Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Тут не лікуються — тут працюють

В унікальній лікарні для неврологічних хворих у Київській області ставлять на ноги навіть так званих безнадійних
18 лютого, 2011 - 00:00
ПІДВІСНА ДОРОГА — ЦЕ ОДИН ІЗ 16 ЗАПАТЕНТОВАНИХ ЛЕОНІДОМ ПАЛАМАРЧУКОМ ТРЕНАЖЕРІВ. ЗАВДЯКИ ЙОМУ ХВОРІ ЗНОВУ ВЧАТЬСЯ ХОДИТИ / ПРОЦЕДУРИ ПІДБИРАЮТЬСЯ ДЛЯ КОЖНОЇ ЛЮДИНИ ІНДИВІДУАЛЬНО. МОЖЛИВО, КОМУСЬ ЗДАСТЬСЯ, ЩО ЇХ ДУЖЕ БАГАТО, АЛЕ РЕАБІЛІТАЦІЯ ПІСЛЯ ІНСУЛЬТУ ТА ХВОРОБИ ХРЕБТА ВИМАГАЮТЬ НАПОЛЕГЛИВОЇ ТА СИСТЕМНОЇ РОБОТИ«ЛІКАР МОЖЕ ДИВИТИСЯ В ОЧІ Й БАЧИТИ НЕ ТІЛЬКИ ФІЗИЧНИЙ СТАН ЛЮДИНИ, А Й РОЗУМОВИЙ....», — КАЖЕ ГОЛОВНИЙ ЛІКАР ЛЕОНІД ПАЛАМАРЧУК. РЕАБІЛІТАЦІЯ В ЦІЙ ЛІКАРНІ ПОЧИНАЄТЬСЯ САМЕ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯ ТАКОГ

Невміння справлятися зі стресами, високий кров’яний тиск, ігнорування проблем зі здоров’ям, перевантаження на роботі й удома, поспіх можуть спричинити в людини багато неприємностей зі здоров’ям, зокрема інсульт. Хто пережив це сам чи піднімав на ноги близьку людину після інсульту, знає, як важко дається реабілітація. Багато чого залежить від медицини, багато чого від — самої людини. Найкращий підхід до лікування, звичайно, комплексний: і медикаментозне лікування, і фітолікування, і нетрадиційні методи, і лікувальна фізкультура — усе разом узяте ставить на ноги людину набагато швидше. В Україні є така лікарня — унікальна, з огляду на кількість реабілітаційних методів: у селі Лосятин Київської області в лікарні для реабілітації неврологічних хворих є все, що може бути в провідних клініках США і Канади. Щоправда, з нашими, українськими особливостями...

«РОЗРОБЛЯТИ ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЖИТТЯМ»

Невеликий двоповерховий будинок на околиці села Лосятин Васильківського району стоїть серед ялин та смерек. 36 років тому лікарню так і було сплановано — для реабілітації людей після інсульту. Лікарня як лікарня, але повсюди на стінах — не стенди з інформацією про необхідність щеплення тощо, хоч висить плакат із роз’ясненням важливості грудного вигодовування, а здебільшого — філософські вислови типу «Бажати щастя людям — це ліки», «Не лікуй неслухняного, бо він не виконує вказівок лікаря»; є строфи з Шевченкових віршів, вишите великими літерами «Господи, спаси і сохрани»; також на першому поверсі можна побачити потьмянілі від часу портрети таких світил медицини, як Пирогов, Боткін, Скліфософський, Бехтєрєва та інші.

Незмінний ще відтоді головний лікар цього закладу — заслужений лікар України Леонід Іванович Паламарчук доклав багато зусиль, аби методи виходжування хворих удосконалювалися й поповнювалися новими (апітерапія, акупунктура (голкоуколювання), ванни, сауни, грязі з Куяльника, масаж, п’явки, електропроцедури, ходіння монорельсовою дорогою, витяжки спини, шиї тощо; сюди ж належить і ведення щоденника та заучування віршів напам’ть). І так — щодня, протягом 21 дня, з 8.00. до 20.00 з невеликими перервами на відпочинок та харчування. Головний лікар сам удосконалювався і переймав досвід у провідних клініках США, Канади й Великої Британії (на грант Сороса). До речі, він — сам автор 16 реабілітаційних тренажерів, на яких тут працюють пацієнти.

Крім лікарняної картки, Леоніда Івановича цікавлять очі хворого. Він займається іридодіагностикою (має спеціальний пристрій) і сам уточнює, чи встановлює свій діагноз. Стіни його кабінету завішані іридодіагностичними схемами. Звідси — початок лікування, причому не обов’язково після інсульту, можна й з остеохондрозом.

— Це іридодіагностична схема. Це потрібно знати всім лікарям. На курсах у Москві, де викладали французи, американці й німці, нам розповіли, чому свого часу радянська влада заборонила іридодіагностику. Бачите, посередині — іридодіагностичні симптоми дебільності. Лікар може дивитися в очі людині й бачити її розумові здібності. А коли до влади прийшла робітничо-селянська партія, то кого призначали першими секретарями? Хто мав маузер, шкіряну тужурку й партквиток. А якщо подивитися їм в очі? — риторично запитує головний лікар.

Каже, що всі методи, які тут використовують, доповнюють один одного. Люди думають: «Там — забагато процедур, ще серце мені посадять», але, як стверджує лікар, процедур — не забагато, бо все відбувається під контролем лікаря: до й після процедури лікар міряє тиск і пульс.

— Був такий випадок: жінка, якій було вже за 80 років, поскаржилася мені на те, що вона сиділа в сауні лише одну годину, їй так було добре, а її виганяє медичний персонал... Адже в сауні у неї знижується тиск, тож вона й добре себе почуває, лікарі все контролюють, — пояснює Леонід Іванович.

Тут є 50 ліжок, середнього медичного персоналу тут вистачає, зате мало лікарів. Наприклад, немає лікаря лікувальної фізкультури — є тільки інструктор, бракує логопеда, оскільки люди знову вчаться говорити.

— У нас є циганка, яку принесли в простирадлі, вона взагалі не могла говорити. А сьогодні витягає голку з-під язика й каже мені: «Я принесу карти і вам поворожу». Для таких, як вона та інші, обов’язково повинен бути логопед, тоді їм буде легше відновлювати мову, — переконаний Леонід Іванович.

Лікар вважає, що такі відділення мають бути в кожному районі, що самого фізіотерапевтичного кабінету не досить. Це — досвід провідних країн, в яких побував Леонід Паламарчук.

— Ми — не гірші. Просто у нас не оформлено все так естетично, — каже головний лікар.

Звичайно, якщо взяти пристрій, за який пацієнт сідає і кладе мокрі долоні й стопи на металеві листи — тоді подається електричний розряд, то за формою це дерев’яне пристосування нагадує лавки для сидіння в римо-католицькому храмі, тільки цей пристрій зручніший для рук і ніг, крім того, до нього прикріплено датчик. Леонід Іванович сам зробив схеми, а йому створили ось таке пристосування.

ВДЯЧНІ ПАЦІЄНТИ ШУКАЮТЬ ДЛЯ ЛІКАРНІ БЛАГОДІЙНИКІВ

Микола Анатолійович Ляшенко, колишній викладач фотомайстерності Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка лікується тут уже другий місяць, каже, що його «важко було зрушити, але ніде не знайшов такого, як тут». Він не може без улюбленої роботи і показує свої нові фотороботи. Є навіть сичі, яких «зловив» на подвір’ї лікарні. Усе це хоче подарувати цьому закладу, з подякою — всьому медичному персоналу.

Показує щоденник, який його змусив вести головний лікар.

— Думаєте, що тут цитати — просто так? Це входить у лікувальний процес. Адже всім зрозуміло, що письмо розробляє руку, тренує пам’ять. Я не міг запам’ятати навіть рядка. Ось що дав мені завчити лікар: «Не жаль небосвод этот синий, Не жаль землю и жизни осколки, Мне страшно, что сытые свиньи Страшней, чем голодные волки», — читає вірші, що їх дав лікар, Микола Анатолійович.

Оскільки ця лікарня — госпрозрахункова, коштів, зрозуміло, не вистачає. Пацієнти повинні оплачувати лікування. Микола Ляшенко щиро вдячний, що його добрі знайомі з Полтавщини, батько і дочка Антонець, допомогли лікарні крупами, ще допомогли Іван Гута та Степан Коціра з Тернопільщини та добродії з інших областей. Зазвичай допомагають ті, хто тут лікувався, або їхні знайомі. Оскільки інсульт — це дуже важка хвороба, то нерідко пацієнти повертаються сюди знову, аби поправити здоров’я. І це головний лікар вважає найкращою репутацією. «Людину можна обманути лише один раз», — каже він.

— Лікування тут дуже ефективне. Надзвичайно допомагає кабінет лікувальної фізкультури. Так, тут є підвісна дорога, і ті, хто не може ходити, пристібаються за пояс до неї, спочатку так висять, а потім поволі починають переступати. Так знову вчаться ходити... Загалом це — дуже копітка праця, — каже терапевт Людмила Гапун.

Тут не буває такого, щоб пацієнта привезли або він сам приїхав і просто відпочивав собі.

— Людина обов’язково, якщо потрапляє сюди, то вже лікується. Це за радянської влади була така медицина, що людина лягала в лікарню й відпочивала: лікарняний дадуть, а робота не втече. А сюди люди приходять, щоб пройти лікування, — зазначає Леонід Іванович.

Незважаючи на дуже дружнє ставлення до пацієнтів і гостей, все ж враження від побаченого — не з приємних. Багато людей похилого віку, хоч є й молоді, багато колясок, залізних пристроїв, на які люди, яким важко ходити, спираються. Справді, працювати з такими пацієнтами — дуже непросто, і їм, хворим, теж треба докладати максимум зусиль, аби знову стати на ноги.

ІСТОРІЯ ЛІКАРНІ ТА ЇЇ МАЙБУТНЄ

Як розповідають лікарі, за радянських часів Центральне реабілітаційне управління містилося в Києві: професор Пелех Леонід Євстахієвич організував кафедру, яку закінчив теперішній головний лікар Лосятинської лікарні Леонід Паламарчук. Лікар згадує, як у радянські часи в Москві дали завдання організовувати реабілітаційні центри в селі, районі, обласному центрі та республіці.

— Ось ми й почали. 1985 року тут пройшла конференція з реабілітації. То була база для курсантів із кафедри реабілітації, розповідає Леонід Іванович, якого турбує майбутнє лікарні. — В умовах села вона діє. І напевно, про те, чи потрібна вона, чи ні, треба запитати в людей. Ми йдемо західним шляхом: там лікарі аж «викручуються» перед пацієнтами. А в нас — прийдеш, і на тебе ніхто не хоче дивитися, бо «я — на ставці». Я колись почув від одного лікаря, що «лікар на ставці — це злочинець...»

Ще в Леоніда Івановича — претензія до слова «реабілітація», яке, на його думку, вживають неточно.

— «Реабілітація» — це слово юридичне, а має бути медичне, від слова «габітус» — зовнішній стан людини. Тоді має звучати як регабілітація. Тому при вході до нашої лікарні на стінах — зображення двох людей: одна тримає ваги, і в неї заплющені очі (вона символізує реабілітацію від юриспруденції), а друга постать — без ваг, символізує регабілітацію. Але цим мають займатися в інституті мовознавства, — розмірковує головний лікар.

Лікар від Бога хоче все описати й розказати, познайомити зі своїм персоналом, показати приміщення і продемонструвати проведення процедур.

— Це не для тебе і не для мене, — каже він терапевту, яка не хотіла фотографуватися. — Це потрібно людям, нехай знають.

Якщо хтось захоче допомогти лікарні, то можна перерахувати кошти на рахунок: ВАТ «Ощадбанк», Білоцерківське відділення Ощадного банку України № 211, МФО 320047 КОД ЄДРПОУ 02760815, № транзитного рахунку 29243001 № карткового рахунку 2625951119685 Ляшенко М.А., ідентифікаційний код 1693808075.

Оксана МИКОЛЮК, фото Костянтина ГРИШИНА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments