Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Спогади Цилі Краснер

Пізнала жахи Голокосту і була в'язнем гетто
27 січня, 2022 - 12:21
ЦИЛЯ КРАСНЕР

Цилі Краснер з Вінниці 86 років. Важкі спогади дитинства часто навідуються у її сни, тривожать душу, завжди перед очима.

Вона народилась у звичайній працьовитій єврейській родині в місті Тульчин на Вінниччині. «Батько працював на взуттєвій фабриці, а мама була домогосподаркою. Нас в родині було двоє: я і моя молодша сестра, – розповідає Циля Краснер. – Ми росли в любові. Одного дня до нас прийшов сусід і почав кричати: "Війна, війна!". В мами з очей потекли сльози. Вона обійняла нас і почала думати, що з нами буде. Потім всі родиною ми вирішили евакуюватися. Взяли підводу коней, пожитки і вирушили до залізничної станції. Німці наступали. Нас перехопили і відібрали коней і все що, було. Я досі пам’ятаю це бомбардування, жахливий гул літаків. Ми ховались в лісопосадках, кущах на полях з кукурудзою і коли ми падали на землю – мама прикривала нас своїм тілом".

Коли місто було повністю окупованим, пригадує пані Циля, вони повернулися додому. Тим часом в їхній будинок поселився український поліцай. "Мама плакала, дуже просила: «пусти хоч дітей на поріг переночувати. Надворі ніч, холодно. Дай шматочок хліба чи хоч щось!». Рік був тоді урожайний. Моя мама була гарною господинею: було чимало запасів. Проте поліцай не проявив ні краплі жалю. Він нічого нам не дав, натомість вдарив маму чоботом у живіт. Ми малі почали плакати і пішли звідти. Далі пригадую, як темною ніччю в супроводі собак та поліцаїв нас привели в гетто. Це була окрема виділена вулиця. Там у будинках не було ні вікон, ні дверей і поселили багато родин в одному будинку. І почалося життя в неволі. Батька залишили для обслуговування фашистів. Нас вигонили на роботу. В гетто часто влаштовували екзекуцію, когось вішали, когось били. Мама завжди казала: "Діти не дивіться, заплющіть очі!", – крізь сльози ділиться спогадами пані Циля.

Батька родини Краснер забрали в жандармерію. Його били і помістили у вогкий підвал. Він мав легеневу недугу, українські друзі передавали ліки, однак вони не допомогли. Напівмертвого його привели – помирати в гетто. Життя маленької Цилі та її сестри врятувала українська знайома, яку нині називають праведницею.

"До війни до нас приходила мамина знайома тьотя Марія. Вона щось привозила із села продавала на ринку і зупинялась із дочкою у нас. Коли вона дізналась, що ми в гетто, підкупила поліцаїв і вирішила нас врятувати. Мама віддала нас цій жінці. Я мовчала, якось швидко стала дорослою, моя сестра дуже плакала. Тоді тьотя Марія пообіцяла, що прийде за мамою. Після того вона сказали мені: "Тепер ти Ліля, а не Циля. Хочеш жити – будеш Ліля". Вона почепила хрестики, на пальто, щоб всі бачили, що ми християнські діти. Вона забрала нас в село. Пригадую, мої ноги були замотані в ганчірки, взуття не було, на дорозі слякота, сніг танув. Було дуже важко іти. В селі тьотя Марія ховала нас в селі в комірці, двері якої зачинялись ковдрою. Потім вона пішла за мамою. Спершу її помістили у стайні, а там були німецькі коні. Вона сховалась у сіні. Німці щодня вилами набирали це сіно. Однак Бог врятував мою маму, і потім її привели до нас. Згодом в селі стало тихо. І наші солдати звільнили Тульчин. І ми пішли з мамою до себе додому. Там було все зруйновано, стояли лише стіни. Однак ми залишились живі і починали нове життя", – мовить пані Циля.

Жінка не раз виступала у школах, розповідала про пережите, щоб зберегти пам'ять про тих, хто загинув. Все своє життя вона також присвятила вивченню та збереженню історичної пам’яті про роки Голокосту, докладала багато зусиль щодо гідного вшанування подвигу Праведників народів Світу. "Підлість та зрада не мають національності – люди повинні жити в мирі. Ми повинні бути єдині", – підсумовує Циля Краснер.

Леся Родіна, фото надано авторкою
Рубрика: