Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Сім’я і школа як останні бар’єри

Російський психолог — про вплив інформаційного суспільства на юне покоління
6 березня, 2012 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

У Києві відбувся Всеукраїнський батьківський форум, участь у якому взяли педагоги й батьки з усієї України, а також — фахівці в галузі дитячої психології, ювенальної юстиції, експерти з проблем інформаційного суспільства, з питань наркотичної залежності й ВІЛ/СНІДу тощо. У дискусіях найбільше обговорювали питання нестачі контакту між батьками й учителями, зниження їхнього авторитету; також дуже актуальними з точки зору педагогів та експертів були проблеми гендерного й статевого виховання, ювенальної юстиції тощо. Також педагоги торкнулися болючого питання тиску інформаційного простору на молоде покоління, роль ЗМІ в цих процесах. Найголовніше, до чого закликав Форум, — починати треба з себе, із дорослих: саме батьки мають давати приклад дітям, як поводитися в житті, і не перекладати це ні на школу, ні на суспільство.

Тенденції, які нині притаманні нашому світові, добре відомі директорові Інституту демографічної безпеки (Москва), дитячому психологові, віце-президентові й співзасновникові Міжрегіонального фонду соціально-психологічної допомоги дитині Ірині МЕДВЕДЄВІЙ. Вона є автором кількох книжок, тема яких — зміни в сучасному російському суспільстві, котрі мало чим відрізняються від змін в українському. Хоча Ірина Яківна їх бачить...

— Те, що я бачу в Україні, — це ще не деградація... Тут навіть у готелі, де я зупинилася, зустріла стільки гарних людей... Якщо про Росію висновувати не по Москві, а Москва вже, на жаль, перетворюється на Вавилон (на щастя, я багато їжджу країною), то в нас є ще багато збережених людей. Тобто щодо жорстокої й дуже масованої інформаційної агресії, спрямованої на суспільство, треба дивуватися, не наскільки люди деградували, а скільки залишилося збережених людей. Тому що на нас летять просто інформаційні бомби. Одна з моїх останніх книжок називається «Бомба в цукровій глазурі». Разом із моїм співавтором, психологом Чижовою, ми постаралися в популярній формі сказати про різні сторони інформаційної війни.

— Чому в цукровій глазурі?

— Тому що вся гидота, яка на нас звалюється, як правило, подається в цукровій глазурі гуманізму. Усе нібито — тільки для блага людства, ми тільки захищаємо права дітей. Насправді ж відбувається жахливе обезлюднення й дітей, і дорослих... Усе робиться під кальку — як у Росії, так і в Україні. Недавно була в Чорногорії — і там те ж саме... Якщо ми всі сьогодні потерпаємо від інформаційної війни, то педагоги — на передовій, на лінії вогню. Тому що основні бомби направлено на дітей і молодь. Сім’я і школа — це два останні і, власне, єдині бар’єри, які залишилися в дитини. Дитиною в кращому випадку держава зовсім не цікавиться. Але, на жаль, в основному держава бере участь у цьому знелюдненні. Багато чиновників у галузі освіти не розуміють, що відбувається в самій системі, і не готові до інформаційної війни.

Будучи дитячим психологом і працюючи над корекцією важкої поведінки дітей як клінічний психолог, я знаю, що коли руйнують моральність (і дітей, і дорослих), у них обов’язково страждає психіка. Тому що моральність і нормальна психіка — завжди разом. А скалічена мораль, як правило, свідчить про якісь психічні деформації. Я багато працюю й не бачу негідників, які були б психічно нормальними. Так, кожна людина може вчинити поганий вчинок — ситуаційно, але потім її мучитиме совість. Тому що в нормальної людини є совісна вразливість. Мені дуже подобається цей вислів. Хоча тепер із нашої мови вилучають слово «совість» — мабуть, невипадково. Так само як вилучають слова «праця», «народ». У Росії не чути слова «народ». Є населення, електорат. Вилучають і слово «подвиг», хоча нині — час для звершення подвигів.

— Ви говорили, що працюєте з «важкими» дітьми. На вашу думку, їх сьогодні більше через вплив інформаційного простору?

— Таких дітей нині дуже багато. Дефекти виховання я бачу на прийомі. До мене приводять дітей із важкою поведінкою приблизно від чотирьох до 12 — 13-ти років. Дуже часто буває так: коли вперше побачиш таку «важку» дитину, хочеться сказати мамі, що вона помилилася адресою і що з такими серйозними змінами в психіці потрібно звернутися до психіатра, тому що дитина потребує медикаментозного лікування. Але навчена досвідом діагностичних помилок, тепер я відразу такого не кажу (хоча бувають такі враження від дитини, що її потрібно відправити не просто в психлікарню, а в гостре відділення). Але! Коли починаєш працювати, то в дитини не тільки не залишається ніякої гіперактивності, а й узагалі нічого від «важкої» поведінки — ні тіні патології. Виявляється, що така ненормальна поведінка дитини залежала від потворного виховання в сім’ї. Ставиш мамі голову на місце — і з дитиною вже нема чого робити! У більшості проблеми криються у вихованні, яке знелюднює дитину: нормальна дитина починає поводитися як ненормальна, як важко ненормальна. Річ у тім, що в генетичній пам’яті кожної дитини закладено почуття здорової ієрархії. А ієрархія — це те, на чому тримається життя. Руйнується ієрархія — руйнується життя. Руйнується ієрархія в сім’ї і школі, тобто верховенства дорослого над дитиною немає, немає авторитету вчителя й батьків — руйнується освіта в школі, руйнуються стосунки в сім’ї. Тому що вчитель, який перестав бути авторитетом, не може навіть повноцінно викладати предмет. А що таке влада батьків і вчителя? Ця влада, як і будь-яка інша, має право на покарання. Ми часто питаємо: як виховувати дітей? Та так само, як виховували нас: гарну поведінку — заохочувати, за погані вчинки — карати. Решта — справа конкретики (вік, проступок тощо). У дитини залишилися два захисні бар’єри: родина і школа. Обов’язково має бути єдність між сім’єю і школою. І батькам не потрібно тиснути на школу, а потрібно зробити так, щоб спільно з педагогами допомагати дітям зростати. Але я не кажу, що нам треба повернутися назад: нам потрібно повернутися до вічних цінностей.

Хоча існує версія, що в нас гине генетичний фонд. Я багато спілкуюся з генетиками й можу сказати, що генетичний фонд зберігається тисячоліттями. Генетичний код — поняття дуже стабільне. Він протягом тисячі років не руйнується: гинуть одні талановиті люди, народжуються інші. Багато чого залежить не від генетики, а від виховання. Психологи люблять говорити, що все залежить від генетики, у кращому випадку — від того, що сформуєш у перші два-три роки. Це — дурниця. І в 70 років, і в 90 не пізно зростати духовно.

— Найбільшою інформаційною «бомбою» ви називаєте сексуальну просвіту й недолуге гендерне виховання...

— Із усіх інформаційних бомб, які впали на дітей, найстрашнішою є так звана сексуальна просвіта. Я вважаю, що це тема, яка має бути закритою в культурному суспільстві. А вона — розсекречена, навіть нав’язується. Це тема — для спілкування тет-а-тет, до того ж коли дитина про це запитує. Якщо дитини мала, то потрібно відповідати в найзагальнішій формі... Те, що дитину знайшли в капусті чи що її приніс лелека, — це те, що в психології називається «охоронні міфи». Маленькій дитині дуже корисно знати щось міфологічне на цю тему. Що ж до підліткового віку, то педагоги добре знають, що він як наступає, так і минає, а енергію дуже добре спрямовувати в спорт, працю, навчання. Тепер же цю «нижню» енергію підлітків ще й по-різному «підгодовують». Це в жодному разі не потрібно робити. Мені жаль, що нині психіатри не говорять, що таке з точки зору психіатрії руйнування сорому. Адже коли ми бачимо непристойну рекламу, казна-що про телевізору, уже не кажу про сайти, то в нас руйнується почуття інтимного сорому. А цей сором — одна з ознак психічної норми, це те, що визначає нормальну психіку... Не можу не торкнутися й болючого питання впливу телевізора на дитячу психіку. Батьки й учителі нині скаржаться, що діти не люблять читати, що вони втомлюються не тільки від самостійного читання, а й від того, коли їм читають. Хоча читання — це те, що діти завжди обожнювали. Дослідження видатного психолога Володимир Зінченка довели, що оскільки діти дуже багато часу проводять біля екрана телевізора (у даному разі навіть неважливо, що вони дивляться — щось дурне чи гарні мультики), у них не формується повноцінний словесно-образний зв’язок, тому що слово й образ виникають одночасно. Раніше, коли діти мало часу були біля екрана, натомість слухали віршики, казки, то вони розвивали свою уяву — здатність перетворювати слово в образ. У багатьох сучасних дітей ця здатність розвинена неповноцінно, через це їм важко читати: слова бачать, а образів немає. От і втомлюються.

Я бачу дуже багато дітей, батьків і дітей, знаю життєві процеси. Також бачу й паралельне життя, коли якісь сім’ї чинять опір, не піддаються інформаційному тиску. Я переконана, що здобути перемогу (а слово «перемога» означає те, що приходить після біди) ми зобов’язані не тільки щодо дітей, а щодо наших предків.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments