Школа Ковальського

Багато званих, та небагато обраних...

Серед визначних діячів вітчизняної науки, чий життєвий шлях та покликання тісно переплелися з Острогом, Миколі Павловичу Ковальському належить особливе місце. Безумовно один із найвидатніших, проте чомусь маловідомий широкому загалу учений-історик — це життєдайна частинка національної культури, яку донедавна витоптували, висміювали, викорінювали, а нині збираємо до купи по крихті опісля століття суцільного геноциду проти історичної пам’яті української нації. У нас вже так склалося, що великі вчені-гуманітарії, сучасні генії українства ризикують податися в резервацію у власній державі...Натомість більше уваги звертаємо на події сивої давнини, не помічаючи того, що поруч нас непомітно, наполегливо і віддано, не шкодуючи сил і здоров’я працюють на благо Батьківщини невтомні титани наукового сьогодення. Доктор історичних наук, засновник загальновизнаної наукової школи з джерелознавства історії України, заслужений діяч науки і техніки України, академік Української Вільної академії наук, голова Острозького осередку Українського Історичного Товариства, керівник Острозького відділення Інституту археографії і джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, проректор із наукової роботи Національного університету «Острозька академія»... Можна й далі перераховувати його звання і посади, проте сам М.П. Ковальський завжди з певною долею гумору ставиться до власних регалій, авторитетно наголошуючи на тому, що цінність справжнього науковця не у відзнаках, а в тому сукупному доробку, який він вносить самовідданою працею в сучасну науку.

Миколі Павловичу Ковальському виповнилося 75 років, більшість із яких він присвятив служінню історичній науці, своїй рідній та неповторній Україні, улюбленому місту, багаточисельним друзям і такій милій його серцю, омріяній та відродженій з руїни Острозькій академії.

Ковальські є відомим щонайменше з XVIII ст. українським родом інтелігентів. Дядько по батькові — Микола Миколайович Ковальський був, як свідчить «Енциклопедія українознавства» В. Кубійовича, «громадським і політичним діячем... членом Української Центральної Ради, у 1918—1920 рр. Директором Департаменту Державного Контролю УНР; на еміграції — голова Українського Центрального Комітету у Варшаві; загинув у німецькому концентраційному таборі в Дахав». Про Миколу Миколайовича Ковальського можна написати цілу книгу, так само, як і про чоловіка тітки Миколи Павловича — Марії Олександрівни — Льва Биковського. Про нього згадує та ж сама «Енциклопедія українознавства». Уродженець Київщини, він працював переважно у Києві, ґрунтовно займався книгознавством та бібліографією. Емігрувавши у 1921 р., Биковський жив і працював у Чехословаччині та Польщі, а в роки Другої світової війни був змушений емігрувати ще далі, аж за океан, до США. Саме тут він із групою українських емігрантів заснував знамениту УВАН (Українську Вільну Академію Наук), стояв коло джерел «Українського історичного товариства» та «Українського історика», залишив по собі теплу пам’ять як щирий українець, котрий все життя працював на важкій ниві українознавства.

Існує думка що секрет Миколи Павловича в його генетичній приналежності до роду Ковальських — вихідці з якого здійснили значний вплив на становлення української держави. Як бачимо з огляду на наш невеличкий екскурс в історію, така думка цілком справедлива та обґрунтована.

ВИТОКИ ЖИТТЄВОГО УСПІХУ

У виборі майбутньої професії для М.П. Ковальського альтернативи не існувало. Це було покликання історика. Зацікавленість історичною наукою прийшла ще у шкільні роки. Тут неабияку роль відіграла сама атмосфера стародавнього міста, яке приховувало у собі багато незвіданого стосовно історичної ролі Острога в утвердженні української нації. Легенди про стародавні події, що відбувалися тут, пам’ять про «Волинські Афіни», про Острозьку слов’яно-греко-латинську академію — перший навчальний заклад вищого типу в Україні — все це безумовно вплинуло на вибір юнаком своєї професійної ніші в тогочасному суспільстві.

Навчаючись в школі, Микола Павлович потрапив під благодатний вплив вченого-археолога і краєзнавця, людини енциклопедичних знань і поліглота, випускника Московського археологічного інституту Й.Новицького, вчителів середніх навчальних закладів Острога, в яких він навчався — А.Марусиної, Т. Папашики, П.Соколянського, яких і досі згадує з великою відданістю та пошаною. Бо саме вони прищепили обдарованому школяру невимушену любов до історичних знань. На інтересах майбутнього професора позначились і його захоплення літературою на історичну тематику, особливо творами М.Гоголя, численними романами В.Скотта.

ПЕРША ЦЕГЛИНА

Першу цеглину у фундамент омріяного фаху вдалося закласти у серпні 1947р., коли М.Ковальський — золотий медаліст, без складання вступних іспитів був зарахований на історичний факультет Львівського державного університету ім. І.Я. Франка. На той час повоєнна дійсність була надзвичайно суворою. В Україні набирала розмаху політично-ідеологічна реакція. На зміну масовому фізичному терору прийшло залякування, диктатура ідеології та псевдо-науковості. На університетських та факультетських партійних зборах, засіданнях кафедр, загальноміських зібраннях інтелігенції Львова систематично викривалися і таврувалися «носії ворожої ідеології» не тільки серед професорсько-викладацького складу, але й студентів незалежно від курсу навчання чи спеціальності.

Незважаючи на ідеологічні переслідування цілої когорти видатних вчених, зокрема учнів М.Грушевського та представників його історичної школи, серед яких знаходимо імена І.Крип’якевича, О.Терлецького, М.Кордуба, на історичному факультеті Львівського університету працювало ціле сузір’я талановитих та високопрофесійних науковців і педагогів. М.Ковальський вже на студентській лаві не без їхньої допомоги отримав блискучі історичні знання, перші навички наукової праці, основи викладацької діяльності.

ДРУГА БАТЬКІВЩИНА

Микола Ковальський справедливо вважає Дніпропетровськ «другою батьківщиною». Адже саме тут у повній мірі розквітнув талант майбутнього професора як науковця, вузівського викладача, організатора науки. Саме тут на нього чекала терниста і важка, проте блискуча наукова і педагогічна кар’єра.

Після успішного захисту кандидатської дисертації Микола Ковальський працював у музеї етнографії та художнього промислу АН України. У 1963 році був обраний на посаду доцента Криворізького загальнонаукового факультету тоді ще Дніпропетровського державного університету. Відтоді в українській історичній науці протягом наступних 25 років, які Микола Павлович цілком присвятив роботі в Дніпропетровську, невпинно, крок за кроком формувалася загальновизнана наукова школа з джерелознавства історії України. «Школа Ковальського» — єдиного українського історика окрім М.Грушевського, якому вдалося створити власний науковий напрям. 25 кандидатів та докторів наук, 350 наукових праць, головна роль у створенні наукових осередків: кафедри історіографії та джерелознавства Дніпропетровського Національного університету, історії та культурології Острозької академії, Дніпропетровського та Острозького відділення Інституту української археографії, Острозького науково-краєзнавчого товариства «Спадщина», Острозького осередку Українського історичного товариства — це далеко не повний перелік того, до чого долучився Микола Ковальській.

Він — це ціла епоха в історії історичного факультету ДНУ і багато хто ще й досі не звик, що сьогодні ім’я цього видатного вченого асоціюється здебільшого з його дітищем — Національним університетом «Острозька академія».

НОВА СТОРІНКА В НАУКОВІЙ БІОГРАФІЇ

В Острозькій академії наукова творчість професора Ковальського досягла свого найвищого розвитку. Насамперед, вона виявилась у його роботі як відповідального редактора над енциклопедичним виданням «Острозька академія XVI— XVII ст.», над книгами «Етюди з історії Острога», «Острозькі просвітники XVI—XX ст.». «Острогіана» завжди займала почесне місце в науковому доробку професора. Опубліковано чимало цінних документів, що стосуються історії міста (зокрема його описи з різних років), а також Острозької слов’яно-греко-латинської академії XVI—XVII ст., написано фундаментальну історичну повість про фундаторку академії Гальшку, написано багато статей про краєзнавців Острога, вчителів, інтелігентів, зібраний безцінний іконографічний матеріал. Працю Миколи Ковальського «Основи науково-дослідницької та самостійної роботи студентів» Міністерство освіти і науки України рекомендувало до вивчення у всіх вищих закладах освіти України. Приємно, що творчий потенціал професора Ковальського є невичерпним, і під час святкування його 75-річчя було презентовано нову працю, присвячену видатному українському історику Володимиру Антоновичу.

ДЕКІЛЬКА ШТРИХІВ ДО ПОРТРЕТА

Професор Ковальський ніколи не був кабінетним вченим. Оточуючих завжди вражає те, з якою батьківською любов’ю та турботою він ставиться до своїх учнів. Микола Павлович ніколи не ходить один, навколо нього завжди можна побачити юних адептів, із якими він розмовляє на рівних, незважаючи на жодні регалії чи звання. Вчений постійно перебуває у пошуках нових талантів, нових ідей. За зовнішньою суворістю Миколи Павловича приховується уважна, щира, принципова людина, до якої можна звернутися як у вирішенні наукових питань, так і в критичних життєвих ситуаціях.

Щасливим, але надто недовготривалим виявилось сімейне життя Миколи Павловича. Його дружина Любов Кирилівна рано покинула цей світ, залишивши йому двох дочок. Втративши вірну половинку свого серця, він знаходив порятунок від самотності в несамовитій праці та вихованні дітей. Микола Павлович більше не одружувався, не зміг змиритися з такою життєвою втратою. Надто сильно він кохав і досі кохає свою Любов Кирилівну.

Велична хода високого, стрункого, сивого професора-аристократа та інтелігента завжди вирізняється серед інших. М.Ковальський, викладаючи чи виступаючи перед аудиторією, завжди говорить імпровізовано, не любить і не поважає промов із «папірця». В кожному сказаному ним слові відчувається виваженість та впевненість. В його очах завжди палає вогник надії та сподівання зробити те, що задумав.