Танок Святого Вітта на майдані Незалежності
Усі громадяни — однакові. Химерним (але цілком пояснюваним нижче) чином ідея Джорджа Вашингтона про невідчужуваність прав, з якими народжується людина, трансформувалася в настільки зручне, наскільки й абсурдне твердження. Примара однаковості, що бреде Європою, виявилася спокусливою не лише для бідних, які хотіли б зробити такими самими багатих. Влада швидко зрозуміла, що підтримувати нездійсненну ідею однаковості — це геніальний принцип менеджменту нової доби. За цю ідею (при незначному докладанні зусиль згори) всі будуть відчайдушно боротися з усіма, й загальну істерію гарантовано. У Середньовіччя епідемія психічного сказу, що охопила Європу, виявлялася у конвульсивних рухах і підстрибуваннях, які охоплювали, мов вогонь солому, цілі групи людей. Тоді це називали «тарантеллою», бо одні вважали, що це коїться від укусу павука, інші, більш проникливі, вважали, що справа не в матеріальних чинниках і називали це «танком святого Вітта».
Сьогодні психологи називають це загалом вивчене явище «психічною індукцією». Так от, культивування масової істерії тоталітарними режимами грунтується саме на цьому феномені. Вчені достатньо глибоко дослідили комуністичний і фашистський феномени в Європі, як крайнощі, що сходяться й публічно демонструють свої «принади» світові.
Культивація страху, психічної нестабільності, залежності необхідні в тих чи інших пропорціях будь-якій владі, яка не спирається на місцеве самоврядування. (Схоже, що цей термін невдовзі так само буде проклинатися, як і слово «реформи» — що ж, панове, це і є наслідок сучасних маніпулятивних технологій!) І влада, яка завжди тяжіє до пірамідальності як форми управління, ніколи не буде викривати сама себе. Ніякий фізичний опір знизу не спинить і не змінить цієї тенденції. Придушення рухів спротиву лише дає владі необхідний досвід та тренінг. Гальмує ріст владної піраміди лише дійсна самоврядна ініціатива на самих низах.
Проте для цього потрібний насамперед відповідний стан психіки. Соціально індукований невроз, який свідомо підтримується системою, виключає можливість творчого інакодумства. Бунт? Скільки завгодно. Соціальна творчість — ніколи. Так неслухняним рабам, що норовили втекти, зашивали в п'яти дрібно посічений кінський волос. Сидіти й рачкувати раб з часом міг. А от стати на власні ноги.... Щось подібне заважає Україні звестися на повен зріст. Спробуємо це якось класифікувати. По-перше, душа наших громадян у п'яти пішла ще в часи «перебудови» і, схоже, там і залишилася. Те, що колишні співтабірники — та ж Прибалтика — влаштували собі нормальне життя за кілька років, попри вереск північного «старшого брата», наводить на думку, що якісь «владні структури» (очевидно ж, не з Банкової і не з Грушевського!) заклали в свої методики той самий соціально індукований невроз.
По-друге, «синдром навченої безпорадності», про який ішлося в статті Наталки Климчук («День», 4 серпня ц.р.). «Чи можна говорити про цілу країну, що живе в стані «навченої безпорадності»? Не заглиблюючись у теоретичні спекуляції, можна легко припустити, що ми живемо саме в такій країні». Погоджуючись з автором та основними положеннями її статті, однак хотів би дещо «заглибитись у теоретичні спекуляції», які політики, а з їхньої подачі й психологи, старанно обминають.
Критичні узагальнення грішать тим, що вказують єдину причину для їх усунення. Вони добрі й гуманні тим, що не зачіпають конкретних особистостей і легко можна сказати, що це «про когось іншого». Але ми не можемо жодною мірою говорити сьогодні про українське суспільство, як про щось сформоване й самодостатнє, щоб делікатно вказати всім на спільну помилку, не підваживши нічиїх прав, яких, зрештою, й так ніхто до пуття не знає.
Є Схід і є Захід. Є Дніпропетровськ і Київ, Львів і Луганськ, Харків і Одеса. Є українці, росіяни, євреї (порядок згадувань читач може змінювати на власний смак) та ще десятки інших.
Ну, гаразд, скаже читач, те, що росіяни відрізняються від поляків, я також знаю. Що тут для мене важливого?
Те, що поруч з нами живуть не безликі «українські громадяни», а саме ці росіяни, поляки, татари, євреї — й не в «чистому» вигляді, а напів-, на чверть і т. п. Нічого ганебного в констатації такого факту немає. Радянській пропаганді вдалося зробити тему «п'ятого пункту» сороміцькою. «Єс, ай ем хаф-джувіш (айріш, чайніз)», — з гордістю скаже вам американець, бо наявність «рутс», коріння, національної ідентичності — це культурно. Це говориться, щоби ви могли уникнути дурниць, можливих при спільній трапезі, розмові, сексі, врешті-решт.
Ми ж говоримо про це, як про не дуже пристойну невиліковну хворобу, й головним чином тоді, коли за це можна отримати якісь суспільні пільги. Або пояснити, чому тобі їх не дають. Це входить до «синдрому навченої безпорадності».
І є ще «невблаганніша» з психологічної точки зору річ — імпринт. 1973 року Лоренс та Тімберген розділили Нобелівську премію за фундаментальні дослідження в цій галузі. Короткий період «імпринтної вразливості» виникає в ранньому дитинстві й на все життя пов'язує нейрони в рефлексні мережі — так у деяких високотехнологічних комп'ютерах материнська плата впаювалася наглухо й заливалася спеціальною пластмасою, яка ламала все при спробі конкурентів її розколупати. І тут, з точки зору народної мудрості, нічого нового — це «те, що вбирається з молоком матері». Це національна ідентичність — мова, звичаї, віра. Розвиток людини проходить у постійному конфлікті різних реальностей — після отчого дому світ і так здається диким і дивним, а потім дорослу людину влада ще й навчає коритися призначеним нею дурням, не приховуючи особливо, що робить це для власної вигоди.
Пригадуєте, як циган привчав коня не їсти? Вже майже зовсім привчив. Та, на жаль, кінь здох.
Влада майже привчила людей не думати в напрямку самостійного переоблаштування влади. Не думати про саме поняття «влада» як про щось, що може належати тобі, а не «їм».
Громадяни цієї країни все одно залишаться росіянами, поляками, татарами, українцями та ще десятками інших національностей. Навіть якщо вони переконані комуністи й вважають, що слово «нація» вигадав Симон Петлюра. Тим гірше для їхньої психіки. В одвічному питанні «що хапати й куди бігти?» перш, ніж запропонувати відповідь, треба ще раз усвідомити, що етнічні відмінності — це не різна кількість букв у відповідних анкетних графах. Це різні сприйняття реальності, обумовлені імпринтом. Через навчання людина робить зусилля над собою й прикидається, що сприймає світ так, як їй кажуть, вступає в мовчазну змову з насильником («синдром заручника»). Але коли психічних сил з якихось причин меншає, стається вибух імпринту. Якщо обставини будуть «сприятливими» — включається психічна індукція, починається міжетнічний конфлікт. (Автор спостерігав таке в Абхазії). Міжетнічний конфлікт — це далеко не обов'язково громадянська війна. Це широкий діапазон від взаємного різномовного хамства у втомлених чергах до лобіювання у владних структурах («Ну що ж ви, шановний ММ, справді дасте ці гроші (акції, проекти, сировину) їм, оцим (хохлам, москалям, жидам, марсіанам)? Ви хіба не знаєте, які вони?!»). Міжетнічний конфлікт, закладений через імпринт, не гаситься ніякими освітніми програмами — потрібні покоління, щоб його зняти. Розмови про українців як про політичну націю, заглохли в силу своєї очевидної безпідставності. Розмови про канадський варіант «мультикультуральності» заглохли в силу того, що не тільки таких, а й ніяких грошей у нас нема. (Тобто є, але не в нас з вами). Стихійно почав реалізовуватися американський міф «киплячого казана», коли в життєвому вареві скипає, витоплюється щось принципово нове — нова нація. Через брак вогню в нашому українському казані все трохи побулькало, потім забродило, а нині, схоже, починає смердіти.
Взаємне визнання громадянами України своїх національних коренів за умов схвалення цього владою (сприяння — не з нашим щастям) і будівництво нового типу адміністрування на підставі місцевого самоврядування може врятувати стан справ. Якщо ні — доведеться на цих самих засадах будувати нову державу. Нічиї національні цінності від цього не постраждають, їх зараз і так ніхто до уваги всерйоз не бере. Навчили.
Для політиків, звичайно, таке завдання значно ускладнює життя. Але спрощує для людей.
