«Тепер я вірю, що він вижив...»

«Війна триває доти, доки не похований останній солдат». Або — доки не знайдений, — можна додати до цього відомого виразу. У родині киянина Миколи Ковальчука війна тривала майже сімдесят років — відколи восени сорок першого зник безвісти його дід, молодший лейтенант Григорій Немченко. І лише тепер, завдяки випадково знайденій публікації в «Дні», чоловік вхопився за ниточку, яка допомогла розплутувати невідому сім десятиліть долю його діда.

...Кілька тижнів тому автору цих рядків зателефонував незнайомий чоловік. «Мене звати Микола Ковальчук, — представився він. — В інтернеті на сайті газети «День» я знайшов вашу статтю — у ній згадується мій дід, зниклий безвісти у вихорі війни...» Цей дзвінок заінтригував — і за кілька днів ми зустрілися. Пан Микола нині живе у Києві, займається бізнесом. А ще цей енергійний чоловік заповзявся будь-що дізнатися про долю свого діда, офіцера радянської армії Григорія Немченка. «Дід числився зниклим безвісти з вересня 1941 року, — розповідає Микола Михайлович. — Він служив у артилерійському полку, який дислокувався напередодні війни в Житомирі. Відколи він зник, в родині ніколи більше нічого не чули про нього. Аж поки я не натрапив на статтю в «Дні», де згадувався Григорій Немченко».

Цей мій матеріал був надрукований 11 квітня 2009 року, в День визволення в’язнів фашистський таборів. У статті з назвою «Хто їх згадає, як не ми?» про війну згадує житомирянин Франц Бржезицький. Франц Карлович — це справжня жива легенда: він нині є єдиним жителем України, хто пережив жахіття фашистського концтабору Майданек. В опублікованому матеріалі колишній в’язень згадував своїх побратимів. Але для Миколи Ковальчука справжньою безцінною знахідкою стали такі два рядки в статті: «...Григорій Немченко, офіцер 44-го артилерійського полку в Житомирі. У концтаборі я здружився з ним ще й тому, що він служив разом із моїм шурином...»

«Бачите, все сходиться: ім’я та прізвище, військове звання, Житомир, артилерійський полк! — схвильовано говорить пан Микола. — Невже я нарешті натрапив на слід діда?» І ось ми дзвонимо у двері житомирської квартири Франца Бржезицького. Двері відчиняє сам 86-річний господар. Попри свій вік, він тримається бадьоро, хоча в очах помічаємо сум — рік тому Франц Карлович утратив дружину. Я заздалегідь попередив господаря про мету візиту, тож вже з порогу пан Франц пильно вдивляється в обличчя свого київського гостя. «А ви схожі на Гришу Немченка! — одразу говорить він. — Такий же кремезний». У кімнаті Микола Ковальчук дістає з портфелю збільшені фотографії діда — й настає найбільш трепетний момент. Вдягнувши окуляри, Франц Карлович пильно вдивляється у фотографії. «Здається, це таки він, — радо посміхається господар і знову підіймає очі на гостя. — Але ось ви таки більше схожі на Гришу! Дивлюся на вас — і ніби бачу його».

...Франц Бржезицький зустрів війну у рідному Житомирі 16-річним хлопцем. Під час окупації він зблизився з підпільниками, допомагав налагоджувати зв’язки з антифашистами-словаками, які розквартирувалися в Житомирі. Хлопця вистежило гестапо, і в грудні 1942 року його заарештували. «Мене кинули у восьму камеру смертників, — згадує Франц Карлович. — Перед цим страшенно били — тож в’язні в камері кілька днів відходжували мене. Серед інших, я познайомився з Григорієм Немченком. Він був артилеристом, до війни служив у Житомирі, на Богунії. Під час подальших розмов з’ясувалося, що Гриша (так я став його називати) служив разом із моїм шурином Антоном — вони навіть воювали разом у Фінляндії. Це ще більше зблизило нас — й надалі я весь час тримався біля Гриші. Він був старшим за мене на десять років —тож мав більше життєвого досвіду».

Більше року Франц Бржезицький й Григорій Немченко пліч-о-пліч зносили жахи табірного життя. Григорій завжди підтримував юного Франека. «Усього, звісно, не розповіси, — хитає головою Франц Карлович. — Холод, голод, знущання наглядачів, важка робота... Але Гриша постійно був поруч. Коли, бувало, на плацу я вже падав від морозу, він розтирав мене руками, не даючи знепритомніти. А ще, пам’ятаю, він був дуже справедливий. Коли ми працювали на вичищанні туалетів, одного разу у вигрібній ямі знайшли підгнилу брукву. Мабуть, раніше хтось із в’язнів кинув її туди як у сховок. Нас було декілька — й ця бруква видавалася справжнім скарбом. Витерши її, стали ділити. Гриша взяв десь приховану заточку й нарізав брукву акуратними рівними скибочками — всім порівну. Іншого разу виловили у вигрібній ямі ще один «приз» — стару ковдру. З неї могла вийти чудова обмотка під робу — аби грітися в холоди. І знову Гриша як лідер вирішив не кидати жереб — а віддав ковдру найстарішому з нас, поліщуку Дідовцю...»

Півтора роки табірного братерства обірвалися у квітні 44-го. Тоді Франца та 1500 інших в’язнів перевели в інший концтабір. А Немченко лишився в Майданеку. Двом побратимам більше не судилося зустрітися. Франц Бржезицький вижив у пеклі — 8 травня 1945 року його концтабір Ляйтмеріц звільнили радянські війська. По війні житомирянин намагався розшукати слід Гриші Немченка — але марно...

«Для мене все почуте від Франца Карловича — на вагу золота! — розчулено говорить Григорій Ковальчук. — Адже я ніколи нічого не знав про долю діда — лише те, що він пропав безвісти у вересні 1941 року. Саме тоді його дивізія потрапила в оточення під Уманню й була розбита. Тож дід, вочевидь, став пробиратися у знайомі краї — й повернувся в Житомир, де служив до війни. Мабуть, тут він перейшов на нелегальне становище, але зрештою був вистежений гестапо — і вже там, у камері, познайомився з Францем».

Григорій Немченко походив із Сумщини — а в Житомирі до війни одружився, тут у подружжя донька (мати пана Миколи). «Моя бабуся, Марія Поплавська, була типовою житомирською єврейкою, — розповідає пан Микола. — Вона все життя займалася комерцією. Вийшовши заміж за батька, додала собі ще й статус офіцерської дружини».

Пан Микола пригадує розповідь матері про те, що у 50-х роках на ім’я Марії Поплавської прийшла посилка з-за кордону. Проте адресатці її не видали, адже та мала вже прізвище Павловська. Тож вміст посилки лишився невідомим. Але найцікавіше, що закордонним відправником посилки був хтось... на прізвище Немченко! «Я переконаний, що то була посилка від діда, — говорить Микола Михайлович. — Тепер я точно знаю, що він не пропав безвісти, а пройшов гестапівські тюрми та Майданек. Вочевидь, він протримався і дожив до звільнення концтабору. А потім, мабуть, волею долі опинився у Західній Європі. Те, що колись було лише моїми припущеннями, завдяки віднайденій статті у «Дні» та знайомству з Францем Карловичем вибудувалося у чіткий логічний ряд. А тому шукатиму сліди діда й надалі. Вірю, що обов’язково знайду...»