Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Школа життя вчительки-довгожительки

«Найперше треба любити дітей і робити людям добро. І воно завжди повернеться добром», - Євдокія ЯЦКОВСЬКА
30 березня, 2021 - 22:52

У селі Сергіївці, що в Софіївському районі на Дніпропетровщині, свій 102-й день народження нещодавно відзначила незвичайна жінка – Євдокія Михайлівна Яцковська, якій випала в житті найвідповідальніша місія – любити і навчати дітей.

Євдокія Михайлівна Яцковська з ріднею у свій 102-й день народження

Доля відміряла їй надзвичайно складний і довгий земний шлях, на якому судилося стати сільською вчителькою, коханою дружиною, люблячою мамою, бабусею, прабабусею і прапрабабусею. І в усіх цих іпостасях вчителька за покликанням завжди залишалася вчителькою по життю. А тепер близька й далека рідня називає її ще й берегинею роду, адже усі родинні зв’язки проходять через неї і тримаються саме на ній.

Незважаючи на поважний вік, Євдокія Михайлівна має добру пам’ять, здоровий глузд і притомне сприйняття світу. Тож поговорити з ровесницею Української революції і радянської епохи було про що.

НАРОДЖЕНА В ЕПОХУ ПЕРЕВОРОТІВ І ПОТРЯСІНЬ

Євдокія Яцковська народилася 19 березня 1919 року в простій селянській родині села Андріївка Ордо-Василівської волості Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Батько, Михайло Іванович Яцковський, був селянином-середняком. Мама, Килина Карпівна Яцковська (в дівоцтві – Сагайдак), з бідняцької родини. Наймитувала у місцевого пана Чуйкевича, який побудував у селі церкву, школу і, за словами мами, мав серед селян добру славу. Мама була неписьменною, хоча від панів трохи навчилася рахувати і читати, навіть розуміти німецьку та французьку. А батько вмів читати, писати і рахувати.

Після жовтневого перевороту 1917 року в Російській імперії революційні настрої докотилися згодом і до Катеринославщини. Панський маєток підбурені заїжджими агітаторами селяни пограбували, а пана вбили. Настали надзвичайно складні для українського села часи, коли у вирі революційних подій і російської більшовицької агресії вирішувалась доля України та українців. Доба УНР. Гетьманщина. Директорія. Радянська влада. Саме в цю непевну та тривожну пору переворотів і потрясінь у селянського подружжя Михайла і Килини Яцковських і народилася перша дитина – донька Євдокія.

Діти 20-х років – з книги «Село над Саксаганню»

Коли дівчинці було два роки, на селі почався голод. Не знаючи, як прогодувати свої сім’ї, виснажені нескінченними поборами більшовицької влади селяни мусили здавати своїх дітей до притулку, де було хоч якесь харчування, організоване за рахунок американської місії благодійної допомоги. Однак Євдокію до притулку не взяли, бо вона була тоді у батьків одна й вони мали потурбуватся про неї самі. «Якось вижили, – каже Євдокія Михайлівна».

У вісім років Євдокія стала школяркою і старанно відвідувала шкільні заняття, які проходили ще в старій панській школі. І навіть тепер, на відстані століття, пам’ятає свою першу вчительку. Каже, що навчала їх Бобровницька Таїсія Миколаївна. Про свої перші шкільні роки жінка згадує як про найсвітлішу пору свого життя, адже в період НЕПу село трохи ожило від революційних потрясінь, стало вільніше дихати й ситніше жити.

А потім була колективізація. Селян почали заганяти до колгоспів, а найбільш заможних – розкуркулювали й висилали до Сибіру. Євдокія Михайлівна пам’ятає одну з таких родин – сімейство Фурсів, – як забирали у них коней, худобу, реманент і виселяли з хати. «Фурсів спочатку виселили з села у балку, де вони вирили собі землянку і якось перезимували, але потім більшовикам цього видалося замало, і їх відправили на Північ», – згадує літня жінка про ті далекі страшні часи.

Розкуркулення – з книги «Село над Саксаганню»

Батько Євдокії Михайлівни спочатку був одноосібником, а потім теж мусив піти до колгоспу. «Все, що було у нас в господарстві, – коней, бричку, жатку, – батько віддав у колгосп, – говорить вона. – Після цього коні кілька разів поверталися додому, то батько зі сльозами на очах казав мені, щоби я брала батога і гнала їх назад до колгоспного двору, бо йому самому вже несила було це зробити».

Перші колгоспні роки були для селян дуже важкими. Все ніяк не могли призвичаїтись до нового для них способу колективного господарювання. За відсутністю належного догляду за колективним стадом почала гинути худоба. Така-сяка врожайність була й на колгоспному лані. А плани згори спускалися все більші й більші. Зрештою дійшло до того, що радянські активісти знову стали ходити по хатах і трусити зерно. 

«Забирали все до зернини, – згадує Євдокія Михайлівна. – Мама була депутатом сільської ради, то прийде додому і з жахом розповідає, що сьогодні того й того вирішили потрусити, а там і до нас черга дійде. У нас теж був сховок на чорний день, замурований у грубі. Одного разу мама приходить і ледве не з порога майже пошепки говорить: «Розмуровуйте!» Вигребли все сховане зерно у мішок і понесли серед ночі до скелі над річкою, біля якої ми тоді жили, і вже там переховали свій скарб. А згодом почався на селі голодний мор».

Люди стали тікати з охопленого голодом колгоспного села до міста. У Євдокії Михайлівни й досі перед очима сумна картина втечі їхнього сусіда Ляшка: «Я рано вранці виходжу з хати, а він посадив усю сім’ю на бричку, прив’язав до неї корову і повіз усіх до Кривого Рогу на рудник. Люди тоді казали, що не захотів працювати на землі, то поліз під землю – в шахту».

Згадуючи про ті надзвичайно важкі колгоспні часи, жінка повторює селянські примовки, народжені в добу колективізації: «Спасибі Сталіну за хату боком і кобилу з одним оком»; «Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні»; «Спасибі грузину, що взув у ризину».

Отаким було дитинство майбутньої сільської вчительки. А те, що вона буде вчителькою, і вона сама, і її батьки знали вже тоді.

«Пам’ятаю, мені було років дванадцять, – каже Євдокія Михайлівна, – то сусідські діти прямо липли до мене. Їхні батьки казали моїй мамі: «Твоя, мабуть, вчителькою буде, бо її діти дуже люблять».

РОКИ НАВЧАННЯ, ШКІЛЬНИЦТВА І СІМЕЙНОГО ЩАСТЯ

Закінчивши у 1934 році семирічку, Євдокія Яцковська вступила у Кривому Розі на робфак при педагогічному інституті.

«Час був дуже складний, – розповідає Євдокія Михайлівна. – На селі люди ще не оговтались від страшного голодомору. Дуже бідувала і наша родина. У батька й матері вже було на той час двоє дітей. Так що в матеріальному відношенні навчатися мені було дуже складно».

І все ж протягом трьох років навчання на робфаку здобула середню освіту і професію вчителя початкових класів. Отже, Євдокія стала першою в їхній селянській родині вчителькою. У похмурому 1937-му почала вчителювати в сусідньому селі Сергіївка, яке з того часу стало для неї рідним. Тут отримала перший вчительський досвід. Тут зустріла свого майбутнього чоловіка й пізнала щастя материнства.

У Сергіївській школі, яка розташовувалась у колишній куркульській хаті, було дуже гамірно. Дітей було багато. Класи переповнені. В одній кімнаті навчалося по два класи. Молодій вчительці дістався найскладніший 5-й клас. Однак з майже некерованими дітьми нова вчителька дуже швидко знайшла спільну мову. «Тільки тому, що я любила дітей, вони теж мене любили і слухалися», – зізнається Євдокія Михайлівна.
Молода вчителька квартирувала у тітки Ольги Худан. Одного разу тітка Ольга завела з нею розмову про сусідського хлопця Василя Лузана, який мав незабаром повернутися з армійської служби. «Буде тобі гарний чоловік», – закинула вона наперед своїй квартирантці. «Та навіщо він мені», – відмахнулася тоді дівчина. Та коли молодий красень справді завітав з часом до них у гості, відмахнутися вже було ніяк. Високий, стрункий молодий чоловік у військовій формі їй таки сподобався – і своєю зовнішністю, і добротою та щирістю, і молодечим запалом.

«Ходив потім до мене ледве не щодня, – усміхається Євдокія Михайлівна, – оббивав пороги місяців зо три, тож як тут було не відповісти взаємністю».

Через рік вони побралися. Жили у його батьків. Після весілля Василь став наполягати, щоби молода дружина продовжила навчання у педінституті. І в 1939 році Євдокія вступила на заочне відділення Криворізького педінституту. Цього ж року у молодого подружжя народилася донька Лариса, наступного – донька Віра. Однак роки навчання і сімейного щастя перервала війна.

ВІЙНА

Слово війна перевернуло тоді усе селянське життя. Масова мобілізація чоловіків на фронт. Евакуація колгоспів, колгоспного зерна, худоби і техніки в глибокий тил. Масштабне будівництво оборонних фортифікаційних споруд. Жінки і підлітки щодня працюють на ритті окопів і протитанкових ровів.

«Коли ми рили протитанкові рови під Криничками, – згадує Євдокія Михайлівна Яцковська, – сподівалися, що вони допоможуть зупинити німців. Копали всю ніч, а на світанку побачили справжнє жахіття війни. Небо вмить стало чорним від німецьких літаків. Німці почали бомбити наші позиції і незабаром пішли в атаку. Наші солдати наказали жінкам негайно втікати додому. І ми побігли… А німецькі танки безперешкодно йшли через вириті нами рови і не спинялися. …На моїх очах вибухом бомби розірвало двох жінок. Цей жах мені потім не раз ввижався вві сні».

А за кілька днів німецькі мотоциклісти в’їхали без бою в Сергіївку. І почалася німецька окупація. В умовах нових порядків і чужинської сваволі виживали, як могли, бо розраховувати можна було тільки на своє господарство, власні сили та можливості.

У 1942-му Євдокія народила третю дитину – сина Анатолія. Посеред війни з трьома малими дітьми вижити було дуже складно. Чоловік перед війною працював на шахті і в першу хвилю мобілізації не потрапив, бо мав бронь. Пішов на фронт у 1944-му, коли Сергіївку звільнили радянські війська.

Але й після звільнення селянам жити легше не стало. Усе населення звільнених територій відтепер мало жити разом з усією країною Рад під одним гаслом: «Усе для фронту – усе для перемоги!» І це «усе» лягало в основному на плечі жінок, бо чоловіки ішли далі фронтовими дорогами до перемоги. Саме жіночими руками знову відбудовувалися колгоспи, колгоспні ферми і засівалися поля під майбутній «Урожай Перемоги». За відсутністю техніки жінкам і дітям доводилося орати на коровах і самим впрягатися в борони.

Євдокія Михайлівна розповідає, як у 1944-му перед посівною в одне з сіл Софіївського району – «Перше Травня» – привезли посівматеріал, а доставити його в Сергіївку було нічим, бо ні техніки, ні тяглової сили у відновленому колгоспі тоді ще не мали. То кинули на прорив жінок, і ті за 26 кілометрів мусили нести до Сергіївки по мішку з зерном. Була серед них і вчителька Євдокія Михайлівна Яцковська, яка й дотепер не може пояснити, як вона дотягнула той мішок до села.

Перші повоєнні жнива

З відновленням занять у школі сільським вчителям доводилось і дітей тоді вчити, і в колгоспі на різних роботах допомагати, і вдома в господарстві вправлятися. Євдокія Михайлівна говорить, що найважче було працювати вчителем саме в повоєнні роки, особливо після звільнення села, коли треба було і господарство відновлювати, і школу з нуля піднімати, адже навчатися фактично було ніде. Нову семирічну школу, яку побудували в селі перед війною, німці при відступі підірвали, бо вона була на горі і з неї могли прицільно обстрілювати прилягаючу територію. У старій школі німці влаштували конюшню, а взимку зняли всю стріху на опалення осель, у яких вони квартирували. Тож вчителям довелося ходити до лісосмуги рубати дерева й тимчасово перекривати дах гілками та хмизом, настеляти стелю, відновлювати підлогу.

Сільська вчителька згадує: «За відсутністю шкільного приміщення певний час заняття проводили будь-де – і по своїх, і по чужих хатах, у колгоспній конторі, в сторожці біля зруйнованої церкви… А учнів було дуже багато, адже в окупації до школи ніхто не ходив, а з відновленням занять після звільнення села прийшли навчатись усі бажаючі. В класах було по сорок дітей. Навчатися мусили в дві зміни. Особливо «весело» було тим, хто навчався у другу зміну, бо уроки проходили майже в суцільній темряві, адже заправлені таким-сяким маслом лампи і каганці чаділи так, що в кімнаті нічим було дихати».

Євдокія Михайлівна Яцковська була на уроці, коли в Сергіївку прийшла звістка про довгоочікуваний мир. І саме цю мить вона вважає найщасливішою у її житті.

Якраз у цей час її чоловік, гвардії рядовий Василь Дмитрович Лузан, у складі Першого Українського фронту пройшовши з боями до Берліна, розписувався на стіні Рейхстагу. «Ти Василь?», – весело запитав у нього солдат з до болі знайомими рисами обличчя. «Василь, – відповів усміхаючись він. – А ти – Петро?» «Петро». І двоюрідні брати Василь і Петро Лузани, зустрівшись під стінами взятого ними німецького Рейхста­гу, радісно обнялися в той щасливий для них і для всього світу День Перемоги над нацистською Німеччиною.

Польовий блокнот Василя Лузана

З польового блокнота Василя Лузана

«Почувши звістку про мир, діти повибігали з класів і всі подалися до клубу, де вже зібрався стихійний мітинг, – пригадує цей радісний день Євдокія Михайлівна. – Тоді листоноша якраз привіз у Сергіївку ще й кілька похоронок. Тож чути було біля клубу і крики розпачу, і вигуки радості та святкового піднесення».

Неймовірно радісне й обнадійливе слово «мир» для щасливих матерів, жінок і дітей найперше означало те, що мали повернутися з фронту їхні сини, чоловіки і батьки. І вони незабаром стали повертатися, хоча не всі, та ще й здебільшого скалічені. Євдокії та її трьом діткам пощастило дочекатися свого найріднішого фронтовика. Це сталося майже через пів року після закінчення війни.

«Я була в школі, коли мені повідомили, що повернувся мій Василь, – зі сльозами на очах згадує літня жінка. – І я побігла додому. Біжу й бачу, як він стоїть зі свекром біля двору і тримає на руках дочку Віру. Упала в його обійми й ледве не знепритомніла від щастя».

КОРОТКЕ ПОВОЄННЕ СІМЕЙНЕ ЩАСТЯ І РОКИ ЛЮБОВІ, ВІДДАНОЇ ДІТЯМ

Як було не важко після війни, але Євдокія почувалася щасливою, бо повернувся її чоловік. На жаль, її сімейне щастя виявилося дуже коротким. Маючи два поранення, її коханий  фронтовик тяжко хворів. Дуже підкосив здоров’я і повоєнний голод 1946-1947 років. Відновити сили і здоров’я, забрані війною, ні в госпіталях, ні в лікарнях Василеві Лузану не допомогли. У квітні 1949-го на тридцять восьмому році він пішов з життя. З трьома малими дітьми десяти, дев’яти і семи років жінка залишилася сама.

«Василь просив мене, щоби я продовжила навчання в педінституті, щоб ніколи не ображала наших дітей і надалі утримувала заведену ним пасіку. Усі його побажання я виконала і ніколи не зраджувала нашому коханню, залишаючись вдовою», – зізнається Євдокія Михайлівна.
Щоби продовжити перерване війною навчання, Євдокія Яцковська таки поїхала до Криворізького педінституту. Однак, як з’ясувалося, довоєнний інститутський архів було втрачено, тож пройдені нею до війни півтора курси виявилися недійсними. Довелося знову вступати на перший курс заочного відділення, і в 1948 році, коли чоловік перебував на лікуванні у Дніпропетровській лікарні імені Мечникова, вона знову стала студенткою-першокурсницею. Поєднувати навчання в інституті, роботу в школі з повсякденними домашніми турботами, вихованням трьох дітей і доглядом за хворим чоловіком було дуже складно. Однак у 1954 році Євдокія Яцковська успішно здала всі іспити й отримала диплом вчителя української мови і літератури.

Диплом про завершення навчального курсу Криворізького педінституту

Випуск студентів факультету української мови і літератури 1954 року

На запитання, як їй це вдавалося, Євдокія Михайлівна гордо відповідає, що все це стало можливим завдяки її чудовим дітям, які допомагали по господарству і робили всю хатню роботу. Разом з тим, навчаючись сама, вона навчала й дітей – і не лише здобувати знання, а й навчала життю. І така школа життя та любові до своїх і чужих дітей стала її головним кредо як вчительки, матері, людини з життєвим досвідом і переконаннями.

У щоденній шкільній роботі з дітьми і домашніх турботах минали роки. Незчулася, як і пенсійний вік наблизився.

Трудова книжка вчительки Є.М. Яцковської

Протягом 38 років педагогічної діяльності Євдокії Яцковської (насправді мало би бути років на чотири більше, але у зв’язку з втратою довоєнних архівів документально підтвердити це не вдалося) – тільки як класний керівник сільська вчителька випустила в світ сім класів. Окрім української мови і літератури, викладала ще й історію та географію. Виховала цілу плеяду гідних людей і непересічних особистостей, які стали в житті успішними керівниками, висококласними й сумлінними фахівцями своєї справи, прекрасними батьками, чесними й порядними громадянами.

Повоєнна Сергіївська школа. Вчителі Є.М. Яцковська, А.М. Зікунова, Л.М. Худан, М.М. Бреус, М.О. Шульга з учнями

Серед колишніх учнів Євдокії Михайлівни Яцковської, якими вона завжди пишається, відомі агрономи, зоотехніки, вчителі, льотчики, лікарі, журналісти й письменники. А скільки її учнів стали просто гарними робітниками і хорошими господарями! У числі її випускників знана лікарка-педіатр Катерина Марченко, льотчик Леонід Романько, директор спорткомплексу «Північне сяйво» Анатолій Палієнко, кореспондент газети «Сільські вісті» Петро Горащук, журналіст, педагог і письменник, член НСПУ Віктор Гриценко, професор, краєзнавець і громадський діяч Микола Абрамчук. Останній, до речі, побудував за власний кошт у рідному селі церкву і разом зі своєю донькою Людмилою написав і видав унікальну двотомну історію Сергіївки «Село над Саксаганню».

Історія Сергіївки у двох книгах «Село над Саксаганню»

Відповідаючи на запитання, чого найбільше їй не хотілося в житті, Євдокія Михайлівна зізнається, що найбільше не хотіла йти на пенсію, бо завершувала свою педагогічну діяльність у 1974 році в новій, просторій, світлій і теплій школі, про яку могла тільки мріяти протягом усього її шкільного життя. Однак у таких гарних умовах їй випало попрацювати лише чотири роки. За багаторічну педагогічну працю Радянська влада нагородила Євдокію Яцковську значком «Відмінник народної освіти» і призначила їй 120 рублів пенсії. Але вчителька з більш ніж сорокарічним педагогічним стажем жодних претензій з приводу такої надто скромної оцінки її педагогічної діяльності не має. Каже, що для неї справжня нагорода – почути слова вдячності від людей. І таких вдячних людей дуже багато.

Вийшовши на пенсію, сільська вчителька мало не щодня очікувала, що її ось-ось знову на роботу покличуть. Але ніхто не кликав. Просто робота до неї сама приходила, бо довго всидіти без неї жінка не могла.

ПАСІКА ЯК ОДИН ІЗ ПРОЯВІВ ШКОЛИ ЖИТТЯ

Пасіка – це дивовижна річ, яка є живою моделлю раціонально влаштованого життя і наочним прикладом ефективної організації життєдіяльності. Для сільської вчительки Євдокії Михайлівни Яцковської, яка весь час мусила трудитися, мов бджілка, пасіка мала не менше значення, ніж школа.

«Коли чоловік іще був живий, ми почали з двох вуликів, – розповідає Євдокія Михайлівна, – потім було шість, а в роки найбільшого розвою нашої сімейної бджолиної справи – тридцять шість. Було, приїдемо з сином на пасіку, а він питає, колгоспна це пасіка чи наша. Наша, синку, наша, – відповідаю».

Де тільки не була Євдокія Михайлівна зі своєю пасікою! Каже, що з нею усі навколишні степи об’їздила – і навколо Сергіївки, і навколо Андріївки, Ордо-Василівки, Зав’ялівки…

«Сидиш на пасіці вночі, а навколо така тиша – тільки сичі час від часу покрикують. Самій страшно, то брала з собою «пасікувати» сина, потім племінника, внука… Якось онука побачила в мене на пасіці рушницю й питає: «Бабусю, а нащо нам рушниця?» «Злодіїв відлякувати». «А хто ж стрілятиме?» «Я стрілятиму», – відповідаю, хоч сама жодного разу з неї так і не вистрілила. Одного разу забігла на пасіку дика кізка – така гарна! Племінник каже: «Тьотю, можна я стрельну?» «Не стріляй, – кажу, – у неї ж козенята є, напевно».

Є. М. Яцковська у 95-річному віці

Так чоловікова пасіка стала надійною підмогою для сім’ї сільської вчительки, яка так і не наважилась вдруге вийти заміж, зберігаючи вірність своєму коханому.

«У найкращі роки качали до півтори тони меду, – розповідає Євдокія Михайлівна. – Вистачало всім – і рідним, і друзям, і знайомим, ще й на базу мед здавала».

Пізніше, коли з’явилася можливість вільніше торгувати, пасіка взагалі стала своєрідним родинним бізнесом. Син Анатолій вантажив бідони з медом на свого «Жигуля» і завозив одній сестрі, іншій, двоюрідним сестрам і братові… І вони цей мед потім продавали сусідам, знайомим, у себе на роботі чи на базарі.

«Така от солодка родинна справа була в нас», – зітхає Євдокія Михайлівна, бо тепер займатися нею особисто вона вже не може. Хоча в господарстві ще три вулики «на розвод» таки лишилися. Тож тепер справа за внуками і правнуками, а в неї наразі є більш відповідальна місія.

ДОМАШНЯ ВЧИТЕЛЬКА І БЕРЕГИНЯ  

Коли Євдокія Михайлівна працювала в школі, навчала і сільських дітей, і своїх дітей, і дітей своїх рідних. Навчалася у неї й її майбутня невістка Люба, з якою вона тепер доживає свій вік, і її сестра. Однак з виходом на пенсію свіжоспечена пенсіонерка вчителювати жодним чином не перестала, лише дещо змінила свій статус – шкільна вчителька стала вчителькою домашньою. Бабусину дошкільну підготовку пройшли всі внуки, правнуки, а тепер і до праправнуків черга доходить.

«Мій внучок Вітя, якому тепер 54 роки і він досить успішно фермерує у Сергіївці, почав у мене читати в 4 роки, – говорить Євдокія Михайлівна. –  Якось поїхали з ним у Київ до рідних. Він сидить у мене на колінах, дивиться телевізор і читає з екрана: «Ки-їв». Родичі дивуються: «То він напам’ять завчив це слово чи справді читати вміє?»  Кинулися перевіряти, а він дійсно вміє читати. Тепер і його обидві дочки закінчили педагогічний університет і теж навчатимуть дітей».

Внучка Лариса також почала з бабусею читати, писати і рахувати десь у чотирирічному віці. Тепер вона, як і її бабуся, педагог – після закінчення Криворізького педуніверситету працювала в школі, наразі працює заступницею директора Центру підготовки і перепідготовки робітничих кадрів з навчально-виховної роботи.

«Бабуся взагалі сформувала мій дошкільний світогляд, – говорить Лариса Анатоліївна Рубцова, – вона не лише навчила мене читати, писати і рахувати, а й складати казки, розв’язувати задачі. Власне, саме вона вплинула і на мій подальший вибір професії вчителя. Бабуся й мою доньку Валентину так гарно навчила читати й писати, що та у п’ять років пішла до школи. Наразі вона вже закінчила Криворізький національний університет».

Загалом бабусину науку пройшло вже дванадцятеро внуків, правнуків і праправнуків. А всього у Євдокії Михайлівни троє дітей, п‘ятеро внуків, дев’ятеро правнуків і п’ятеро праправнуків. Найменшій праправнучці Арині лише два рочки – тобто у них з бабусею різниця у віці зовсім невеличка – 100 років! З усіх нащадків вчительки-довгожительки семеро пішли вчительською дорогою, яку понад 80 років тому проклала юна робфаківка Євдокія Яцковська.

Коли відзначали 100-літній ювілей Євдокії Михайлівни, зібралася уся її рідня – десь близько п’ятдесяти осіб. Саме тоді родичі присвоїли ювілярці найпочесніший титул берегині роду, яким вона дуже пишається.

А ще ювілярка отримала від обласної держадміністрації щомісячну стипендію, яка дається по досягненню 100-літнього віку. У зв’язку з цим Євдокія Михайлівна жартує, мовляв, у мене друга молодість почалася – живу, як студентка, на стипендію.

А тепер цій молодиці виповнилося 102 роки. Ще донедавна вона газети без окулярів читала. Каже, в селі пошту закрили, то й газети носити перестали. Секрет свого довголіття Євдокія Михайлівна пояснює дуже просто: «Ніколи не пила й не курила». Найбільша радість у житті була в довгожительки, коли оголосили про завершення війни і настав мир. Найважче було в роки війни, а найкраще – у 60-ті – 70-ті роки, коли вже все відбудували і люди почали більш заможно жити. Якраз у 1964-му Євдокія Михайлівна з сином Анатолієм, невісткою Любою і своєю мамою вселилася у щойно збудований ними новий дім. У цьому будинку вона з невісткою живе й до сьогодні. Переживши чоловіка, своїх дітей і багатьох учнів, сільська вчителька все ще продовжує свій урок у вічній школі життя.

Вчителька-довгожителька Євдокія Михайлівна Яцковська

– А як ви оцінюєте нинішнє життя? – запитую в своєї співрозмовниці.

– Нічого хорошого я в цьому житті не бачу. Світ – навиворіт. Село вимирає. Сільські хати здебільшого порожні. У Сергіївській школі всього 43 учні, і її, напевно, взагалі закриють.

– Чи є надія на якесь покращення життя в майбутньому?

– Нема, дитино, ніякої надії на краще.

– Що ж тоді вашим правнукам і праправнукам залишається – одна безнадія?

– Для того, щоб не було безнадії і життя стало кращим, треба знищити злодіїв і корупцію.

– А коли б довелося жити спочатку, як би ви своє життя прожили – так само чи якось по-іншому?

– По-іншому.

– А професію б змінили?

– Ні, професію хотіла б ту ж саму. … І щоби діти були живі, щоби я була біля них і щоби був мир.

Євдокія Михайлівна трохи замислюється і раптом згадує свого двоюрідного внука Сергія Громова, який вже шість років поспіль боронить Україну від російських загарбників у зоні ООС. Згодом додає:

– І перекажіть тому Путіну, щоб забирався геть з України.

– Чому в першу чергу треба навчати сьогодні дітей? – задаю наостанок вчительці-довгожительці суто педагогічне запитання.

– У школі треба не лише грамоті вчити, а й як на світі жити.

– А як на світі треба жити?

– Найперше треба любити дітей і робити людям добро. І воно завжди повернеться добром.

– Напевно, ви щаслива людина, адже ні ваші учні, ні внуки, ні правнуки, ні праправнуки вас не забувають. Очевидно, ви зробили для них щось дуже важливе в житті?

– Так, я ділюся з ними своїми знаннями і своїм розумінням життя, своєю любов’ю і добром, і вони мені віддячують тим же.

Під час нашої розмови зателефонував один з багатьох вдячних учнів Євдокії Михайлівни – відомий поет і письменник Віктор Гриценко, який також відзначив у березні свій 75-річний ювілей. Вітаючи свою вчительку зі 102-ю річницею, Віктор Гриценко подякував їй за те, що дала йому не лише вкрай потрібні шкільні знання, а й навчила добру і життю. І саме такі прояви вдячності дійсно є для сільської вчительки найвищою нагородою.

Ось така історія вчительки-довгожительки, яка знає секрет молодості і головний принцип школи життя.

 

Володимир СТЕЦЮК, журналіст, Кривий Ріг, фото автора та з домашнього архіву Є.М. Яцковської
Рубрика: