Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

У церкві не може і не повинно бути одноманітності

Архієпископ Григорис БУНIАТЯН про вірменську громаду, Київську Русь та християнську єдність
2 квітня, 2003 - 00:00


Сьогодні «День» знайомить свого читача з Главою Вірменської Апостольської Православної Кафоличної (Вселенської) Святої церкви Його високопреосвященством архієпископом Григорисом Буніатяном. У порівнянні з числом православних, греко-католиків або баптистів парафіян Вірменської Апостольської церкви в Україні небагато. Але всі вони — представники однієї з найдревніших церков світового християнства, які пронесли через важкі, іноді криваві століття свою віру, не були поглинуті більш могутніми церквами. Це наші співгромадяни, нащадки багатьох поколінь вірмен, які з давніх- давен жили на землях України і ніколи не були учасниками тих чи інших міжнаціональних конфліктів.

— Ваше Високопреосвященство, прошу розповісти нашим читачам, хоча б коротко, історію Вірменської церкви.

— Почнемо з того, що Вірменська Апостольська Православна Кафолична Свята церква (це повна назва Вірменської Апостольської церкви) — одна із найстаріших християнських церков, а Вірменія — перша країна, де християнство стало державною релігією. Церква була заснована св. Григорієм Просвітителем ще 301 року і зразу почала своє існування як незалежна — автокефальна — церква. Сьогодні до нашої Святої церкви належить переважна більшість (95%) вірмен світу, на її чолі стоїть католикос Всіх вірмен Гарегін II. Духовною столицею вірмен є Ечміадзін — монастир в колишній столиці Вірменії Вагаршапате. (В перекладі з старовірменської «Ечміадзін» означає — «Тут зійшов єдинородний Син Бога».) Згідно з переказами, перший вірменський єпископ Григорій побачив тут Ісуса Христа, який наказав йому побудувати перший у Вірменії християнський храм. Храм було збудовано ще 303 року. Тепер це головний кафедральний собор вірмен світу.

Вірменська церква, як і всі інші церкви, пережила свої трагедії єресей, розколів, сектантства. Так, у ХVIII столітті утворилась Вірмено-католицька церква, підпорядкована Римській кафедрі Католицької церкви, а в ХIХ ст. вірмени діаспори утворили нечисленні протестантські громади. З’явилась також «паралельна» структура — за часів радянської влади антирадянсько налаштовані вірмени діаспори створили в Лівані церковну структуру, яка протиставила себе Ечміадзіну. Сьогодні стосунки з цією частиною церкви знаходяться на стадії урегулювання і всі плекають надію, що розділення є тимчасовим.

— Яким чином і коли вірмени почали селитися на території України, засновувати тут вірменські громади, будувати церкви?

— Вірменська церква всюди і завжди — також в Україні — невіддільна від вірменської діаспори. Кожного разу, коли з тих чи інших причин, найчастіше — трагічних, вірмени опиняються за межами своєї країни, вони обов’язково формують громаду і засновують церкву. З свого боку, церква завжди брала і бере участь у житті громади, допомагає її членам. На території України вірмени вперше з’явилися в Х столітті, зразу після хрещення Київської Русі. При дворі Візантійського імператора завжди було чимало вірменських сановників; більше того, деякі з імператорів мали вірменське походження. В середньовіччя при дворі були вірменська парафія і вірменська церква. Тому вірмени іноді виконували дипломатичні місії, підтримували зв’язок між Візантією та щойно наверненими у християнство слов’янськими державами. Є дані, що княгиня Анна, візантійська дружина князя Володимира, була вірменкою і що в її почтi до Києва приїхало чимало вірмен, зокрема — церковнослужителів. Це й стало ядром вірменської громади в Київській Русі, потім — на землях України.

Другим шляхом вірмен в Україну став Крим, де в портових містах ще з ХI ст. поселялися вірмени — купці та ремісники. У ХIII столітті були численні, сильні вірменські громади в Кафі (Феодосії), Старому Криму, Судаку та ін. Представники різних прошарків суспільства переселялися до Криму під тиском кочівників, які розоряли країну або після втрати Вірменією незалежності; іноді з політичними катастрофами співпадали природнi, як, наприклад, землетруси в ХII-ХIII століттях. Кримські громади завжди були добре організованими, жили за своїми законами, мали привілеї від влади, будували церкви, а також підтримували постійні зв’язки із земляками на інших землях Причорномор’я...

Особливо розквітла вірменська громада Криму та її церковне життя у ХIХ столітті; тільки в Феодосії було 34 церкви. Серед них виділяється й сьогодні діюча церква Св. Саркіса, збудована ще в ХII ст. В Криму взагалі багато старовинних вірменських пам’яток, таких, зокрема, як вціліла церква ХIII століття Сурпхач (Святий Хрест) біля Старого Криму. Із Криму вийшло чимало відомих у царській Росії людей, наприклад, художник Айвазовський (він похований у Феодосії у дворі вірменської церкви).

З давніх-давен вірмени почали поширювалися з Криму на інші території — поселялися у Львові, в колишній Трансільванії, в Одесі, Аккермані. Їх завжди супроводжувала церква. На території України збереглося понад 60 старовинних релігійних архітектурних пам’яток. Останню з них було споруджено в кінці минулого століття в Ялті — це прекрасна церква у вірменському стилі.

За радянської влади Вірменську церкву в Україні було повністю ліквідовано — з 30-х років не залишилося жодної діючої церкви або церковної общини. А церковні споруди, навіть найдревнішi, безжально нехтувалися. 1990 року до України прибув перший за багато десятиліть вірменський церковнослужитель — Натан Оганесян, який пізніше став єпископом і главою нашої церкви в Україні, 1993 року тут була утворена єпархія Вірменської апостольської церкви. У ті ж роки, після страшного Спітакського землетрусу, політичних пертурбацій початку десятиліття та воєнних дій у Нагорному Карабасі до України переселилася значна кiлькiсть вірмен, що осiли в Києві, Харкові, Херсоні, Одесі, Сімферополі та інших містах.

Сьогодні в Україні, за даними останнього перепису, мешкає приблизно 100 тисяч вірмен. Але фактично їх набагато більше за рахунок вірмен без постійної прописки. Вірменські громади є в багатьох містах країни (їх зареєстровано 20). Згідно з постановами влади громадам передають церкви, йде ремонт, реставрація та будівництво церковних споруд. На жаль, досі не маємо тут семінарії і бракує священників. Їх поки лише 12 — кожен обслуговує храми в кількох місцях.

— Вірмени присутні в Україні вже понад тисячу років. Як їм тут живеться? Чи страждали вони від переслідувань, від нетерпимості, ворожнечі? Що ви можете сказати про нашу толерантність?

— Ніколи — починаючи з Х століття — вірмени не відчували в Україні недоброзичливого до них ставлення, не були жертвами дискримінації чи насилля. Для характеристики українців я навіть не вживав би слово «толерантність», тому що це слово пов’язується в уявi з такими явищами у стосунках між двома народами, як ворожнеча, протистояння, конфлікти, нерівність. А всього цього просто не було. Єдине, про що можна сказати, так це про нечисленні прояви радянської психології в чиновницьких підходах до рішення тих чи інших питань...

— Древня Вірменська церква дуже шанована у світі. Однак вона не є членом Вселенського православ’я, бо її віра має певні особливості. Адже Церква не визнала постанов Четвертого вселенського собору (451 рік) і після нього не брала участі у церковному житті Вселенського православ’я. Відомо, що на IV Халкідонському соборі відбувся поділ християнства на дві гілки — халкідонців і монофізитів. Останні, до яких належить Вірменська церква, визнають у Ісуса Христа не дві (божественну і людську), а тільки одну — божественну — природу («монофізит» — «одна природа»). Між тим, вірмени вважають себе православними. Прошу пояснити для наших читачів цей факт з історії церкви.

— Вірмени вважають свою церкву православною і такою вона, безумовно, і є. Адже ми визнаємо рішення перших трьох Вселенських соборів, на яких, як відомо, було укладено Символ віри, якого ми свято тримаємося. У засіданнях IV Халкідонського собору Вірменська церква не брала участі — наші святі отці мали думку, що на той час всі церковні догмати були вже прийняті на перших трьох соборах. А подальші дискусії і рішення носили скоріше політичний, ніж богословський характер. Хочу підкреслити, що у той самий час, коли на IV соборі вирували політичні пристрасті, вірмени із зброєю в руках захищали християнський світ від iранських язичників-вогнепоклонників. Це історичний факт. Головне ж те, що Вірменська Апостольська Православна Кафолічна церква вже майже два тисячоліття живе за апостольськими та соборними догматами, визначеннями, правилами. Що стосується натури чи природи Христа, Вірменська церква визнає в одній персоні Ісуса Христа два єства — божеське і людське. І вважає, що в кожний момент Його перебування на землі обидва єства проявлялися одночасно.

— Які зараз стосунки Вірменської церкви з «халкідонцями» — сучасними католицькою та православними церквами?

— Вірменська церква завжди прагне до добрих стосунків з іншими церквами християнського світу і підтримує нормальні зв’язки з Вселенським патріархатом, з Російською православною і Католицькою церквами, з іншими традиційними церквами. Ми віримо також у те, що може і має бути досягнуто згоду між християнами. Під єдністю, однак, розуміємо зовсім не уніфікацію церковних структур, обрядів тощо. Бо навіть єпархії і громади одної церкви можуть різнитися між собою в тих чи інших деталях церковного життя. У такому великому організмі, як церква, не може не бути розмаїття і не повинно бути одноманітності. Адже на форми церковного життя — на архітектуру храмів, наприклад, — може впливати навіть географія.

Один приклад. Важко не помітити, що архітектори вірменських храмів черпали натхнення у величі і красі гір, які оточують людину в Вірменії. З горами пов’язано також чимало обрядів. Так, на свято Вознесіння Господнього прийнято йти у гори і підніматися якомога вище. Люди вдягаються у свої кращі шати, йдуть гірськими стежками, луками, збирають квіти, плетуть вінки, співають величні релігійні хорали. Часто це поєднується з паломництвом до храмів чи монастирів, які розташовані високо в горах. Чи маємо від цього відмовлятися? Це частина культури народу.

Але відмінності, особливості одних не повинні викликати негативної реакції в інших. І попри всі відмінностi в культурі, обряді, мові можливим і бажаним є дух єдності. Адже розмаїття збагачує усіх і кожна церква робить свій внесок в культуру. А євхаристія, причастя єдине для всіх християн. Тому в історичному плані можна передбачати найвищу форму єдності християнських церков — євхаристичної єдності. Це неминуче збудеться.

— Позаминулого року Україну відвідав Римський папа Іван Павло II; побував він і у Львові. Чи зустрічалися ви, Ваше Високопреосвященство, з Главою світової Католицької церкви?

— Так, ми з великою пошаною і радістю приймали в нашій церкві папу Івана Павла II під час його візиту до Львова. Він приїхав до вірменської церкви прямо з аеропорту, після короткочасного перебування у католицькому костьолі, і пробув цілих 40 хвилин — молився, спілкувався з віруючими і духовенством. Ми вітали його промовою, оточили повагою і пошаною — як главу великої християнської церкви і як державного гостя України.

— Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про деякі обрядові особливості Вірменської церкви.

— Наші богослужіння і обряди мають ту саму структуру (наприклад, Божественна літургія) і той самий зміст, який вони мають в інших традиційних церквах. Богослужіння проводяться на старовинній вірменській мові, яка називається грабар («класична мова»). Людина, яка знає сучасну вірменську, не має якихось складнощів в розумінні текстів на старовiрменськiй. Тут ще така проблема: мова грабар є нашою культурною, не тільки церковною, спадщиною. Ми не хотіли б її втратити. А це, безумовно, трапиться, якщо її перестане вживати церква.

Церква має, як і Українська православна, 7 таїнств. А щодо старого і нового стилю, то ми, звичайно, вживаємо стиль, прийнятий в тій крані, де знаходиться наша громада. Так, в Україні вірмени святкують Великдень за старим стилем. А щодо Різдва Христового, то ми зберегли традиції Апостольських часів (відмінені у IV ст.) — 6 січня відзначаємо одночасно Різдво, Богоявлення і Хрещення. У Вірменії церква ще 1924 року прийняла новий стиль. Взагалі, ми не вважаємо календарну проблему аж занадто важливою. Це справа звичаю, обряду, а не основоположних догматів християнського вчення.

Дещо інше ставлення у нас і до ікон. Звичайно, в наших храмах є ікони, ми звертаємося перед ними до Бога з молитвами. Але все це має спокійнiший характер, ніж в деяких інших церквах. В наших храмах може бути орган; до речі, до нас дійшли богослужебні багатоголосні співи ще з V ст. За бажанням громади можуть стояти ( ще з ХVIII ст.) лави для парафіян — підчас певних частин богослужіння вони можуть сидіти. Це необхідно особливо старим і хворим людям. Із відмінностей ще можна згадати таку деталь — у нашій церкві вино для причастя не розбавляється водою, як робиться в інших церквах. Вживають, звичайно, червоне солодке вино, яке готується в деяких монастирях.

— Як ви ставитеся до тої ситуації, що сьогодні склалася в українському православ’ї — втрата єдності, різні юрисдикції. Дві церкви незалежних, одна — у складі Російської православної церкви.

— Я маю тут особливу думку. По-перше, єдність, мир, спокій безумовно, мають бути досягнуті. Вважаю також, що дух православ’я не суперечить тому, щоб утворювалися незалежні православні церкви. І впевнений, що проти цього нiхто не може заперечувати. Але все має відбуватися в дусі братської християнської любові на основi конструктивного підходу.

— Ви вже кілька років мешкаєте в Україні. Чи є великі відмінності у культурі життя, стосунків українського і вірменського народів?

— Думаю, що радянські люди, якими ми ще залишаємося, мають дуже багато спільного. В результаті нівелювання втрачено багато самобутності, обрядів, національних звичаїв. Виробився якийсь єдиний тип психології, світогляду, реакцій на зовнішні стимули, спільний для всіх громадян Союзу.

P.S. Архієпископ Вірменської Православної Кафоличної Святої церкви Григорис Буніатян народився в 1946 році в Ечміадзіні. З восьми років, попри всі заборони і перепони, ходив до церкви, брав участь у богослужіннях. В 1966 році закінчив Ечміадзінську духовну академію, а в 1969 прийняв сан ієромонаха. Архієпископ Григорис Буніатян — дуже освічена, і не тільки в богослов’ї своєї церкви, людина. Після Ечміадзіна він навчався також у Католицькому богословському iнституті в Парижi та в Духовній академії Російської православної церкви Троїце-Сергієвої лаври. Володiє кількома іноземними мовами. Керував вірменськими церковними громадами в Аргентині, Вірменії, Франції та інших місцях; працював ректором Духовної академії Ечміадзіна. З 2001 року, після переходу єпископа Натана в англійську вірменську єпархію, є главою єпархії Вірменської церкви в Україні.

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments