Справжній португальський «МАЧО»
Це були не найгірші парубки з тих, кого ми бачимо на вулицях. Можливо, в інші часи вони могли б стати і героями: передумови були, спортивні успіхи і все інше, чемпіонство у спорті, чемпіонство у жіночої статі, чемпіонство на злій та жорстокій вулиці. Вони навіть, правда недовго, входили в одну з міських банд, займалися розбоєм і «кідаловом» «тачок», поки не зрозуміли, що це «дорога в нікуди». Що з цієї дороги треба йти у щось, не менш жорстоке, але не таке відкрите. Зашифроване, де небагато свідків. Їх було двоє, не беручи до уваги тих, хто крутився поряд, «на підхваті». Коли пішли розгроми злочинних угрупувань у Криму, вони стрімко зникли з поля зору «ментів» і «залягли на дно», перекинувши невеликий капітал у сферу сільгоспторгівлі: свинина, пшениця, олія. Вистачало на найнеобхідніше, не розгуляєшся. Іноді, на прохання друзів, які ще залишилися на волі, виходили «на діло», збиваючи п’ять- шість сотень доларів, «зелених», на дрібні витрати...
Потім були змушені ще більше «залягти на дно» та зачаїтися, — навколо шастали «стукачі» та «підсадні качки», винюхували колишні грішки та здавали «конторі». У місті на п’ятдесят тисяч глибоко не зариєшся, все одно чекай, що «прийдуть». Доводилося їздити, займатися неспокійним дорожнім бізнесом, відрощувати пузо, зарощувати голену голову, «грати роль» доброчесного масового жителя, зайнятого сімейними проблемами, який не мріє про великі гроші. Вони ставали більш «ручними» і «невибагливими», розуміючи, що часи «величезних грошей» закінчилися. Тепер «пахати» треба! А «пахати» у цьому містечку, де тебе всі знали як «крутого», і раптом ти стаєш «роботягою», було «западлом». Можна б було і понадриватися, але в іншому середовищі, в іншому місті, де про тебе ніхто нічого не знає. А тут працювати вже було не можна. Засміють колишні дружки. Опустишся в їхнiх очах «нижче ватерлінії». А думка навколишніх була головним капіталом. Дорожчим ніж гроші...
Треба було терміново шукати роботу на сторонi. Ще краще, «за бугром». Де взагалі «одні іноземці». І рідного духу не чути. І фірм з таким напрямком інтересів вистачало «з головою». Залишалася справа за малим: переконати дружин. Так. Оскільки у «наших героїв» були і дружини, і діти, яких вони дуже любили, і заради них були готові на будь-який злочин. Дружини крутили носом недовго. Перспектива опинитися згодом вдалині від батьківщини, остогидлої, «як гнилий «хлів», у обстановці «стабільності та комфорту», переважила всі інші «гирі» незручностей еміграції.
Так що мужики почали лагодитися у дорогу, залишивши позаду етапи отримання закордонних паспортів та інших паперів, що пов’язано у нас, за давньою традицією, з приниженням та хабарем. «Менти» перешкод не чинили. І від’їзд через одну з десятків фірм за туристичною візою було обставлено з чисто російською розкішшю, коли «надежда юношей питает». Випили і закусили добре, до запаморочення, а ще через тридцять годин наші «хлопчики» виявилися у країні з екзотичною назвою: Португалія. Країна, де без знання іспанської мови ніколи не станеш «мачо», а якщо ти не «мачо», то ти взагалі не чоловік. Однак наші мандрівники були «мачо» і дуже скоро довели це одному вусатому португальцеві, який першим ризикнув взяти їх на роботу косити сіно та скиртувати його у копи. Пропрацювавши тиждень і відіспавшись-огледівшись після дороги, двоє українських «рейнджерів» зажадали розрахунку «по повній» і, бажано, без зволікання. На що господар, якому все це довелося втлумачувати за допомогою російської лайки та різких жестів, не погодився категорично, показуючи, що треба проробити ще двадцять днів і тоді він розрахується. У відповідь наші парубки його просто побили ногами і забрали всі гроші з касового ящика. Португалець у поліцію не звернувся. Мовчки зніс побої і відпустив їх «з миром». Справжнього «мачо» важко здивувати поліцією. Тому португалець лише поцокав язиком. Цок-Цок-Цок. Він сам був «мачо» і з поліцією не водився. Він навіть посміявся, як швидко ці двоє «хохлів», як вони себе називали, «укатали» його та заграбастали гроші, точнісінько як у серіалі...
Грошей у касі «вусатого» виявилося тільки на квиток до найближчого великого міста. Там через українську банду, яка контролювала «остарбайтерів», вдалося знайти роботу на будівництві, де платили дві сотні «зелених» у тиждень. Бандити забирали двадцять відсотків, решта йшла переказами додому, до дружин. На дешевий одяг та скромну їжу вони підробляли, підмітаючи парадні входи будинків португальців у новому районі. Так вони й познайомилися з найсправжнісіньким «португальським «мачо», російською «крутим», з яким якось одразу з’явилися точки взаємного тяжіння: бандити, як і рибалки, бачать один одного здалеку. І ось тут колесо фортуни завертілося!
Справжній португальський «мачо» влаштував їх аж на чотири роботи: на власне будівництво до обіду, на автостоянку з обіду до вечора, у власний бар «викидайлами» з вечора до першої години ночі, а з першої години ночі вони ще грали у більярд з справжнім «мачо», за що він їм також платив. За перший тиждень вони заробили по шістсот доларів і зовсім не втомилися. Жили вони у господаря, у розкішному особняку, куди вхід було закрито навіть для комісара поліції. Справжній «мачо» щедро смiтив грошима у кишені чиновників міста. І ті платили йому взаємністю та намагалися якомога щільніше закривати очі на його «маленькі справи». А те, що він «бавився героїнчиком та рушницями», це наші «шерлок- холмси», які нюхом чули кримінальну ситуацію та вмить вираховували «крутого», зрозуміли у перші три дні. Та перед ними він і не ховався. І щедро демонстрував прикмети свого «кримінального минулого і теперішнього». Показував жахливі наколки та демонстрував незаконні «стволи». Справжній «мачо» був на тисячу відсотків упевнений, що ці «хлопці з України» ніколи його не «здадуть»: нелегали, вони і в Африці нелегали. Він поки придивлявся до них, подумуючи у майбутньому «запропонувати їм більш «серйозну роботу», з «більш серйозним розвитком подій» і з «більш серйозними грошима. А поки перевіряв на «малому». Як викидайли вони показали себе з кращого боку, за державу під назвою Україна соромно не було. Били незадоволену клієнтуру до ладу, по больових точках, без емоцій, витончено та методично. Ще б пак, один був чемпіоном України з «контактного карате», а інший — кандидатом у «майстри» з вільної боротьби. Та й вага була неабияка! Їх стали боятися, і сварки розпалених португальців, що зав’язувалися у барі, швидко стихали, варто було нашим «козакам» наблизитися. У барі стало тихо, спокійно, постукували кастаньєти...
Справи у парубків «пішли різко вгору». Їм відкрили рахунки і стали «повністю довіряти». Господар був відмінно обізнаний про кримінальну ситуацію в Україні і всіх українців вважав «бандитами та головорізами», одним словом, козаки. Між собою люди господаря також називали їх «козаками».
З дому слали листи з привітаннями з днем народження, по «мобільниках» вони годинами базікали з рідними та дружинами, даючи цінні вказівки, ЦВ. А гроші росли та множилися, вже пару раз вони виїжджали з господарем на зустрічі з «колумбійцями», держателями кокаїнової біржі. Їх слов’янські фотографії вже з’явилися у досьє служби ФБР, що відстежує «криміналітет» у всьому світі. Аналітики вже розробляли їх біографії та будували плани передбачуваного використання португмафією двох козаків у кримінальному середовищі торговців «білою смертю». Через «Інтерпол» було отримано точні відомості щодо їх «кримінального минулого» (зі слів агентури, впровадженої у злочинний світ). Їх, наших мандрівників, вже «вели», щоб у потрібний момент схопити та видворити з країни як нелегалів, замішаних у небезпечних зв’язках. От-от, і вони повинні були покинути вже звиклу до них Португалію, і назавжди забути дорогу на Захід (за офіційними каналами). День- два їм залишалося насолоджуватися гостинністю справжнього «мачо», щоб потім випробувати на собі всю потужність законспірованої «машини стеження та аналізу». Два дні, — і вони були б врятовані: для сім’ї, рідних, батьківщини. Але втрутилося щось, що люди називають долею, таланом.
На безхмарному небі їх взаємовідносин з «мачо» з’явилася темна грозова хмара. «Мачо» покохав одного з них «міцною португальською дружбою» і надавав йому особливі знаки чоловічої уваги. Спочатку їм було смішно, але незабаром вони вже «кипіли»: що «цей підераст собі дозволяє». Пропозиції ставали все більш відвертими та «слизькими». Вибір був такий: або так або ні (і тоді прощай, гуд бай, Португаліє, більше тебе ми не побачимо, якщо відповісти «ні»).
Напарник нашого «друга і брата», який так припав до серця «мачо» і потрапив у «любовну непонятку», зi «справжнім «мачо» вирішив круто поговорити і поставити на місце. Щоб відв’язався та став поводитися «як мужик». Справа прийняла ще більш крутий поворот, коли люди «мачо» пригрозили «розпороти козакам животи», якщо будуть суперечити господареві і не стануть його слухати. А це означало, що одному з козаків прийдеться розпочати «голубе життя». І тоді його «корефан» пішов напролом. Розмова відбулася вночі, о третій годині ранку, після втомливих партій у більярд. «Кандидат у майстри з вільної боротьби» провів приголомшливий «кидок» — і справжній «мачо» виявився затиснутим у лещата сильних рук, що почали стискати його грудну клітку. Ребра затріщали. Сильні руки стискали його ребра доти, доки він, «мачо», не поклявся матір’ю, що залишить свої «голубі» домагання і стане поводитися «як мужик». Тоді борець відпустив його, і той довго відлежувався на розкішному килимі, поки не пішов у спальню...
«Козаки» жваво і з реготом обговорювали випадок, сидячи на кухні; лаючись триповерховою лайкою та посилаючи господаря «у задницю». Їм було так весело, так переконливо добре, що вони «втратили пильність». А iз справжніми «мачо» треба нашорошувати вуха! Балагурячи на кухні, пострілів вони так і не почули: їм ще раніше заклало вуха ударною хвилею. Борця, козака, надію сім’ї було вбито на місці пострілом у потилицю: його очні яблука, як маленькі мокрі м’ячики, вискочили з орбіт на підлогу, залишаючи сліди. І він завалився з рознесеним на шматки черепом. Другим, швидким ковзаючим пострілом, справжній «мачо» зніс щелепу об’єктовi своєї неподіленої любові, навіть не відчуваючи «приятельських почуттів». Побачивши, що обидва «козаки» лежать нерухомо, він не став перезаряджати зброю, а непевною ходою вийшов на вулицю і став кликати поліцію. Поліція приїхала швидко. Смерть одного з «хохлів», того, що залишив його на підлозі, була «констатована» однозначно: від його великої, спортивної голови залишився тільки знівечений «фасад», плоска маска. А ось другого вдалося врятувати, і після трьох пластичних операцій йому повернули частину пошкодженої поверхні лицьового ландшафту, але до завершення ще довго, і він залишиться в Португалії «невизначено довго», можливо, навіть отримає громадянство. Його недешеве перебування в госпіталі оплачує справжній «мачо», який сам сидить у в’язниці, в очікуванні суду. Він так само сплатив витрати «із перевезення трупа українця на історичну батьківщину» та похорони покійного у дубовій домовині. Тіло було віддано землі на кладовищі у містечку на 50 тисяч через місяць після невдалої ночі в Португалії, з почестями, гідними героя: на нашій пам’яті це перший випадок (після Афгану, Анголи та Куби), коли ховають у закритій домовині убитого «за бугром» пацана з почестями, гідними майора. Що зараз з героями цієї історії, ніхто не розповсюджується. Одним словом: «Кануло»! Що ж, так завжди буває з першими: їм завжди дістаються кращі місця на кладовищі.
