Театр абсурду

Днями вийшла у світ книжка доктора філологічних наук, академіка АН ВШ України, професора кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», провідного наукового співробітника Інституту української мови НАН України, фахівця в галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики Лариси МАСЕНКО «КОНФЛІКТ МОВ ТА ІДЕНТИЧНОСТЕЙ У ПОСТРАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ», яка стала підсумком серії есеїв, опублікованих на сайті «Радіо Свобода» впродовж 2016 — 2020 років, де засвідчено і проаналізовано війну Росії проти України на мовно-культурному фронті.

«КЕРІВНИКИ ДЕРЖАВИ ВПРОДОВЖ МАЙЖЕ УСІХ РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ НЕ ВИЯВЛЯЛИ РОЗУМІННЯ НЕОБХІДНОСТІ ЗАКОНОДАВЧОЇ ПІДТРИМКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»

— Ваша книжка — це хроніка «війни мов та ідентичностей» — української і російської, постколоніальної, пострадянської; це викриття «дезінформації, брехні та маніпулятивних технологій» адептів «русского мира», які ведуть відверту і цинічну війну на всіх фронтах, зокрема в площині мас-медіа, у парламенті, у Конституційному Суді. Адже питання мови — це питання національної безпеки. Якою, на вашу думку, має бути гуманітарна, мовна політика в Україні? Чи достатньо закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної»?

— Мовна політика в Україні має бути такою ж, як у більшості національних держав Центральної і Західної Європи. У нашій країні державоутворюючою титульною нацією є українці, як поляки в Польщі, угорці в Угорщині, чехи в Чехії, словаки у Словаччині, французи у Франції, італійці в Італії тощо.

Відтак, як і в інших національних державах, українській мові має належати головна функція об’єднання населення в її межах Той факт, що це досі треба доводити, пояснюється деформаціями нашої мовної ситуації, яких вона зазнала через тривалий період колоніальної залежності від Росії, та активністю антиукраїнської пропаганди як в середині України, так і за її межами.

У 1996 році патріотичній частині Верховної Ради вдалося здолати опір проросійської комуністичної більшості й затвердити в 10-й статті Конституції України статус української мови як єдиної державної. Однак цього було недостатньо для забезпечення її «всебічного розвитку і функціонування у всіх сферах суспільного життя на всій території країни», як це визначає 10-та стаття.

Практична реалізація 10-ї статті Конституції вимагала запровадження мовного законодавства, яке б чітко визначило функції державної мови та сфери її обов’язкового застосування. Необхідним є також створення спеціального органу, наділеного функціями контролю за виконанням закону про державну мову. Таку мовну політику запровадили у 1990-х роках балтійські країни, що дало їм можливість подолати наслідки совєтської русифікації й утвердити свої мови як основу суверенних національних держав.

На жаль, керівники Української держави впродовж майже усіх років незалежності не виявляли розуміння необхідності законодавчої підтримки української мови для дерусифікації і збереження територіальної цілісності держави.

Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» було ухвалено лише після Революції Гідності, та й то з п’ятирічним запізненням — 25 квітня 2019 року — завдяки тискові громадянського суспільства й патріотичної частині депутатського корпусу Верховної Ради восьмого скликання. Цьому сприяла й еволюція у ставленні Петра Порошенка до принципів мовної політики — від толерування двомовного розвитку країни до державницької позиції.

Закон чітко визначив сфери і перелік посад, для яких вживання державної мови є обов’язковим, запровадив створення Національної комісії зі стандартів української мови та посаду Уповноваженого з питань її захисту. Важливо, що на цю посаду після першої невдалої спроби Кабінет  Міністрів призначив гідну кандидатуру — Дмитра Кременя. Свою активну позицію новий уповноважений засвідчив одразу після призначення, оприлюднивши звернення до Верховної Ради з вимогою зняти з розгляду антидержавний законопроєкт Максима Бужанського.

«ТРЕБА СПОДІВАТИСЯ НА СУДДІВ З ДЕРЖАВНИЦЬКОЮ ПОЗИЦІЄЮ»

— Цими днями в Конституційному Суді України триває розгляд цього закону щодо його конституційності. Як ваші прогнози стосовно розвитку подій у Конституційному Суді?

— Наступ п’ятої колони на закон про державну мову не забарився. Уже 31 травня 2019 р. представники «Опоблоку» Олександр Вілкул і Вадим Новинський зареєстрували у парламенті законопроєкт «Про мови в Україні», який у разі ухвалення мав позбавити закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» чинності. Цинізм опоблоківців полягав у тому, що їхній законопроєкт був майже ідентичний колишньому сумнозвісному закону Ківалова — Колесніченка, призначеному для подальшого зросійщення України і скасованому завдяки протестам патріотичної частини суспільства Конституційним Судом 28 лютого 2018 року.

Законопроєкт Вілкула — Новинського не був поставлений на розгляд, але група з 51 депутата парламенту минулого скликання, що складалася переважно з «Опозиційного блоку», звернулася до Конституційного Суду з поданням, яке вимагає скасування Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Свої вимоги ці депутати пояснили тим, що положення закону містять «дискримінацію» так званих російськомовних громадян. Фактично ця акція проросійських депутатів означає підтримку з їхнього боку Путіна у його загарбанні Криму й частини Донбасу під приводом захисту російськомовного населення нашої держави.

Провадження справи за цим поданням Конституційний Суд України розпочав у липні цього року. Відкриті слухання у відбулися 7 і 9 липня під головуванням судді-доповідача Сергія Головатого.

Крім позивачів, на засіданнях виступили авторитетні фахівці з питань мовної політики, юристи й мовознавці — Володимир Василенко, Павло Гриценко, Богдан Ажнюк, Олександр Чередниченко; голова Верховної Ради Андрій Парубій, депутати Рафат Чубаров, Микола Княжицький, представники МЗС, МОНу, представник президента. У виступах були наведені переконливі аргументи про те, що термін «російськомовні громадяни» не є юридичною категорією, що його запровадили московські стратеги після розпаду Радянського Союзу з тим, щоб зберегти й продовжити процеси мовно-культурної асиміляції народів колишніх радянських республік, які утворили незалежні держави. Директор Інституту української мови Павло Гриценко довів хибність застосування до українських реалій терміна «російськомовний» в тому тлумаченні, яке подають російські словники, позначаючи ним групи людей різного етнічного походження, які живуть поза Росією, але російську мову вважають рідною. Саме на таке трактування російськомовності представників неросійських етносів спирається Путін, намагаючись виправдати «захистом російськомовних співвітчизників» свої неоімперські плани відновлення Радянської імперії в її колишніх межах.

Натомість частина українського населення, яке називають «російськомовним», не є однорідним за мовною поведінкою, свідомістю й ідентичністю. Як засвідчують соціолінгвістичні опитування, більшість українців, які в побуті спілкуються російською, рідною все ж вважають українську, тобто вона лишається маркером їхньої ідентичності. До того ж майже всі російськомовні українці, принаймні середнього і молодшого поколінь, володіють українською, хоча й пасивно, тому за соціолінгвістичними критеріями їх радше слід відносити до білінгвів.

У виступах мовознавців були наведені переконливі докази відповідності ухваленого закону про державну мову практиці мовного законодавства демократичних країн, наведені приклади мовних політик тих зарубіжних країн, досвід яких використали автори оскаржуваного закону.

Важливу інформацію містив виступ представника МЗС Максима Кононенка, який висвітлив маніпулятивний характер використання неадекватного перекладу «Європейської хартії регіональних і міноритарних мов» для її ратифікації в нашій державі й наголосив на потребі внесення змін до ухваленого документа на основі адекватного перекладу його з оригіналу, а не з російської версії перекладу, що дозволяє п’ятій колоні маніпулятивно використовувати Хартію як інструмент збереження панівних позицій російської мови в Українській державі.

Водночас дискусія, що відбувалася в Конституційному Суді між оскаржувачами закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» та його захисниками, нагадувала театр абсурду, про що відверто заявив Микола Княжицький. Чи можна собі уявити, зазначив депутат, щоб у Польщі, Угорщині, в Ізраїлі, у Фінляндії Конституційний Суд розпочав провадження про те, чи має використовуватися там державна мова в тих чи інших сферах.

Абсурдність ситуації особливо увиразнив заключний виступ оскаржувача закону Вадима Новинського, нардепа, який приїхав до нашої країни з Російської Федерації, отримав громадянство від Януковича лише в 2012 році й нині провадить активну антиукраїнську діяльність, зокрема в церковній сфері. Не володіючи державною мовою, Новинський не зміг до пуття прочитати заготовлений заздалегідь текст, але це не завадило йому зверхньо повчати українців, розповідаючи байки про те, що в Україні буцімто проживає 130 національних меншин, які нібито розмовляють 70-ма мовами, а тому закон про державну мову в такій багатонаціональній країні порушує права меншин.

Чим завершиться це конституційне провадження в закритому режимі, спрогнозувати складно. Треба сподіватися на суддів із державницькою позицією, присутніх у Конституційному Суді, що показало й відкрите провадження.

«ТЕЗА ПРО ПОЛІЕТНІЧНІСТЬ І БАГАТОМОВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ — ЦЕ ПОСТСОВЄТСЬКИЙ МІФ»

— Ви пишете, що особа може бути «двомовною, але двомовних народів не буває». Саме посилання на білінгвальний досвід інших країн є одним із засобів ведення гібридної війни в Україні з боку проросійських сил, як і посилання на «російськомовне населення». Як довго ще триватиме ця «мовна шизофренія», за словами Ю. Шевчука? Які ще категорії, поняття на зразок «російськомовних громадян», використовують реваншисти у цій війні?

— Так, є двомовні індивіди, але немає двомовних народів. Треба чітко розрізняти білінгвізм на індивідуальному рівні й на державному. Коли людина опановує, крім рідної, ще одну або й більше мов, то це дає їй можливість збагатити свої знання знайомством з іншою культурою. Натомість поширена в країні масова, або тотальна, двомовність є глибоко деструктивним явищем. Ситуація масової двомовності зазвичай виникає в колоніальних країнах, коли весь народ змушений засвоїти, крім своєї, мову, нав’язану колонізатором. Коли ця друга мова поступово перебирає на себе всі функції рідної мови, виникає загроза втрати своєї мови. Саме цей руйнівний тип українсько-російського білінгвізму поширився в Україні впродовж тривалого перебування її в складі Російської імперії — самодержавної та комуністичної. Поширення такої двомовності є перехідним етапом від мови свого народу до мови колонізатора, в нашому випадку — від української до російської.

Для проросійських сил дуже важливо не допустити розвитку мовної ситуації в Україні у зворотному напрямі, що означає дерусифікацію наших середовищ передусім у великих містах, які досі лишаються, окрім західних міст, потужними центрами зросійщення українців.

Посилання представників п’ятої колони на досвід державної двомовності зарубіжних країн як приклад для наслідування — це лукавство, розраховане на необізнаність людей з мовними реаліями цих країн. Московський агент Вадим Колесніченко, який втік до Росії після Революції Гідності, постійно апелював до ситуації Швейцарії й Бельгії як зразків для нашого мовного планування. Однак історичний і політичний розвиток цих країн та їхня мовна ситуація не мають нічого спільного з Україною. Швейцарія — це конфедерація, що з початків свого заснування об’єднувала державні утворення з різномовним населенням. Фактично країна поділена мовними кордонами на німецькомовні, франкомовні та італомовні кантони. Щодо Бельгії, то досвід двомовності цієї країни лише підтверджує небезпеку виникнення конфліктів у разі утворення держави з різномовних областей. Керівній еліті країни впродовж тривалого часу ніяк не вдається залагодити напругу в стосунках північної частини Бельгії, заселеної фламандцями, які говорять голландською мовою, і південною Валлонією з франкомовним населенням. У Фландрії на мовному ґрунті спостерігаються досить сильні сепаратистські тенденції, тому деякі політологи не виключають можливості розпаду цієї країни на два окремих державних утворення.

Інші проросійські демагоги, той же В. Новинський, у виступі в Конституційному Суді додають, крім Швейцарії і Бельгії, ще й двомовну Канаду як приклад для мовно-культурної політики нашої держави, жодним словом при цьому не згадуючи про сепаратистський рух у франкомовному Квебеку.

Оскільки перелік кількох одних і тих самих країн, мовна ситуація яких є винятком, а не нормою в європейських державах, втрачає ефективність, промосковські сили обрали ще один фальшивий аргумент для заперечення державотворчої ролі української мови. У підвладних олігархам медіа все частіше звучить теза про поліетнічність і багатомовність нашої країни, відтак мовне законодавство, як вони заявляють, має врахувати права всіх національних меншин. На цей аргумент спирались і оскаржувачі закону про державну мову в Конституційному Суді — О.           Долженков і В. Новинський.

Про необхідність внесення змін або й повного скасування ухваленого в 2019 році закону про державну мову під приводом захисту прав національних меншин, які, до речі ніхто в нашій країні не пригноблює, почав говорити одразу після перемоги на виборах В. Зеленський і його оточення, а також голова Верховної Ради та частина депутатів.

На прес-конференції 20 травня В. Зеленський заявив, що з мовними квотами треба навести порядок, що мовне питання штучне і воно має бути вирішене справедливо, бо у нас «багато різних меншин, така країна, стільки кордонів, така історія — складна».

Спікер Верховної Ради Олександр Разумков вважає, що закон про мову треба міняти, про що він сказав в інтерв’ю «Главкому» 27 травня. Щодо квот для української мови на радіо й телебаченні, то, на його думку, «ця проблема дійсно є, і станом на сьогодні ми її не врегулювали. Дуже багато людей у нас в країні розмовляють різними мовами, й інтереси всіх мають бути враховані».

У зв’язку з цим треба ще раз наголосити на тому, що часто повторювана теза про поліетнічність і багатомовність Української держави — це постсовєтський міф, запущений російською пропагандою, яка приписала Україні мовну ситуацію Російської Федерації.

Як неодноразово доводили українські науковці, зокрема харківський етнолог Володимир Скляр, міф про поліетнічність Української держави виник внаслідок некоректно проведеного всеукраїнського перепису населення в 2001 році, коли до нашої країни був застосований загальнорадянський перелік із 130-ти національних меншин, що проживали в колишньому СРСР. Натомість, за міжнародними критеріями визначення меншин, реально в Україні проживає 17 національних меншин.

Крім того, за даними всеукраїнських соціолінгвістичних опитувань свої мови вважають рідними менше двох відсотків населення, а говорять ними ще менше представників меншин, оскільки в радянський період частина їх, як і українців, зазнала русифікації.

Головна проблема України — не багатомовність, а двомовність, поширення на її території двох мов, коли поряд з державною українською на всі сфери вжитку претендує й російська.

Біда України — в тому, що вона має східний кордон з Російською Федерацією, а Путін ніколи не відмовиться від свого плану знищення Української держави. Окупація Криму й розв’язана Кремлем війна на Донбасі спрямована на виснаження України. Збереження панівних позицій російської мови у південних і східних областях, а за можливості й розширення її впливу на інших територіях належить до стратегічних завдань Кремля.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

АЛГОРИТМ СОЦІАЛЬНОГО ПРЕСТИЖУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

— Мовну політику визначає національна еліта держави. На жаль, стратегія мовної поведінки політичної еліти ні в минулому, ні на сьогодні не сприяє соціопрестижу української мови. Натомість Помаранчева революція і Майдан були тими точками біфуркації, коли мові повертався цей статус. Яким має бути алгоритм забезпечення мовного престижу української?

— Так, мовну політику держави визначає її керівна еліта. На жаль, жоден з президентів України не оцінив належно ролі української мови у становленні й збереженні Української держави, необхідності реального, а не декларативного утвердження її державотворчої функції. Навіть Віктор Ющенко, який чимало зробив для відновлення історичної пам’яті, оприлюднення правди про Голодомор, знехтував потребою впровадження закону про державну підтримку української мови.

Заради справедливості треба сказати, що державницьку позицію в цьому питанні виявив п’ятий президент — Петро Порошенко, щоправда уже в другій половині свого президентства.

Особливість української ситуації полягає в тому, що в умовах бездіяльності влади справу захисту української мови взяло на себе громадянське суспільство. Уже на початку 2000-х в Україні сформувались активні громадські організації й рухи на захист державного статусу української мови, як, наприклад, відомий Рух «Не будь байдужим!» під керівництвом Оксани Левкової.

Активна проукраїнська частина суспільства була й головним промотором Помаранчевої революції, Мовного майдану і Революції Гідності. Закономірно, що в цей час присутність української мови в центральній частині Києва стрімко збільшувалася, зростав її соціопрестиж.

Перспективи українізації публічного простору наших міст відкрилися після повалення проросійського режиму Януковича. У 2014 — 2015 роках, після Революції Гідності й розв’язаної Росією війни проти нашої країни, ситуація в Києві почала стрімко змінюватися на користь української мови. Цьому сприяла і мобілізація мовного патріотизму всередині депутатського корпусу восьмого скликання, і тиск на владу з боку численних громадських організацій, і зміна у поглядах Петра Порошенка на мовні проблеми, що еволюціонували від підтримки українсько-російської двомовності до україноцентричної позиції.

До безсумнівних досягнень у мовно-культурній і духовній сферах у 2014 — 2019 роках належать ухвалення Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», надання Томосу про автокефалію Православній церкві України, декомунізація топонімічного простору й ландшафту країни, потужне зростання національного кіновиробництва, державна підтримка книговидання, запровадження квот для української мови на радіо і телебаченні. Оце, власне, і був алгоритм соціального престижу української мови.

На жаль, значна частина електорату не оцінила відкритої перспективи руху до європейського цивілізаційного вибору, виявила байдужість до гасла «Армія. Мова. Віра» й повірила телевізійній казочці про «простого хлопця» Голобородька та «Слуг народу», наївно сподіваючись, що «простий хлопець» і «слуги» вірно служитимуть інтересам українського народу, а не олігархічним кланам.

— 16 липня на урочистому засіданні Верховної Ради України, присвяченому 30-річчю прийняття Декларації про державний суверенітет України, академік І. Юхновський, звертаючись до президента В. Зеленського, підкреслив: «Державність української мови — це основа Української держави. Зараз хто проти цього — є державним злочинцем». А вже 17 липня завдяки тиску української і світової громадськості законопроєкт М. Бужанського у Верховній Раді не розглядали. Можна сказати, що українська громада виграла битву, але війна за ідентичність ще триває. І чи очікувати в майбутньому подібних нападок на мову, яка стає заручником політичної гри верхівки?

— Той факт, що Верховна Рада не розглянула антиукраїнський законопроєкт «слуги» Максима Бужанського про скасування мовного закону, розгляд якого був запланований на 17 липня, безперечно, є перемогою проукраїнських сил — громадських активістів, депутатів із державницьким мисленням, патріотичних журналістів і політиків. Але це зовсім не означає, що спроби наступу на українську мову не повторяться. Промосковські сили вбачають в ній свого головного ворога, а п’ята колона в нашій країні, на жаль, потужна. Однак треба сподіватися, що активна патріотична громада не допустить знищення завоювань Майдану, за які вона сплатила високу ціну «живої крові дорогу порфіру».

Ольга КВАСНИЦЯ, доцентка Львівського національного університету імені Івана Франка,

Юлія ДЗЯБКО, молодша доцентка Ібарацького християнського університету