість і красу християнської моралі, за рідну церкву

Тарас САЛИГА, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments