Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

«Тут розпочався справжній Бойчук»

Єдині в Києві фрески легендарних митців «Розстріляного Відродження» — на стінах їхньої альма-матер
2 лютого, 2018 - 12:01

Ще з початку грудня всі охочі могли ознайомитися з творчістю Михайла Бойчука та його учнів. Організатори виставки «Бойчукізм» акумулювали в «Мистецькому Арсеналі» роботи з різних музеїв та фондів. Утім, деякі твори транспортувати в ці зали було неможливо, адже вони є... на інших стінах.

«НАВІТЬ СТІНИ ВИКОРИСТОВУВАЛИ ДЛЯ РОБОТИ»

Сонячною дниною рушаємо на екскурсію до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Рожеву будівлю, оточену химерними скульптурами, збудували наприкінці ХІХ століття для духовної семінарії, проте чого і кого тільки не було в її історії — і січові стрільці, і денікінці. Гітлерівці організували тут біржу праці і «прикрасили» будівлю величезним прапором зі свастикою. Але найважливішою подією став переїзд сюди в середині 1920-х років Київського художнього інституту.

Піднімаємося сходами на другий поверх. На стінах — портрети фундаторів академії та найвидатніших професорів. Є в цій галереї і Михайло Бойчук, який також долучився до заснування академії і пізніше очолив майстерню монументального живопису.

Андрій ЧЕБИКІН, ректор академії, зазначає: «Ми завжди кажемо, що тут і стіни вчать, бо навіть стіни використовувалися для роботи. Тут розпочався справжній Бойчук, тут сформувалася його школа, орієнтована на Візантію та Європу, але заснована на міцних національних традиціях».

Новоспечений професор та його учні були майстрами різних технік, але пріоритетним напрямком для них було відродження фрески. На жаль, життям розписів, як і інших творів мистецтва, опікувалися не творці, а радянська влада. Малюнки в будівлях Червонозаводського театру в Харкові та Селянського санаторію імені ВУЦВК в Одесі знищували відбійними молотками, а фрески на стінах майстерень академії, на щастя, «просто» зафарбували. Так би й вважалося все це втраченим, якби в 1970-х роках не сталася пожежа...

Рятувальники на совість залили все водою, тож «маскувальна» фарба злізла, оголивши частини фресок 1920-х років. Фрагменти стінопису знову забілили, однак у 1980-х схаменулися й вирішили їх відкрити. Проректор академії з наукової роботи Остап Ковальчук розповідає, що в 1980-х викладачі й студенти довго та ретельно відчищали знахідки від сторонніх нашарувань. У пошуках подібних фрагментів робили зондажі в інших місцях, були й ремонти, але нічого іншого в академії поки не знайшли. Утім, він не виключає, що залишки цих витворів малярства можуть ховатися під штукатуркою й в інших аудиторіях навчального закладу.

Дослідження виявили, що зображення були нанесені приблизно в 1927—1928 роках. Важко достеменно зрозуміти, чи це окремі уривки, чи цілісна картина. Є гіпотеза про те, що художнє оформлення робилося для того, щоб «переодягти» духовний заклад на світський. Утім, є і прозаїчніша версія: стіни аудиторій виступали тренувальною базою для молодих художників. Точніше, відточували майстерність вони на кесонах — спеціальних заштукатурених ящиках, а вже «аркушами» для дипломних робіт були стіни класів.

СЕЛЯНСЬКА ВІЗАНТІЯ

Майстерня, яку розписували бойчукісти, має номер 250. Сюди і зараз приходять на пари художники. У кутках — їхні полотна, на підвіконнях — банки з пензликами й залишками фарб, за вікнами крізь гілки дерев видніються сучасні висотки, а зовсім поруч бовваніє модерністська споруда лікарні для вчених НАН України. Проте викладачі академії впевнені: найпотужніше джерело натхнення та відповідальності — саме фрески.

Щоб зрозуміти, що саме зображено на стінах, треба довго вдивлятися у лінії та кольорові плями або послухати пояснення і здивуватися, як ти не побачив очевидного... На суміжній з вікнами стіні у центрі проглядаються контури жінок у хустках, які працюють біля молотарки. Над ними кудись крокує нижня частина чоловіка з лопатою, верхня поки забілена. В одному кутку — червоний прапор, а в іншому — ще одна жіночка в типовій для зображень того часу червоній хустці з незвично підпертим рукою обличчям. Симбіоз візантійських традицій з історично-національним контекстом увиразнює й інший портрет, найпомітніший на цій стіні. Він оточений орнаментом, який прямо відсилає нас до стародавньої традиції оформлення фресок, добре представленої в Софії Київській. Портрети, скоріш за все, постановочні. Можливо, герої змальовані з газетних передовиць, а не зі справжніх натурників, які на той час ризикували бути звинуваченими в неробстві.

Композиція на стіні, протилежній до вікон, — єдина ідентифікована з усіх знахідок. За словами Остапа Ковальчука, це робота Охріма Кравченка на тему «Тіпають коноплі». Проглядаються кольорові хустки — «тренд» того часу, найкраще збереглася верхня частина із зображеннями стріхи хати й одинокого дерева. Нижній живописний шар фрески майже відсутній. Утім, залишилися знімки 1920-х років, за якими й вдалося встановити назву та авторство.

Цікаво, що фрески малювалися не до підлоги, а закінчувалися десь за метр до неї. Фахівці припускають, що це робилося для того, щоб майбутні покоління не затуляли своїми полотнами напрацювань попередників і милувалися ними, завершуючи свої шедеври.

На ще одній стіні також проглядаються портрети. На думку дослідників, тут є сенс продовжувати розчистку верхніх шарів: існує вірогідність знайти елементи, симетричні знайденим.

ДІРКА ЗАМІСТЬ ПОШАНИ

Екскурсія завершується у підвалі академії. З перших років перебування вишу в цій будівлі там розташована літографська майстерня. На столах розкладені дошки та аркуші зі студентськими роботами. Полички, як і підвіконня в попередній аудиторії, завалені фарбами, розчинниками та пензлями. Тільки нове бетонне перекриття і плитка на стінах нагадують, що фактично ми давно вийшли з ХХ століття. Екскурсанти заповнюють вузькі проходи й уважно слухають історію останнього зі знайдених в академії на сьогодні фрагменту фрески.

Техніка виконання роботи доволі оригінальна — синтез гравюри та монументального розпису. Нижній шар — темне тинькування, верхній — світліший та більш зернистий за фактурою. На невеликому фрагменті монументально-декоративного панно можна розгледіти постаті хлопця і двох дівчат біля дерева. Замість одного з облич — дірка у стіні. Остап Ковальчук переконаний: навмисно пошкодити твір в академії не могли. Можливо, на заштукатуреній стіні висіла поличка, або шматок тиньку відпав разом із пізнішими нашаруваннями. Науковець вважає таку «реставрацію» символом ставлення радянської влади до творчої спадщини бойчукістів та й українського мистецтва загалом.

І адміністрація академії, і художники погоджуються, що знайдені розписи мають і далі прикрашати аудиторії — для цього вони й були створені. Проте єдиної думки щодо необхідності реставрації знайденого та продовження подальших пошуків немає. Одні вважають, що без реставрації розчищені фрагменти буде втрачено назавжди, інші — що «домальовувати» щось буде неетично. До того ж, на реставрацію потрібні кошти і фахівці, а аудиторію треба вилучити з навчального процесу. Прозвучала навіть думка, що радянська штукатурка — найкращий «консервант» для ще не знайдених фрагментів. То чи варто її зчищати, якщо ми не знаємо, що робити зі знахідками? Питання поки відкрите.

Дар’я ТРАПЕЗНІКОВА, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»
Газета: 
Рубрика: