Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Шум за сценою

17 серпня, 2001 - 00:00


Так називалася п’єса М. Фрейна, за якою багато років тому режисер Володимир Петров поставив у Севастопольському театрі ім. Луначарського спектакль за назвою «Театр». Приблизно з тих часів і бере свій початок один із найпопулярніших колись фестивалів. Нещодавно в Севастополі закрився VIII-й Міжнародний театральний фестиваль «Херсонеські ігри-2001».


Відроджені «Ігри» (нагадаємо, що фестиваль декілька років не проводився в основному з фінансових причин) пройшли весело, галасливо і плідно. Весело — тому, що люди підібралися веселі: шістнадцять театрів із п’яти країн. На фестивальній афіші гордо красувалися імена знаменитих авторів (Овідій, Бокаччо, Бомарше, Пушкін, Леся Українка, Чехов, Ібсен, Булгаков, Горін, Радзинський і под.), а представлена на ній театральна географія вражала і вселяла довіру (Мінськ, Одеса, македонське місто Велес і німецький Кіль, Москва, Миколаїв, Маріуполь, Тольятті, Львів, Київ, Севастополь). Галасливо — тому що, коли в одному місці збирається стільки театральної братії, про тишу й мови бути не може: сонце, море, діонісії. А плідно, тому що з’ясувалося — всю цю величезну махину за назвою «театральний фестиваль» затівати і насилу тягти все ж таки є сенс, незважаючи на невдачі та помилки. А тим більше в прекрасному південному місті. Але, слава Богу, Севастополь не схожий на банальне курортне містечко, де окрім, як на пляж і сходити більше немає куди. Прямо на березі синього-синього моря красуються будівлі двох театрів — ім. Луначарського та ім. Лавреньова. Є ще й третій — дитячий, який знаходиться на Великій Морській вулиці. Окрім того, на території Національного заповідника «Херсонес Таврійський» зберігся справжній амфітеатр і сцена під відкритим небом біля Вежі Зенона. На всіх цих майданчиках протягом десяти днів і можна було спостерігати фестивальну програму.

«Херсонеські ігри-2001» проходили на конкурсній основі. Кращим спектаклем було одностайно названо «Маскерад, чи Змова масок» Севастопольського театру ім. Луначарського в постановці Володимира Магара. Відомий московський митець, лауреат декількох «Нік» Борис Бланк помістив п’єсу М. Лермонтова до неймовірної краси простору — з величезними старовинними люстрами і каретами. Відзначилися й актори, котрі вміло демонстрували трюки з картами (природно, гральними) прямо на очах у здивованої публіки. За це і не лише за це, отримали актори Б. Черкасов (Арбенін) і мефістофелеподібний В. Полусмак (Шпріх) свої нагороди за кращі чоловічі ролі. Севастополь — місто з чудовою театральною історією. Адже в театрі ім. Луначарського працювали доволі відомі режисери — Володимир Петров і Роман Мархоліа. Саме з ними пов’язано кращі періоди цього театру. З їх відходом і подальшим від’їздом пішли в небуття кращі часи і самого фестивалю. Але фігура і особистість нинішнього художнього керівника — Володимира Магара — дає нам великі надії на те, що «все ще буде». Більше двадцяти років театр ім. Лавреньова очолює Юрій Гранатов — легенда кримської режисури. Спектакль цього театру «Капітанська дочка» за повістю О.Пушкіна в постановці К. Добрунова дістав приз «За вірність театральній традиції».

Безхмарне перебування в Севастополі україномовних театрів — Львівського ім. Леся Курбаса і Київського молодого театру — всерйоз було попсоване не кращими представниками місцевого населення. На спектакль львів’ян прийшли лише фахівці та учасники фестивалю, а київський мало не зірвали «не понимающие хохляцкой мовы» севастопольці. Голосно грюкнувши дверима чотири людці вийшли в фоє театру і так само голосно стали вимагати у контролерів і адміністрації повернути їм гроші за квитки, мотивуючи це тим, що їх обдурили. Сенс обману полягав у тому, що їм подали «совершенно не доступный пониманию язык» — зовсім у Криму погано з українською мовою. Але невиховані люди, на жаль, зустрічаються скрізь, розумних набагато більше. Мабуть, через це спектакль «Апокрифи» Лесі Українки, представлений львів’янами, отримав приз «Уподобання преси», а акторка Наталя Половинка удостоїлася премії «За кращу жіночу роль». Спектакль же Київського Молодого театру «Гедда Габлер» Г.Ібсена нагороджений призом «За кращу сценографію» (він дістався Сергієві Маслобойщикову), а режисер Станіслав Мойсеєв «взяв» «Кращу режисуру».

Ще одну нагороду журі — приз «За театральну стихію» відвіз до Білорусі Мінський молодіжний театр, що показав на фестивалі «Шалений день, або Одруження Фігаро», звичайно ж, за п’єсою Бомарше.


На жаль, за бортом залишилося багато гідних робіт і акторських, і режисерських. Неможливість відмітити всіх було зумовлено ще й тим, що фестиваль проходив начебто в двох площинах: гралися спектаклі камерної сцени і великі театральні роботи і, природно, сили не завжди були рівними. Хоча прекрасний спектакль «Маргарита» показав Маріупольський театр. У своєму моноспектаклі актриса Елона Черницька показала просто дива акторської майстерності, створюючи образ знаменитої булгаковської героїні. А ввечері того ж дня вона вже мала зіграти Панночку в однойменній п’єсі Н. Садур. Чомусь театр присвятив цей спектакль 2000-ю виникнення Християнства. Факт сам собою дивний, якщо не блюзнірський. Мабуть, найстаріший в Україні театр (а Маріупольському театрові — більше за 120 років) припустився прикрої та грубої помилки. Очевидно, в помсту за це спектакль був схожий скоріше на аматорську гру, незважаючи на масу найцікавіших вирішень і декількох хороших акторських робіт.

Велика кількість задумок, але маленький час, а також вузькі рамки простору малої сцени підвели і блискучого авангардиста Ігоря Ларіна, актора Пітерсько-московського театру «Монплезір», що зіграв чеховську «Чайку» на двох з Галиною Кареліною — титулованою примою Александринського театру. Тут було багато дивної символіки і розтиражованої музики Тома Вейтса, Лоу і Веббера.

Скоріше дивним, аніж незрозумілим виявився спектакль «Пугачов» за поемою С. Єсеніна Експериментальної студії при Харківському театрі «Березіль». У трьох тоннах натурального чорнозему актори речитативом декламували відомий текст. Але ні голий натуралізм, ні висока поезія ситуації не врятували. Зате все просто й зрозуміло було зі спектаклем «Декамерон» — милою балаганною витівкою, привезеною до Севастополя Московським театром «Фест». Зіграно це видовище було прямо на Херсонесі у Вежі Зенона під зоряним кримським небом.

Свіже морське повітря завжди сприяє дуже хорошим відчуттям. І якби не пекельна спека — десять днів у Севастополі могли б видатися раєм, незважаючи на все те негативне, що мало місце, і про що зараз говорити не хочеться, бо сил нам додають позитивні емоції. Але театр — річ не лише емоційна, а й професійна. На це й сподіватимемося…

Анастасія ДАНИЛЕНКО, театрознавець
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ