Високо піднімаються ті дерева, у яких глибоке коріння.
Фредерік Містраль, провансальський поет і лексикограф, лауреат Нобелівської премії з літератури 1904 року

Свербіж геростратівський

Нотатки на злобу дня у формі катехізису
6 серпня, 1999 - 00:00

— Ви читали Бузину? — подають мені газету «Киевские Ведомости» за 12 червня.

— А чому я повинен читати Бузину?

— Там про Шевченка.

— Але про Шевченка кожен тиждень пишуть по кілограму прози й віршів.

— Та там же проти Шевченка! Погляньте: «Вурдалак Тарас Шевченко».

Це вже вимогливий тон: не маєш права не цікавитися, коли тобі плюють в обличчя. З поганим передчуттям дивишся на газету.

— От ви смикаєте мене за рукав: читай! А що там читати? Краще я вам розповім бувальщину. Одну зі своїх лекцій у Медико-хірургічній академії І.П. Павлов почав із того, що поділився свіжим враженням: «Виходжу після утрені з храму, назустріч мені солдатик, підійшов до мене, не вітаючись, поплескав по плечі, приказуючи: «Темний ти, старий, темний... Усе в церкву ходиш, та Бога ж немає». — «А ви звідки знаєте, що немає?» — «А я у відривному календарі прочитав...»

На цьому академік зупинився. А солдатик, можливо, зробив крок далі. Безграмотним його не назвеш, у допитливості йому не відмовиш, та й у несміливості не дорікнеш. Не виключено, що він також розповів про свою пригоду. А трапився б йому редактор жвавої газети, той замовив би йому статтю, запропонував би ще раз зустрітися зі старим, розвідати. І своєю простою мовою, дохідливо солдатик розповів би про «всю темряву», яка приховується за титулами старих академіків, які прикривають цю темряву «західними Нобелівськими преміями».

— «Собаче серце», як казав Булгаков.

— Собачим серцем тут не все поясниш. Згаданий жвавий журналіст, звичайно, також «продукт» прискореного вступу у сферу культури. Але передусім він — жертва обвалу, девальвації цінностей і цілковитої беззахисності культури. «А на похиле дерево всі кози скачуть». Небагато хто бере на себе тягар захисту культури. Більше охочих урвати, зрадити, продати, ба навіть сплюндрувати святиню. Пригадайте досвід комсомольців 30-х років... Думаєте, ці нинішні дідусі й бабусі вчать дітей любові, шанобливості й страху Господнього? Радше за все — згадують «подвиги». Ось і внуки проходять повз культуру — при зовнішній освіченості.

— А знаєте, цей Бузина став над головою Шевченка куди суворіше, ніж жандармський генерал Дубельт. Уявляєте, що він пише? От послухайте: «Шевченко зі смаком їсть і п'є в будинку коменданта фортеці... Більшість чоловіків, які читають цю статтю, служили в армії. А тепер скажіть, чи багато хто з вас хоча б один раз обідав у свого взводного? Ото ж! Я, наприклад, жодного разу!»

А якби він ще дізнався, що діти й онуки цього коменданта зберігали в своєму будинку як священні реліквії записки й картини «рядового Шевченка», він би вигукував такі слова, яких навіть «Киевские Ведомости» не надрукують.

— Ви маєте рацію: важко Бузині зрозуміти Шевченка, й навіть коменданта Ускова йому зрозуміти непросто. Та й не потрібно це. Навколо тисячі людей проходять повз картини й книги, яких не розуміють. Але це нормальні люди. Вони не кидаються з ножами на картини і з лайкою на авторів. Ось візьмемо, приміром, Олександра Ткаченка. Адже він також «продукт епохи» — недолюблює він Тараса Шевченка, радше, «ставиться стримано». Але не говорить же він про це на сесії парламенту. А якщо людина грубо чіпляється до високого й недоступного йому, бурхливо реагує — це вже не питання літератури, а питання лікарського діагнозу...

— Ось ви марно не хочете читати, послухайте ще: «Я часто думаю: що трапилося б, якби Енгельгардту не знадобився козачок? А нічого! Просто в українській глушині спився б ще один провінційний маляр із каламутними від сивухи очима...»

— А ось тут уже з блатною філософією вашого автора погодитися не можна. Я вважаю, що навіть зустріч Бузини з агресивною газетою не випадкова. Якби не «Киевские Ведомости», він би влаштувався в якій-небудь іншій скандальній газеті. Було б спрощенням вважати, що Бузина міг би піти звичайною шісткою в рекет. «У всякого своя доля», — писав Т. Шевченко.

— Та невже йому на роду написано таке прокляття — чіплятися до великих людей і лаяти їх останніми словами?

— Бачите, критика великих — це завжди гучний скандал. Писарєв написав статтю «Пушкін і Бєлінський», але потім — «Руйнування естетики», й зовсім не для того, щоб шокувати російське суспільство. Він стверджував свою позитивістську філософію, скидаючи на шляху всі «ідоли естетизму». Іван Франко критикував Міцкевича за валенродизм — але це було в руслі його програми утвердження принципу «чистих засобів — для чистої мети».

— Тоді скажіть мені, чому муха імітує орла? Ви тільки послухайте: «Таке враження, що цей тип (Шевченко. — Є.С. ) просто сперечається сам із собою, як це властиво божевільним...»

— А от щодо мухи ви не маєте рації: вона залишається в межах своєї природи. Аномалії з'являються у людей, травмованих життям, обтяжених комплексами. Ви подивіться: ціле покоління «афганців» — це зламані долі. Один із них, поет Василь Слапчук, під час отримання в цьому році премії ім. Василя Стуса, сказав: «У той час, коли поет перебував в ув'язненні, я, з моєю тогочасною свідомістю, тільки тому не був у нього конвоїром, що Бог боронив мене від цього. Мене направили не до конвойних, а до окупаційних військ». Щоправда, повернувся він звідти інвалідом...

— Е, Слапчук — це благородний поет! Бузина міг би сказати про Стуса те саме, що й про Шевченка: «Й поки поручик Лев Толстой воює в Севастополі, щодня ризикуючи отримати шалену французьку кулю в геніальну голову, рядовий Шевченко мирно, зі смаком їсть і п'є...» А якби Бузина дізнався, що В. Стуса ще й силоміць годували під час голодовок, він би зарепетував: «То це ж кайф!»

— Ну от, бачите, все ясно. А ви говорите: читай. Усе це вже давно прочитане... Й «амбра, цілковита амбра! Так і дихає від нього генеральством». І тут же поряд: «Я терпіти не можу лакейського кола». Але ці ілюзії марні, що в цьому колі послужливі й ввічливі люди: «Не те, щоб дикий, або чого- небудь соромився, ні, характером він був гордовитий і ніби всіх зневажав... Хлопчик зростав «без жодної вдячності»... «Жіночу стать він так само зневажав, як і чоловічу»... «Може, раптом, накопичивши вражень за чимало років, кине все й піде до Єрусалима поневірятися й рятуватись, а може, й село рідне раптом спалить, а можливо, трапиться й те, й інше разом».

— Звідки це? Щось страшенно знайоме.

— «Записки божевільного» Гоголя й «Брати Карамазови» Достоєвського. До речі, згаданий тут лакей Смердяков любив читати. Коли йому дали «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», він повернув книжку, посміхаючись: «Про неправду все написано». У цьому виразі — ключ до критики Шевченка в статтях Бузини.

— Але неприкрита злість і заздрість — звідки це? Й усе в марнослів'ї: «Богу було угодно в потрібний момент посадити його змальовувати статуї в петербурзькому Літньому саду й послати янгола, тобто художника Сошенка, такого ж голодранця, як Тарас...»

— Тут я відчуваю навіть не те що злість, а смердяковські зарозумілість і презирство. От ви пошукайте в своєму тексті щось про милості вельмож — там має бути.

— Та й шукати недовго: «Імператриця витратила на лотереї чотириста рублів, спадкоємець престолу...» — все подається з відтінком догідливості.

— От бачите, модель запрограмовано аж до подробиць. Академік Сергій Єфремов написав із приводу «спогадів» Дубельта дослідження «Поет і жандарм». А тепер можете написати: «Поет і лакей». Гадаєте, легко лакеям читати, цього разу цілком зрозумілі, от такі послання:

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї

За правду пресвятую встать

і за свободу

— Думаю, кожна лакейська душа, сповнившись гордині, готова знищити Шевченка. Втім, усе ж уявіть собі, що трапилося б з отаким Бузиною в Польщі, якби він надумався у такий спосіб торкнутися Міцкевича.

— Звичайно, в Польщі йому не знайшлося газети, а якби навіть і знайшлася газета — не знайшлося б місця серед людей. Там ви також не побачите цілковитого оголення на плакатах і процвітаючих політичних колобків на вершині влади. Але хто знає, що приховують архіви поліції, особисті картки психіатричних лікарень. Біда наша в тому, що такі пацієнти у нас ходять із діагнозом «практично здоровий».

Герострат — це не наше національне породження. Врахуйте, що не кожному Геростратові вдалося вийти на Олександрійську бібліотеку й не кожен привернув увагу світу до свого ім'я. Ніка без голови й без рук, Венера без рук. Гадаєте це просто робота часу? Це робота безіменних геростратів, котрих історія не запам'ятала. Вони не довговічні. Вони самознищуються. А якщо спробуєте Олеся Бузину зупинити на півдороги, він зарепетує на весь світ словами згаданого гоголівського героя: «Боже, що вони роблять зі мною! Вони ллють мені на голову холодну воду!»

Євген СВЕРСТЮК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments