Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Стайня на асфальті

65-річний фермер Микола Пономарьов господарює майже в центрі Полтави й мріє про власний іподром
6 квітня, 2006 - 00:00
МИКОЛА ПОНОМАРЬОВ ТЕПЕР ГОСПОДАРЮЄ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ

Немолодий уже, 50-річний Микола Григорович започаткував у 1990-му свою ферму. «Ферма» прикметна тим, що розташована у 15 хвилинах ходьби від однієї з центральних вулиць Полтави. Це був дивний експеримент: розводити породистих рисаків практично в межах 300-тисячного міста... Тоді, щоправда, це започатковано було ще не «куркулем» і не «фермером» Пономарьовим, а конюхом фірми «Наталка». Часи були радянські й про можливість введення приватної власності в країні говорили пошепки. Новобудова майбутнього фермера з’явилась на землях Полтавського сільськогосподарського технікуму. А після завершення будівництва стайні М. Пономарьов її викупив, став хазяїном господарства «Ямський двір». Це вже був останній рік горбачовської перебудови, на горизонті замаячили нові часи. А далі почалися в новоспеченого фермера перші негаразди. На думку самого Миколи Григоровича, всьому причиною людська заздрість. За роки господарювання конюхом «Наталки», а потім вільним фермером у нього, в «Ямському дворі», практично одразу з’явилось десятеро відбірних коней, чотири телички, телята, поросята, бички (кількість худоби, щоправда, варіювалася роками). Купив собі також старенький «ЗІЛ», а потім два трактори (новi), пересувний вагон будинок, карету, фаетон,два причепи, різний реманент. Словом, його господарство на очах міцніло, розросталося, й усе завдяки праці, головним чином, одного М. Пономарьова. Як тут не позаздрити?

Просто вражають митарства М. Пономарьова по різних чиновних інституціях Полтави з однією лише метою — узаконити в приватну власність землю під збудованим! Стайня, сараї, загони для худоби — все це заробив й спорудив власними руками, земельне ж питання лишалося відкритим. Технікум міг відібрати в нього все в будь який момент. Айшов уже на дворі 1996(!) рік.

«Кажуть, що моє питання здатна вирішити тільки Верховна Рада. Отже, цілий наш парламент має займатись проблемою однієї стайні?» — це сказано було тоді, 1996 го. Минали роки, але ситуація не змінювалася.

Він неодноразово за весь цей час доходив до відчаю. «Заробив» інфаркт, ледь не помер, на якійсь секунді лікарі констатували зупинку серця... Відкачали. «Плани були райдужні, коли починав. Ось ми з вами їхали садом i бачили землю, захаращену сміттям та гноєм (його вивозять люди із сусіднього м’ясокомбінату). Якби цю ділянку землі розчистити! Влаштував би тут іподром, навчав би діток у школі верхової їзди».

Поступово М.Пономарьов мрії про іподром полишив. Тепер живе посезонними клопотами, худобину майже всю розпродав, йому хоча б зиму перезимувати. Питання власності на землю він, щоправда, розв’язав. Аж 2005 року! Підписали йому необхідний документ тільки тоді, коли в справу втрутилася обласна прокуратура. Вся заковика була, бачте, в тому, що дивак фермер хотів господарювати в межах міста, а не в угіддях сусіднього села. Своє дивацтво він пояснює просто: по перше, звик саме до цієї землі. По друге, брати в оренду велику ділянку — значить, не бути господарем тієї землі, а маленьку не хоче. Досі хотів і не перестане хотіти бути ВЛАСНИКОМ!

У його сьогоднішні 65 років уже непросто порядкувати на землі.

— Кілька років тому невдало впав із коня й зламав ключицю. Не стільки травма завдала болю й незручності, скільки вимушена бездіяльність. Адже я не можу без роботи не те що цілого дня! Навіть якщо кілька годин перебуваю десь поза фермою, то починаю непокоїтися... Господарство моє то збільшувалося, то зменшувалося. Не полишаю надію втілити в реальність мрію: організувати для дітей школу верхової їзди.

— А у вас ця школа фактично існувала всі ці роки! Скільки дітлахів ви привчили доглядати за цими шляхетними тваринами!

— Але ж я хотів, щоб все було офіційно затверджено й підтримано... Та й залишилося в мене на сьогодні всього три жеребці, утримувати більше мені вже важкувато. Крім коней, маю ще елітних голубів та симпатичних японської декоративної породи курочок. Це для душі, не заради хліба насущного. І хоч нині вже можна сказати, що «вітер, нарешті, дме мені в спину», тобто посадові особи мені вже допомагають, та життя тим часом минає. Шукаю людину, молодшу за мене, яка б змогла потягнути фермерське господарство. Здається, знайшов такого. Тямущий мужик... А то вже дійшло діло до того, що не знав, на кого полишу свою стайню. А спонсором мого фермерського господарства ледь не стала одна 89 річна бабуся з Харкова, уявіть собі! Десь у газеті про мене прочитала й надіслала листа, мовляв, у захваті від того, що я роблю! Потім переказом одержав від неї ж трохи грошей. Це мене так розчулило, що я спеціально з’їздив у Харків, щоб подякувати тій добрій пані...

Віталій ЦЕБРІЙ. Фото автора
Газета: 
Рубрика: