Тенор, що народився з... баса
Нещодавно відбулася презентація книги спогадів Людмили Третяк «Крок у вічність»
У житті видатного українського співака Василя Третяка було немало парадоксів. Зокрема, тільки його одного з української багатодітної сім'ї записали росіянином, оскільки народився він у Курській області. Однак у дитячому віці майбутній артист опинився на Полтавщині, і далі все його життя було тісно пов'язаним з Україною.
Під час служби Василя в армії у військовому ансамблі помітили його могутній красивий вокальний голос, тож поступати він поїхав до Харківської консерваторії. Спочатку вважалося, що він поповнить лави басів. Пізніше його прирахували до баритонів. А через деякий час з'ясувалося, що студент має винятково рідкісний голос — драматичний, навіть героїчний тенор з оксамитовими низами і дуже високими верхами. Зате через роки, коли сам Василь Третяк був відомим співаком і викладав у Київській консерваторії, він вільно міг показати своїм студентам, що і як треба заспівати басом, баритоном або тенором.
Народний артист України Анатолій Мокренко, попри те, що у київській опері його сценічні герої з героями Василя Третяка мали немало найдраматичніших зіткнень, навіть із застосуванням холодної зброї у вигляді шпаг та кинджалів, сьогодні називає голос свого колишнього партнера «історичним тенором». Адже у двадцятому сторіччі в українському оперному мистецтві був лише один тенор подібної сили звучання і драматичної виразності — у Юрія Кипоренка-Доманського.
Згадуючи шістдесяті роки, коли на повну силу розквітнув талант Василя Яковича, його дружина — камерна співачка, викладач, доцент Київського інституту театрального мистецтва Людмила Харлампіївна говорить, що якби українські співаки тих років мали можливість так само виїжджати за кордон, як їх московські колеги, вони підкорили б вершини світового вокального мистецтва. Не судилося. Більше знали Василя Третяка у країнах колишнього соціалістичного табору — Румунії, Угорщині, Чехословаччині. Видатна українська співачка Галина Туфтіна розказує один з епізодів, який свідчить про надзвичайні вокальні можливості Василя Третяка. Якось їх запросили виступити в «Аїді» у румунському місті Тімошоаре, де київських артистів добре знали і дуже любили. Співак вважав, що виїзні документи йому оформлять швидко, і звернувся до ВВІР незадовго до від'їзду. І ось Галина Володимирівна вже поїхала до Румунії, а у партнера все ще немає паспорта. У день спектаклю зал переповнений, артисти всі на місцях, за винятком виконавця партії Радамеса. Довелося представникам адміністрації пояснювати публіці, що співак знаходиться у літаку, який запізнюється через погодні умови. Публіка погодилася чекати. Через півтори години привозять до театру Василя Яковича. Галину Володимирівну охопив жах. Як після перельоту, без репетиції, він співатиме надзвичайно складну арію Радамеса, де є неподоланна для багатьох співаків нота сі- бемоль. Щоб усе пройшло благополучно, довелося бідній Аїді тримати «фігу» у кишені. Певна річ, допомогло не це. Дивовижному талантові Василя Третяка виявилося під силу подібне випробування. Зате після виконання арії зал вибухнув такими оплесками, що, здавалося, люстра впаде зі стелі. Київських гостей буквально на руках винесли із залу.
Багатьох знавців вокалу вражало те, що Василь Якович був єдиним (!) виконавцем деяких головних партій. Це дуже рідкісний виняток із практики оперного виконання. Адже, як правило, на кожний спектакль призначаються співаки-дублери, які можуть замінити провідних вокалістів у разі, якщо ті несподівано занедужають. Понад десять років завдяки Василеві Третяку йшла у Києві опера Дж. Сейербера «Гугеноти». Справитися з партією Рауля із дуже високою теситурою міг тільки унікальний голос київського співака. Надскладною, неземною називає цю партію народна артистка України Євдокія Колесник.
Василь Якович не дуже любив концертну діяльність. Більше за все його вабила опера, з її яскравим, наповненим гострими й глибокими почуттями життям. Кажуть, до нього не можна було наближатися, коли він готувався вийти на сцену. Помітною вершиною творчості співака стала партія Отелло в однойменній опері Дж. Верді. Здавалося, що й зовнішність його була створена для цієї ролі: смагляве обличчя, виразні темні очі, кучерява шапка волосся, міцне і сильне тіло. Він готував її, не відмінивши жодного виступу у спектаклях поточного репертуару. Багато хто зійшов з дистанції, але Василь Третяк продовжував самовіддано працювати над образом Отелло, витримуючи неймовірні вокальні, фізичні і психологічні навантаження. Образ народжувався у прекрасній співтворчості з досвідченим режисером Дмитром Алексідзе і молодим диригентом Стефаном Турчаком. Уся колосальна самовіддача, проживання трагічних доль героїв не змогли не позначитися на здоров'ї співака (адже і близькі друзі не знали, що ще під час війни з Японією, у якій він брав участь, його госпіталізували з хворобою серця). Важкий інфаркт на два роки вивів Василя Яковича з ладу. Повернувшись на сцену, він уже не міг співати колишніх партій. Але навіть більш прості ролі у його виконанні — Бомелій у «Царській нареченій» або Кобзар у «Тарасі Бульбі» радували цікавими акцентами.
Надзвичайний голос, драматичний талант народного артиста України, а потім і СРСР, Василя Третяка, по суті, так і не були увіковічені для нащадків. Збереглися хіба що не дуже довершені, швидше, любительські, аніж професійні записи. Студійних же дуже мало. А це ж був співак рівня Таманьо, Карузо, дель Монако...
Колеги артиста, які прийшли вшанувати його пам'ять, у Будинку вчителя на вечорі, організованому письменником і мистецтвознавцем Миколою Кагарлицьким, говорили про те, що і сьогодні природа ще не подарувала Україні подібного голосу, адже Василя Яковича немає з нами уже десять років. Тому стільки слів вдячності було адресовано Людмилі Харлампіївні Третяк, яка зуміла зібрати спогади про чоловіка і видати книгу «Крок у вічність», а також синові співака Миколі — молодому оперному режисерові, який сприяв її виданню.
Доводиться тільки жалкувати, що Фонд Сороса, де спочатку підтримали цей видавничий проект і навіть змусили Людмилу Харлампіївну переробляти книгу та переоформляти масу різних документів, не виділив грошей на придбання тиражу книги (усього 2 тисячі примірників!) у видавництві.
Ще один гіркий парадокс. Три роки тому у Києві якось «забули» про сімдесятиріччя видатного співака. Зате згадали про нього у Кишиневі, де він дебютував на оперній сцені. Ми ж поки що зробили так мало для того, щоб «історичний тенор» належно назавжди увійшов до історії українського оперного мистецтва.
