Той, хто може довести, вже нічого не боїться
Освальд Шпенглер, німецький філософ і публіцист

Точка неповернення

Володимир ДАНЬКО — про межу кількості господарських зв’язків із Росією, переступивши яку Україна ризикує втратити не лише економічну, а й політичну самостійність
20 січня, 2012 - 00:00

Про підсумки тижня й інші актуальні питання фінансово-економічного життя країни — в розмові «Дня» з професором одного з провідних інститутів бізнес-освіти в Україні, Міжнародного інституту менеджменту (МІМ-Київ), кандидатом економічних наук Володимиром Даньком.

— Учора, коментуючи відставку Федора Ярошенка, екс-міністр економіки України Володимир Лановий відзначив, що ситуація довкола державних фінансів наразі доволі критична. За його словами, Україна сьогодні — на порозі фінансової кризи. Ви підтримуєте таку думку?

— Щоб визнати фінансову кризу в Україні, треба хоча б чітко розуміти, що це таке. У нас, скажу вам відверто, такого розуміння немає як, наприклад, в країнах з ринковою економікою (насамперед пов’язано з темпом зростання економіки або з його відсутністю, проблемами обслуговування зовнішніх і внутрішніх боргових зобов’язань, ліквідністю певних активів, тощо). Адже мало того, що все у сфері фінансів зав’язане на політиці, так ще багато хто з експертів просто боїться професійно неупереджено технічно оцінити ситуацію. Адже не всім даним офіційної статистики можна вірити. До них я радив би доволі критично, а, може, навіть скептично ставитись. Фінансово-економічна ситуація в Україні — це чотирнадцятишарове дно посудини, до неподобства замішане на політичних амбіціях. І частенько процеси, які відбуваються в цій посудині, в принципі не можуть бути прокоментовані якоюсь фінансово-економічною логікою.

Звісно, є певні макроекономічні показники, такі, як державний борг по відношенню до ВВП, індекс дефолту України ... За всіма цими показниками можна визначати фінансове здоров’я країни. Але залежно від того, наскільки точні відомості (цифри), настільки правильним буде діагноз.

Візьмемо, скажімо, показник державного боргу. Офіційно його рівень визначають як 35-36% ВВП. На мій погляд, він вищий, більш реальними я вважаю дані, які озвучували експерти, у 42% від ВВП. Але і 35%, і навіть 42% — це не такий уже катастрофічний показник. Честь країни з набагато «жахливішим» співвідношенням, але набагато здоровішою економікою, ніж українська. Наприклад, США, країни Західної Європи, Японія. У них державний борг значно перевищує позначку в 42% ВВП. Але тут важливо пам’ятати один дуже важливий момент. Відмінність усіх цих країн від України в тому, що там цим боргом займаються серйозно і на доволі професійному рівні. Адже насправді питання не у відсотковому співвідношенні, а в тому, хто управляє грошима. У всіх країнах цим питанням займаються люди найвищого рівня. Більш того, багато країн, США, наприклад, довірили це питання професіоналам на стороні (у США це насамперед BlackRock — компанія з управління активами, або Pimco — один з найбільших в світі управлінців борговими інструментами). В Україні ж високопрофесійного механізму управління держфінансами просто не існує. Треба розуміти, що можна мати і 100% держборгу і бути успішною країною із сильною економікою. А можна мати 35%-42% і бути на межі. Адже коли ми дивимося на свопи щодо дефолту, то бачимо, що індекс можливого дефолту в Україні зростає просто катастрофічно. І те, що сталося 18 січня, на жаль, нічого не змінить. Змінилась людина у команді, і не більше.

— Але все-таки для чогось ця зміна відбувалася. Значить, Президент розраховує, що новий міністр фінансів Валерій Хорошковський якось зможе змінити ситуацію...

— Що потрібно владі отримати від Мінфіну 2012 року? Фінансування всього того, що розпочато нею, всі реформи, програми, ЄВРО-2012... Хтось же повинен оплатити дороги, стадіони, контракти, які підписуються... Так от, цей хтось — це не абстрактний персонаж. І саме Міністерство фінансів повинно віднайти гроші.

З грошима в Україні вже давно туго. Ярошенко час від часу намагався донести це до керівництва країни, але мало хто з команди розумів і розуміє ті проблеми, про які говорять фінансисти. За великим рахунком, тих, хто сьогодні керує країною, не цікавлять ці проблеми — їм потрібен результат. Тому зі зміною керівництва Мінфіну йдуть розрахунки, що новий менеджер підтягне грошові знаки під конкретні цілі. Не слід забувати, що 2012 року в Україні будуть вибори. Для нас це завжди дуже витратна штука. Якщо подивитися статистику, то видно, що в «кишені» треба мати 4-6 мільярдів доларів. Не важливо, хто буде міністром фінансів, завдання стоїть дуже жорстке — дістати гроші. Інших шансів у нового глави Мінфіну втриматися в кріслі немає. І він займатиметься виконанням завдання.

— Відносини офіційного Києва і Москви останнім часом неабияк загострилися. З останнього: міністр закордонних справ РФ заявив, що в Україні почастішали рейдерські атаки на російський капітал. Які ризики для української економіки і бізнесу зокрема ви бачите в такій ситуації погіршення відносин із сусідом? І взагалі, з якими викликами, на вашу думку, стикнеться Україна в зовнішньоекономічному питанні 2012 року?

— Є дуже об’єктивний показник — структура зовнішнього обігу країни. Упродовж короткого періоду її змінити не можна. За різними даними, товарообіг між Росією й Україною десь на рівні 40 мільярдів доларів на рік. Деякі джерела називають ще вищі дані. Але й 40 мільярдів — це вже чималий показник для України. І ми не можемо щохвилини його ні збільшити, ні зменшити. Але водночас цього не може зробити і Москва. Ми взаємно залежимо одне від одного. Тому сваритися нам не вигідно. А те, що сьогодні говорять «загострилося», вже завтра може «пом’якшитись».

Звісно, є нюанси. Так, сьогодні міністр закордонних справ Росії заявив, що на російський бізнес в Україні почастішали рейдерські наїзди. Я не знаю, так це чи ні, але те, що російського бізнесу в Україні дуже багато — це однозначно. Крим — це майже 100% російський капітал. В окремих галузях дуже велика присутність російських грошей. А що твориться у фінансовій сфері!? Найпотужніші російські банки зайшли на український ринок. Тому говорити, що ось посваримося — і все обрушиться, закриємо кордон — і навіть у бік одне одного не подивимось, безглуздо.

— Є така теорія, що існує певна межа кількості господарських зв’язків із партнером (іншою країною), переступивши яку країна ризикує втратити не лише економічну, але й політичну незалежність... Ви щойно назвали приклади дуже великої присутності російського капіталу в Україні. Чи не ризикуємо ми переступити цю межу?

— Так, справді, існує така думка, що 25% від якогось обсягу — це червона лампочка, яка повинна сигналізувати про те, що переступати далі не можна. Тому, як тільки партнери опиняються на межі 25%, вони замислюються: а чи варто йти далі, чи варто зближуватися.

Зверніть увагу, що дуже багато хто в бізнесі має двох партнерів. Існує така приказка, що бізнес — це гірше, ніж шлюб. Якщо ви вступили з кимсь у бізнес, то як мінімум доведеться ділитися. Тому дуже часто, щоб не було потім розбирань, хтось пропонує: нехай у мене буде більша частина, а у тебе — менша. Залежно від того, хто що вкладає. У кожному конкретному випадку має бути своя мірка. Взагалі ранжир — це 25. Понад — це зона переходу від помаранчевого до червоного.

— Отож Україна перейшла з Росією цю межу «25%» чи ні?

— Офіційні дані, які я бачив, щодо України, свідчать, що так, і у нас точно вище 25% зв’язків із Москвою.

Тому Україні наразі не так просто зробити вибір на користь Європи. Нам багато чого треба ламати і робити це структурно. З Росією нам працювати набагато простіше — як гнали продукцію упродовж 70 років, так і гонимо. А спробуйте з нею увійти до Європи.

— Але ж є підприємства, які увійшли і доволі непогано почуваються...

— Так. А є заводи, приміром, на Донбасі, які продають будівельні профілі в Кубу, а не в Росію. А другий олігарх продає свої труби в Росію, тому що у Європі його труби не дуже-то потрібні. Україна — це не країна об’єктивних реалій, це країна, поділена на «кому що потрібно». Якщо одному олігархові треба буде довічно продавати на Кубу або в Китай, а другому треба буде продавати безшовні труби на газопроводи, які підуть через Москву на Туркменію, то це вже конкретні інтереси конкретних людей, а не суспільства і країни.

Алла ДУБРОВИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments