Той, хто приймає зло без опору, стає його співучасником
Мартін Лютер Кінг, американський проповідник і лідер руху за громадянські права, лауреат Нобелівської премії миру

«Тьотю, не бійся!»

Як вберегти беззахисних дітей від куль у рідній країні — йшлося на форумі соціальної дії у Вінниці
25 червня, 2019 - 10:02
ФОТО З САЙТА UNICEF.ORG

Із шести років свого життя Марійка з Мар’їнки п’ять прожила в небезпеці. Її рідне село опинилося на лінії вогню якраз, коли їй виповнився рік. Відтоді проросійські бойовики постійно обстрілюють Мар’їнку. Через що майже половина з 10 тисяч жителів міста втекли на мирну територію. Але родині Марійки нікуди втікати, вони змушені жити в небезпеці. Сьогодні дівчинка готується до школи, вже вміє читати і любить малювати, але найбільше розуміється на тому, куди летить снаряд  — у її напрямку чи протилежному, бо це найважливіша задача, від вирішення якої залежить життя. Її дитинство з дня в день забирає війна. Воно минає під гуркіт збройних залпів, раптових польотів куль, неспокійних ночей у підвалі. Небезпека — вже стала для неї звичним способом буття, як і для двохсот тисяч інших дітей, які наразі ростуть у зоні конфлікту і яких воліють не помічати впливові дяді і тьоті, бо війна вже відійшла для них на другий чи третій план.

«Останнім часом дедалі частіше лунає фраза: «ми втомилися від війни», причому не лише в Україні, а й світі. Коли конфлікт лише розпочинався, всі прицільно за ним стежили, але він триває вже п’ятий рік і люди почали забувати або перестали помічати. Гібридна війна на Донбасі випадає з українського й світового інформаційного простору, не кажучи вже про життя цивільних людей, зокрема й дітей, які залишилися в зоні конфлікту. Я помічаю, що мої читачі перестають реагувати на військові новини, на фотографії розбитих будинків, їм це вже не цікаво, — визнає керівниця міжнародного відділу видання Lietuvos rytas з Литви Ана ДАУШКЕВИЧ. — Ба більше, коли я кажу в редакції, що їду на Донбас, мене одразу запитують: «Для чого? Там не відбувається нічого нового»... Але люди продовжують гинути. Під час війни на Донбасі, за даними ЮНІСЕФ,  загинули 68     дітей і поранено 168. Кожна третя потребує допомоги психолога, якого там немає. Моторошно стає, коли до тебе підходить дитина, бере тебе за руку і каже: «не бійся!» або «тут не страшно!», — ти реально не знаєш, як поводитися і що сказати. У нас в Литві діти жаліються, якщо їм жарко чи холодно в школі, а тут ми бачимо діаметрально протилежну картину: зруйновані класи, вікна, закладені мішками з піском, щоб захищати дітей від випадкових куль — не найкраще місце для навчання, але ці діти не скаржаться на обставини, а намагаються допомогти тобі прийти до тями. Через це, власне, я відвідую «сіру зону» як військовий журналіст, хоча й за власні кошти, але продовжую роботи матеріали для редакції».

«НАШІ ДІТИ СТАЛИ «ЗБРОЄЮ»

Тема захисту дітей під час збройного конфлікту на Донбасі лягла в основу форуму соціальної дії, який відбувся на базі Донецького національного університету імені Василя Стуса за участі міжнародних та вітчизняних науковців, освітян, практиків, журналістів та правозахисників з шести країн світу. Вони обговорювали багато питань: право на освіту, реінтеграцію переміщених дітей у місцеві громади, вивчали міжнародний досвід подолання збройних конфліктів та ділилися українськими реаліями. Особливу увагу приділили питанням психологічних травм дітей, рівню їхньої адаптації до небезпечних умов проживання та навчання в мілітаризованому середовищі, на тлі мінливих боїв та небезпек.

«Діти з «сірої зони» можуть за звуком визначити, хто, звідки, куди і чим стріляє. Небезпечно чи безпечно. Це летить міна чи снаряд. Я й досі не точно визначаю ці звуки. А вони за п’ять років війни знають, — розповідає військовий журналіст Андрій ДУБЧАК. — Не так давно мені на очі потрапило два відео. Дві пісні, які співають діти. На одному неприкрита загарбницька агресія, війна, помста, мертвий полк, могили і смерть: «Но если главный командир позовет в последний бой. Дядя Вова, мы с тобой!», а на іншому дитячій гімн України — свобода, праця, єднання: «Душу й тіло ми зміцнили за нашу Свободу». Наші діти стали «зброєю». Але хіба можна ними так маніпулювати?»

«НА НЕПІДКОНТРОЛЬНИХ ТЕРИТОРІЯХ ДИТИНА ВЗАГАЛІ БЕЗ ЗАПОБІЖНИКА»

Дітей справді використовують по обидві лінії фронту. Псевдореальність їм нав’язують на окупованій території, де під виглядом патріотичного виховання вчать у спеціальних таборах любити «русский мир» і бути готовим померти за «республіку», воюючи з Україною. А в зоні конфлікту дітям промивають мізки дорослі: одні — підтримують бойовиків, інші — вважають себе патріотами України, але й перші, і другі постійно впливають на дітей, бо ними легко керувати й маніпулювати, адже вони не знають справжньої реальності.

Нехтування правами будь-якої особи ні до чого доброго не призводить. Відбувається відчуження, зневіра у спроможності та, головне, у бажанні держави захистити своїх громадян. Коли ж таке відчуття формується з дитинства, цілком природним є те, що з кожним роком повернути цих дітей буде ще складніше. І вже зараз виникає запитання, чи знайдуть ці діти в майбутньому точки дотику зі своєю державою, яка відвернулася від їхніх прав та потреб, коли так була потрібна...

«Ми справді спостерігаємо, як на непідконтрольній території дітей залучають до агітаційно-пропагандистських заходів. Але питання в тому, що реакція з боку України нульова. Не змінюється державна політика. Як було за радянських часів, що маємо проводити військово-патріотичне «виховання» молоді, так і залишається. А на непідконтрольних територіях дитина взагалі без запобіжника, бо батьки не мають впливу на систему освіти. Якщо ви будете заперечувати подібну практику, то автоматично потрапляєте до «табору» неблагонадійного, і це викликає недовіру, — розповідає директор Донецького інституту інформації Олексій МАЦУКА. — В Україні є багато різних центрів і сьогодні кожен може впливати, але треба не мовчати. На мій погляд, Україна не повинна робити те, що робить Росія на Донбасі з вихованням дітей через ці залучення. Сучасних дітей треба більше залучати до глобального порядку денного, який сьогодні однаковий, шукати спільні «точки дотику» — наприклад, використовувати для просування ідей простір YouTube, який дивляться підлітки і в «ДНР», і в Україні.  Адже  в дітей формується ціннісний вимір того, що навколо них, не через школу і не через суспільного мовника, а через зовсім інші платформи і нові підходи».

«ПИТАННЯ ЗАХИСТУ ПЕРЕВОДИТЬСЯ В ПЛОЩИНУ ОБГОВОРЕННЯ З ПЛОЩИНИ РЕАЛЬНИХ ДІЙ»

Не оминули увагою експерти й проблеми реалізації права на освіту вже переміщених дітей, згадували про неможливість отримання оригіналів документів із попереднього місця навчання, відсутність завірених копій залікових книжок, оригіналів особових справ перезарахування раніше складених предметів тощо. І, як свідчить приклад Донецького національного університету імені Василя Стуса, саме переміщені навчальні заклади можуть слугувати не лише точками тяжіння внутрішньо переміщених осіб, а й універсальним засобом інтеграції ВПО до місцевих громад. Але на цьому шляху потрібна державна підтримка вкорінення вишів-переселенців на місцях та сприяння заходам формальної та неформальної освіти.

«За результатами роботи всі учасники форуму напрацювали резолюцію щодо захисту прав дітей під час окупації та збройних конфліктів із детальними пропозиціями до кожного з профільних міністерств та державних інституцій, які, ми сподіваємося, будуть почуті, — висловлює надію доцентка кафедри теорії та історії держави і права та адміністративного права ДонНУ імені Василя Стуса Тетяна МІХАЙЛІНА. — Адже діти апріорі є однією з найуразливіших категорій, які є незахищеними за своєю природою. Сьогодні питання їхнього захисту певним чином «заговорюється», переводиться в площину обговорення з площини реальних дій та реального захисту дітей. От наприклад, про яке право на життя та безпеку може йтися, якщо на лінії розмежування, де нерідко відбуваються обстріли, періодично утворюються величезні черги? Тому найбільш правильний шлях у захисті прав дитини на життя та безпеку — це забезпечення реальних гарантій її захисту, а не в черговий раз згадати про те, що вони в дитини є».

«Одним з ключових питань сьогодні для держави мав би стати захист дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. І, що характерно, такий статус законодавством закріплено,  — продовжує науковиця. — Але на практиці він виявляється порожнім та не містить будь-яких пільг та додаткових можливостей. Ба більше його отримання пов’язане з суттєвими бюрократичними перепонами, що й стає причиною, чому на сьогодні так мало осіб отримали цей статус, порівняно із загальною кількістю дітей, які постраждали внаслідок збройного конфлікту в Україні».

Нехтування правами будь-якої особи ні до чого доброго не призводить. Відбувається відчуження, зневіра у спроможності та, головне, у бажанні держави захистити своїх громадян. Коли ж таке відчуття формується з дитинства, цілком природним є те, що з кожним роком повернути цих дітей буде ще складніше. І вже зараз виникає запитання, чи знайдуть ці діти в майбутньому точки дотику зі своєю державою, яка відвернулася від їхніх прав та потреб, коли так була потрібна...

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ