Торжество жіночого начала через призму чоловічої іронії

ГРАЦІЇ ЯК РЕКЛАМА ОДЯГУ ДЛЯ ВАГІТНИХ

Моє захоплення живописом почалося з картини Сандро Боттічеллі (1445 — 1510) «Венера та Марс». Коли я гортав «Історію світового живопису», ця сценка одразу привернула мою увагу.

Я досить непогано знаю сюжети міфів. Відомо, що Венера (вона ж Афродіта) вибрала з двох основних претендентів — з Посейдона та Марса (він же Арес) — на роль головного коханця (чоловік Гефест-трудар, звісна річ, залишався) вічного забіяку, а не владику морів.

Їхній синочок Амур (він же Ерос) часто оповивав татуся невидимими тенетами кохання, приборкуючи його агресивну вдачу, і буквально штовхав в обійми матері. Щоб той трохи відволікся від поля бою. І дав іншим перевести подих. Загальна установка у татуся: укласти перемир’я, а потім усіх перерізати. Війна заради війни. Звісно, Венері вартувало чималих зусиль відволікти вояку від його кровожерливого покликання.

Ботічеллі зобразив сцену таким чином. Видно, що Венера та Марс нещодавно займалися коханням. Агресор заснув. Його мечем граються маленькі сатири, й один, найнахабніший, дме йому просто у вухо через морську мушлю, наголошуючи цим на міцності сну Марса.

Венера дивиться на коханого досить красномовно, на зразок: «Нарешті здихались!» Відчувається, він їй добряче допік! В очах читається і ніжність до відпочиваючого на траві атлета, але все-таки більше втоми, оскільки навіть Венері з її велелюбністю насилу вдавалося вивести з ладу «універсального воїна». Дивлячись на її суперечливий вираз обличчя, важко не усміхнутися.

Будучи в Луврі, я вже чекав від художника сюрпризів. І не помилився, побачивши досить сміливе трактування Мадонни з немовлям у шедеврі «Мадонна в розарії».

Маленький Христос, сидячи на колінах, несподiвано побачив, що мати раптово заснула. Це часто трапляється з матерями-годувальницями в стані надзвичайної втоми. На обличчі немовляти певний подив, на зразок «оце так!». Може, час годування настав, а тут — раптова перерва.

Картини Ботічеллі, крім емоцій, пов’язаних із філософською або ліричною інтонаціями, завжди підсвічені іронією. Тому мені дивно було прочитати наступну думку критика: «Хоч би що писав Боттічеллі, на всіх обличчях його фігур та сама світова скорбота, те саме прагнення полинути за обрій; його ми бачимо на обличчях мадонн і Венер«( Ласло Маккаї).Оце так! Адже навіть ті сюжети, де, здавалося, зовсім не до сміху, італійський художник примудряється подати не без дотепності. На межі жорсткості. Наприклад, картина «Повернення Юдифі з головою Олоферна».

В її основі біблійна історія, коли ассірійська армія взяла в облогу іудейське місто. Його жителі були готові здатися, як одна багата та вродлива вдова вирушила зі служницею до табору ворогів. І звабила їхнього ватажка Олоферна. Коли ж він заснув у шатрі, відрізала йому голову мечем. І, поклавши голову в мішок, повернулася до міста. Воїни, виявивши тіло обезголовленого начальника, налякалися та розбіглися.

Юдиф зображали десятки майстрів в абсолютно різному трактуванні. Аж до ХХ століття, коли австрійський дизайнер Клімт зробив із неї фатальну томну жінку з прихованою смертельною небезпекою. Для чоловіків. Проте одна з основних деталей і в цьому невеселому сюжеті зроблена Ботічеллі не без іронії: служниця Юдіфі несе голову Олоферна, поклавши її в кошик на власній голові, на манер глека. Зрозуміло, що це нормально для буденної ситуації, але не для такого ж «вантажу»! А вони мирно крокують, начебто ілюструючи прислів’я «Справив діло — гуляй сміло». Ніхто ні до, ні після Боттічеллі так зухвало не трактував цей епізод. У подальших варіаціях ця ідея була остаточно доведена з «прислужницької» до «офіціантської». Як, наприклад, у сатиричному фільмі-абсурді Карена Шахназарова «Місто Зеро», коли головному герою в ресторані подали на підносі торт у вигляді його власної голови.

Ще однієї деталі в знаменитій картині Боттічеллі «Весна» критики також ніяк не помічають.

У центрі картини — Венера. Поряд — у квітчастому платтячку, з рельєфним задерикуватим обличчям Весна, яка розкидає квіточки. Бере вона їх буквально з рота Флори (богині природи). У тієї з рота тягнеться цілий букетний конвеєр (також не назвеш цю «технологічну» думку сумною). До Флори пристає бог вітру Зефір. З іншого боку полотна Меркурій жезлом розганяє хмари просто над трьома Граціями, в яких цілиться з лука Амур.

Читаємо спостереження мистецтвознавця: «До речі, фігури танцюючих Грацій і донині вражають своїми витонченими обрисами«( Марк Дюпеті). І це про дам на шостому місяці вагітності!

Головний жарт Боттічеллі в цій картині полягає в тому, що всі жінки, зображені тут, — вагітні (від шести до восьми місяців). Мовляв, весна — зародження життя!

Можна прочитати гори літератури (я навіть бачив один мистецтвознавчий німецький фільм про Боттічеллі), де обговорюється техніка, довжина мазків, колорит, але жодного слова про суть: про що ж та чи інша річ. Я би зазначив, що в Боттічеллі — найсвоєрідніші Грації на світі!

ПОЛІТИКА ТА ЖИВОПИС

Народився Боттічеллі в сім’ї ювеліра в 1445 році у Флоренції й спершу освоїв це ремесло. Тому всі подальші полотна відрізняє чіткість малюнка. Йому було не звикати виводити волосину за волосиною в жіночій зачісці.

Як і будь-якого великого художника, частково його життя було пов’язане з політикою — з сім’єю впливових банкірів Медичі.

Голова роду — Козімо Медичі — під видимістю демократії у Флорентійській республіці влаштував олігархію. Тобто вибори проходять демократично, крім одного нюансу: кандидатуру заздалегідь повинен схвалити Козімо. Він же, до речі, дав поштовх для певного стилю в архітектурі. Один із найвідоміших архітекторів того часу — Брунеллескi — розробив спеціально для нього креслення шикарного палацу. Але Козімо далекоглядно вирішив, що не треба дратувати народ багатим фасадом. Тому зовні його палаццо мав невибагливий вигляд, зате всередині все вгиналося від розкоші. І народ спокійний, і вовки ситі.

Його банки обслуговували Ватикан. Після смерті сина Козімо — П’єро — його сини — Лоренцо та Джуліано — стали спадкоємцями. З Папою Сікстом IV, що намагався підпорядкувати собі всю Італію, почався конфлікт. Сікст IV зробив ставку на їхніх суперників у Флоренції. Просто в церкві під час свята було скоєно замах. Від ножа загинув Джуліано. Один із священиків не наважився завдати смертельного удару і Лоренцо. Його, пораненого, встигли винести з церкви.

Лоренцо зробив висновок, що капітал можна розширювати (і не перейматися про нього), лише посилюючи політичну владу. (Висновок зроблений як сьогодні в Україні!) І з банкіра він «перекваліфікувався» на государя Флоренції. Чого йому не дуже й хотілося робити. Він був непоганим поетом і музикантом. Але цього вимагала безпека. Згодом він відновить зв’язки з Ватиканом. Його син Джовані стане кардиналом, а згодом — Папою Левом X. Потім Медичі проникнуть у Францію. Із цього роду й Катерина Медичі («автор» Варфоломіївської ночі), і Марія Медичі (матуся Людовіка XIII).

Так ось, саме Лоренцо на прізвисько Прекрасний був одним із головних замовників для Сандро.

Тобто все було весело, але... трагічна загибель брата Джуліано (друга Сандро) та смерть від хвороби Симонетти Веспуччі (так, родичка того самого Амеріго, на честь якого й названо два континенти), в яку була закохана половина чоловіків Флоренції. Брати Медичі і сам Боттічеллі — не були винятком. Симонетта зі своєю золотою головою на безлічі полотен Сандро. Зрозуміло, що улюблена модель пливе в мушлі й на одній із найвідоміших — «Народження Венери».

Друзі-меценати також «не вивітрювалися» з картин Боттічеллі. Наприклад, на картині «Поклоніння волхвів» (що прикрашає той самий «скромний» палаццо) Боттічеллі в ролі волхвів, які прийшли поклонитися немовляті Ісусу, зобразив усіх правителів-спонсорів. Ніжки маленького Христа цілував сам голова роду — Козімо Медичі. А в натовпі, який зібрався подивитися на поклоніння царів- магів, художник зобразив себе, на скромнішому місці.

Лоренцо Прекрасний як людина широких інтересів запросив до Флоренції (на свою голову) монаха-домініканця Савонароллу, який був знаменитий завзятими викривальними проповідями. Савонаролла, зазнавши фіаско в особистому житті, особливо старався в частині відмови від еротичних і почуттєвих зображень. Незабаром у місті запалали багаття, де народ фанатично знищував витвори мистецтва, які належали до цієї категорії.

Пропаганда аскетизму пригнічено подіяла на Боттічеллі. Подейкують, Сандро навіть сам спалив кілька ескізів. Добре, що оригінали залишилися в замовників.

Коли помер Лоренцо Прекрасний, Савонаролла щосили розбушувався. Він почав боротьбу з Папою. Але протестантизм, який переміг у низці країн Європи, в колисці католицизму — Італії — зазнав краху.

Щоб покласти край розкольницькій діяльності, з Рима підкинули підступну ідейку — випробувати домініканця вогнем: мовляв, пройде через багаття — тоді точно святий. Ми не проти. А ні — перепрошуємо.

Ідея випробування бунтівного ченця на «вогнетривкість» сподобалася і його прихильникам. Проте сам герой, звісно, «не горів бажанням» спробувати таку перевірку. Він просто не з’явився на площу, де його біля багать чекав натовп глядачів. Обдурена в своїх очікуваннях «публіка» схопила його. Згодом за вироком Папи його спалили в Римі як єретика.

Після всіх цих гнітючих подій твори Боттічеллі справді «потемніли» — і за кольором, і за настроєм. Тому відчуття від його останніх картин радісними не назвеш. (Хоча рівень гармонії в них так само високий!)

Сталося розділення його творчості на два періоди. Приблизно як у видатного поета Миколи Заболоцького (1903—1956). Недаремно, будучи в Італії у відрядженні з «делегацією радянських письменників», він найбільше захоплювався Боттічеллі.

«Весна», «Народження Венери», «Венера і Марс», безліч розкутих і чудових мадонн (раннього періоду) завжди викликають відчуття світлого свята. У тих речах, які насичені пафосом, завжди є якась така іронічна деталь, що здається — художник пустотливо підморгує нам, його майбутнім шанувальникам. Мовляв, люди, не треба вельми впадати в екстаз. У цьому житті трагічне дивовижно перемішується з фарсом і комічним. А краса — вміле поєднання одного з іншим. І в змішуванні цього «коктейлю» Сандро показував найвищий пілотаж.

Останні роботи його справді суворі. Але так само прекрасні!

Є схожість у долях (та й у прізвищах) Боттічеллі та Боккаччо (1313— 1375), творця безсмертного «Декамерона». Письменник раннього Відродження також багато нажартувався у своїх пародійно-церковних, еротично-комічних новелах, а потім, як і художник-ювелір (лише через сто років), схаменувся і частково відмовився від ранніх речей. Проте подальші століття показали, що ні один, ні другий нічого «зайвого» не зробили. Усе знадобилося.

Та ще й так, що на різноманітних комп’ютерних сайтах, у зображенні всіляких брендів увесь час використовують образи, створені Боттічеллі.

Як розповіла одна надзвичайно шанована мною людина, після тривалого блукання по музею Прадо в Мадриді, вона зупинилася біля портрета, зробленого Боттічеллі. Потім відходила та знову до нього поверталася. Стало зрозуміло, що в усьому цьому величезному музеї з тисячами шедеврів — чомусь лише до цього портрета хочеться повернутися. Побути з ним.

Витвори Боттічеллі викликають відчуття по-весняному теплого прозорого умиротворення. І в цьому стані хочеться перебувати якнайдовше. Поки не виженуть із музею. Або не вирвуть із рук альбом. Але навіть потім це відчуття довго не залишає, викликаючи легку світлу усмішку, незрозумілу для інших.