Тиждень на практиці

Місце дії — лікарня на 15 ліжок у селі на Житомирщині, куди я і мій товариш Вадим приїхали на тижневу практику. Головний лікар (головний і єдиний — за терапевта, хірурга і гінеколога) зустрів нас приязно, навіть радісно. Закінчив Київський медінститут, розпитував про alma mater і про своїх колишніх однокурсників, які лишилися в аспірантурі і стали асистентами. Відпрацював тут уже три роки і почувався на своїй посаді як риба у воді; із зрозумілих причин певну категорію хворих відправляв до районної лікарні, а стоматолог сам наїжджав у село. Звали лікаря Микола Миколайович, а прізвище мав Секретар — бозна-звідки таке взялося в Україні. Колега Секретар для проживання віддав нам порожню палату (село жнивувало і відкладало лікування на осінь) і звелів кожному на себе завести історію хвороби з яким-небудь нестрашним діагнозом, щоб харчуватися з лікарняної кухні.

Приїхали ми з Вадимом в понеділок уранці, впродовж дня Микола Миколайович знайомив нас із персоналом і пацієнтами, а ввечері запросив до себе — був неодружений і наймав кімнатку неподалік від лікарні. Як годиться медикам, випили трохи розведеного спирту, чимось закусили, випалили по цигарці, а тоді пан лікар сказав:

— Хлопці, знаєте що? Я на тиждень зникаю, а ви порядкуйте без мене. Згода? Приїду в неділю під вечір, а ви собі помандруєте.

Згода-то воно згода, але ж.. Ми мали за плечима лише чотири курси, вже багато чого знали, але мало що вміли. Ну, як буде — так і буде; зрештою, важких пацієнтів пересилатимемо у район; саме так, сказав Секретар, робили практиканти, що були тут минулого літа.

Вівторок пройшов спокійно. Ми з Вадимом провели ранішній обхід (усього хворих було 11); прийняли в ординаторській кількох бабусь і молоду жінку з немовлям, пообідали і пішли купатися. Лікарня (в селі її називали «больничка», з наголосом на першому складі) стояла на високому пагорбі, а внизу стелився луг; річечка була вузенька, подекуди геть заросла очеретом і осокою, але в одному місці береги розступалися метрів на тридцять; було глибоченько, а вода пахла так, як пахли колись не сплюндровані соціалізмом українські річечки: вода пахла життям. Не встигли ми просохнути, як з лікарні до нас спустилася медсестра. Була молодесенька, гарнесенька і вправно «стріляла» очима.

— Там пацієнтка прийшла, то що сказати? — Хоча години амбулаторного прийому вже закінчилася, ми почали похапцем одягатися: пацієнтка! а ми! тут! — Та ви не хвилюйтеся, нічого страшного…

Сестра засміялася якось так, особливо, але ми тоді на це не звернули уваги.

Пацієнтка виявилася корпулентною молодою жінкою з чорненькими вусиками; ніяково посміхаючись, попросила себе оглянути і дати довідку про те, що вона незаймана дівчина. Вадим (вочевидь, уважніше, ніж я, слухав лекції з судової медицини) пояснив, що оглянути і зробити відповідний запис в амбулаторній картці можна, але на руки довідка видається лише за вимогою офіційної інстанції. Відвідувачка зрозуміла і погодилася. Сестра повела її в кімнату, де стояло гінекологічне крісло, а вікна зафарбовані вапном (бо трапляються охочі зазирати).

— Іди, іди! — сказав я Вадимові — Не лінуйся, ти у нас будеш Сапожніков.

Професор Сапожніков очолював кафедру судової медицини і читав блискучі лекції — власне, розповідав і коментував випадки із власної практики; його монографія «Первичный осмотр трупа на месте происшествия», либонь, і досі лишається однією з кращих у цій царині. Ходили чутки, що під хороший настрій професор оголошує натуральний рапорт міліцейського сержанта про випадок зґвалтування (і є що послухати!), але на нашому курсі цього не робив.

— Вона таки дівчина, — сказав Вадим, через двадцять хвилин виходячи з гінекологічного кабінету — Virgo intacta. Але…

— Що?

— Та нічого… Чорт з нею. — Він погортав амбулаторну картку своєї пацієнтки. — Минулого літа теж приходила на огляд… ось дивися… з тим самим.

У середу надвечір прийшла вагітна жінка — прийшла самотужки, хоча вже відійшли води. Перед тим народила трійко дітей — і пологи відпрацювала неквапно, спокійно і діловито, наче жала жито. Акушерка — така ж спокійна і некваплива — порадила:

— Доктор і доктор, ви поки посидьте в ординаторській, а коли що — я покличу.

Хвалити Бога, кликати не довелося. Опецькувате — нівроку — дівчатко справно заверещало, отримавши дружнього ляпаса по сідничках, і з того почало свій життєвий маршрут. Пологи — як і, скажімо, видалення апендикса — є чимось формально дуже простим, із яким, проте, пов’язані багато потенційних неприємностей.

Тієї ж ночі помер хворий — молодий хлопчина — з важкою патологією нирок; мусив померти, бо про штучну нирку в той час і мови не було, а свої в нього перетворились на безпорадні міхурці. Нашої з Вадимом провини в цьому не було, але смерть є чимось, до чого треба довго звикати (а особливо — коли йдеться про дитину чи людину молодого віку).

В четвер із ранку падав дощ. Десь після сьомої я пішов на річку (Вадим лінувався і досипав), а коли повертався, перші краплини — великі та важкі — впали на дорогу перед лікарнею, здіймаючи хмаринки пилу. Повітря тонко запахло шоколадом. Далі почалася тропічна злива, а сестра й санітарка забігали по палатах, підставляючи відра й миски там, де протікали дах і стеля. Під одинадцяту дощ притих і стало чути, як тут і там в аварійних посудинах мелодійно дзенькає вода.

Ми з Вадимом провели обхід і робили записи в історіях хвороби, коли в ординаторську зазирнула стурбована сестра.

— Там п’яний дядько прийшов, свариться і хоче битися.

Дядько виявився чоловіком учорашньої породіллі і батьком четвертої донечки. Хотів мати хоч одного сина і був ображений чи то на дружину, чи то на лікарню; по черзі підскакував то до мене, то до Вадима, мало не хапав за грудки, але таки остерігався білих халатів. Ми напнули біле й на нього, завели в ординаторську і звеліли принести дитинча; спало собі і сопіло через дві дірочки.

— Як ти думаєш, — запитав я Вадима, — цій красуні краще підійде ім’я Катерина чи Антоніна?

— Галя, — сказав Вадим.

— Нє, не Галя, — заперечив батько. — Галя вже є, і Катерина є. Антоніни не хочу… якби Антон, то інша справа.

— Антон буде п’ятий, — пообіцяв Вадим. — Є така прикмета.

Зрештою ми втрьох назвали дівчинку чи то Оксаною, чи то Оленою, почастували татуся «городською» цигаркою і розійшлися мирно.

П’ятниця запам’яталася тим, що хвора з важкою серцевою недостатністю (набряклі ноги і рідина в животі) відмовилася від лікування, написала розписку і в супроводі чоловіка пошкандибала додому. Ішла вмирати і знала про це — а вчорашні калюжі віддзеркалювали синє- синє небо.

У суботу вранці зателефонував Микола Миколайович.

— Ну що, хлопці, як ви там? Я в Житомирі, а вчора одружився. — Був веселий, яким і має бути молодий на другий день уранці, але уважно вислухав усе, що ми розповіли, помовчав і зітхнув. — Гаразд, завтра приїду.

В середині дня сестра (знову чергувала гарнесенька-молодесенька з нескромними очима) весело доповіла:

— Дерда сидить на ганку і хоче, щоб її оглянули.

— Яка Дерда?

— Ну… та, що дівчина… Її прізвище Королюк, а Дерда — це по-вуличному.

— Прийшла по довідку?

— Ні, хоче щоб оглянули. — Сестра стрільнула очима на мене. — Це вона вже до вас прийшла, а не до Вадима Леонтійовича. Дерда до всіх практикантів ходить.

— Ага, — сказав Вадим і почервонів. — Он як… А чого це ти, сестричко, нас не попередила?

— Ви не питали.

— Іди й виштовхай її у плечі.

З того, що розповів Вадим, стало зрозуміло, що Дерда сексуально схиблена, ходить у лікарню, щоб показувати, і має від того задоволення. Виявляється, і так буває…

А справжня — за весь тиждень — робота розпочалася для нас о третій, коли на підводі привезли діда, який ще був живий, але намірився вмерти. Мав величезного твердого живота і тонесенький, як ниточка, пульс. А разом із хворим і його бабусею приїхав (для порятунку) старий фельдшер, який, сказали нам, до Миколи Миколайовича урядував у «больничці». Звали фельдшера Маркіян (по батькові я не запам’ятав), а прізвище — Плакущий. Був одягнений у суконну офіцерську гімнастерку і білі полотняні штани; на ногах мав товсті шкарпетки і калоші, а в руках тримав справжній, з минулих часів, лікарський саквояж.

— Такоє дєло, — сказав Плакущий, коли діда сяк- так затягли в палату, а ми в ординаторській зібралися на консиліум. — Василь до ранку помре, чого там… Страшенно був скупий. Він мій сусід, то я знаю. А вам, хлопці, я ось меду привіз, у мене чотири вулики.

Плакущий вийняв із саквояжа баночку з медом і — для «фасону» — гарний, з металевою голівкою, стетоскоп. Ще одного небіжчика за тиждень нам із Вадимом страшенно не хотілося, і такий перебіг консиліуму влаштувати не міг. Зробили старому заштрик кордіаміну, холодні ноги поклали на грілку і почали розпитувати бабусю — що і як, і коли почалося. Загалом діагноз був достатньо прозорий: каловий завал (або навіть «каловий камінь»). Старий щось їв, а млявий кишковик не справлявся, і те, що мало відійти, накопичувалося в животі, аж поки не стало непрохідною пробкою. Часто в таких випадках доводиться оперувати, але оперувати ми з Вадимом не вміли; до району діда живого не довезуть, а якщо й довезуть, то помре на операційному столі. Хвалити Бога, існує лікувальний метод, який називається «сифонна клізма». Ось ми з Вадимом і заходилися біля старого, а Маркіян з бабусею сиділи на ганку, про щось гомоніли, а тоді колега Плакущий засмалив самокрутку, а бабуся почала дрімати.

Не торкатимусь технологічних подробиць, але через кілька годин ми з Вадимом нагадували не лікарів, а радше асенізаторів. Та це, звичайно, дурниця, бо дід ожив, порожевів, живіт опав, а пульс став майже таким, яким ми його хотіли бачити.

— Сіфон — ето, конєшно… — сказав Плакущий, зазирнувши в палату. — Василь, доктора тебе одхаючили, то скажи бабі, хай груш принесе.

У неділю вранці Василь пішов додому на своїх ногах. У середині дня фельдшер знову завітав у лікарню. На гімнастерці з’явилися орден Червоної Зірки і кілька медалей, а полотняні штани були заправлені в хромові чобітки. На столі вродилися варені яйця, сало, хліб, цибуля і пляшка «казьонки», яку селяни завжди шанували більше, ніж найкращий самогон.

— Одсвяткуємо Василя, — сказав Плакущий. — Я б і його взяв із собою, але ж пити горілку він ще не годний, хіба нє?

— То це тут… в ординаторській будемо пити? — поцікавився Вадим.

Фельдшер покліпав очима і вправно відкоркував пляшку.

— А то де? Можемо на бережку, але — ні стола, ні табуретки, так що тут удобнєє. Сідайте, чи що.

Пили, їли, палили самосад, який наш гість називав «буркун». Розповідав про війну (мав звання лейтенанта медичної служби); захмелівши, почав співати коломийки.

Сидить баба на рядні
і щитає трудодні.
Просиділа цілий день,
нащитала трудодень.

Коли в пляшці лишалося на три пальці, Плакущий підвівся, визирнув у коридор і щільно закрив двері.

Слухай, Лєнін, слухай Сталін,
ми вже ср..и перестали.
Дяка нашій рідній власті:
хочем їсти — підем красти.

Хоча Сталіна вже не було, за такі тексти можна було надовго «сісти», але обійшлося. Невдовзі Плакущий глянув на свій годинник (кишеньковий, з блискучим ланцюжком) і попрощався.

А груші й мед ми віддали Миколі Миколайовичу і його молодій дружині; була гарненька і вдягнена в українську вишивану блузку.