«У мене нема раку. Я живу – як всі. Крапка»

Хвороба дається людині, щоб сплатити рахунки в житті, навести в ньому лад та розпочати щось нове.  Леонід Канфер, уродженець Мінська, журналіст, який зараз живе і працює в Україні, так бачить  свою місію після того, як дізнався про страшний діагноз – рак, а ще пізнав зраду.

Каже, потрібно жити, яким нестерпним все не здавалося б.  Леонід Канфер  створив унікальні фільми, зокрема,  «Моя війна: два життя Василя Сліпака», #НАТРИБУКВИ та, мабуть, найбільш резонансний «А що таке любов?». Фільм-біль, вирок українському суспільству – про нестерпне життя дітей в українських дитячих будинках.

Він завжди шукав справжню журналістику, але каже, що її уже немає і в Україні. Допомога потребуючим, як для прикладу проєкт ISOLATED/ІЗОЛЬОВАНІ, для нього – це проблема дорослішання суспільства та його об’єднання, як це було під час Майдану та Революції Гідності. 

А на запитання, чи таки пізнав він, що таке любов, спочатку каже, що і зараз не може відповісти на нього, а згодом  – про дітей: «любити їх, дати освіту і навчити жити».

- Леоніде, в одному інтерв’ю ви сказали, мовляв, спершу, коли всі дізнаються про хворобу, телефонують, підтримують. Минає час, людина живе, всі думають: «Ну, і слава Богу!». І розхолоджуються. Наскільки потім не вистачає підтримки? Чи людина звикає боротися за своє одужання, життя вузьким колом? І чи це вузьке коло нормальне, природне при такому стані речей?

- Коли ти дізнаєшся про свій діагноз і намагаєшся дати собі раду з усвідомленням, що від раку головного мозку помирають, звичайно, підтримка рідних, друзів, колег, знайомих дуже-дуже важлива. Інше питання, що не всі види раку настільки смертельні, що від них помирають дуже швидко. (У моєму випадку я – довгожитель – живу майже три роки). Тому неможливо очікувати, щоби люди не з близького кола постійно телефонували, цікавилися твоїм здоров’ям, життям. До того ж, на цій стадії – кажу про себе – мені і не потрібна підтримка.

Інше питання, що одночасно пережив не тільки онкологію, а й зраду з боку моєї сім’ї, з чим дати раду було дуже складно. В один момент залишився без  сім’ї, житла, грошей… Але я дав собі раду. І зараз можу ій когось іншого підтримати.

Є люди, котрі для себе вирішують: «У мене нема раку. Я живу як всі. Крапка». І я намагаюся так жити.

Коли захворів, почав кіно знімати #НАТРИБУКВИ. Спершу то був фільм про боротьбу з раком. Потім збагнув, що це банально. По-перше, багато людей з діагнозом «рак» живуть доволі довго ще. По-друге, в моєму випадку трапилася нагода поговорити про важливі речі, до яких прийшов через хворобу. Як результат,  це буде фільм (якщо все складеться) про моє покоління журналістів 40+, які колись застали свободу – перебудова, єльцинська епоха – та своїми руками її і здали, і що стало з нами, нашою професією… Хочу поговорити з людьми, які опинилися по різні боки: хтось залишився вірний собі, хтось займається пропагандою.

- Тут є ще інше питання. Люди, які дізнаються про подібні діагнози, часто закриваються в собі і стають ізольованими. Як не стати ізольованим? От ми звернули увагу, що проблема ізоляції починається передусім з людини, а потім – уже як наслідок – із відсутності уваги.

- Складне питання. Кожен вирішує його по-своєму. Комусь краще поділитися інформацією та переживаннями у вузькому, а, може й, широкому колах і потім сподіватися на те, що його провідуватимуть друзі і влаштовуватимуть вечірки. Іншому – поговорити з психологом. Дуже багато хто залишається один на один з собою, занурюючись в депресію.

Насправді життя – це от зараз. Тепер моя привілея в тому, що не планую далеко наперед. Планую на тиждень, умовно кажучи. Яка би не була ситуація, треба жити. Позаду нема нічого. Все життя, в якому б його періоді ти не знаходився, все одно попереду. Навіть якщо його залишилося місяць, рік.

Я думаю, що ця хвороба дається для того, щоби, по-перше, сплатити рахунки; по-друге, щоби навести порядок у власному житті; по-третє, якщо пощастить, щоби щось почати. Я сплатив. Навів лад.  Щось почав.

Дуже часто говорять, мовляв, хочу раптової смерті. Дурниця! Ти не встигнеш навести порядок у своїй музичній фонотеці, на робочому столі, завершити справи… А тобі ж важливо сказати про себе те, що близькі люди запам’ятають.

- Ідея проєкту ISOLATED/ІЗОЛЬОВАНІ виникла під час карантину, коли самі пережили відчуття ізоляції. І задумалися над тим, що в нашому суспільстві ми приділяємо мало уваги один одному. Так народилася ідея – підвищувати культуру уваги до людей. Найперше до тих, які її дуже потребують: самотні хворі люди літнього віку, люди з інвалідністю, сироти… І тут питання не тільки до тих, які ізольовані в силу хвороб та віку, складних життєвих обставин, а й до тих, які, маючи можливість допомагати, свідомо ізолювалися від біди та горя.

- Передусім давайте звернемося до досвіду суспільств, де багато уваги приділяється людям, котрі потрапили в складні обставини через стан здоров’я або вік. Тому в Україні найперше повинна існувати не просто громадська ініціатива допомоги таким людям, а державна система медичної та психологічної допомоги.

Зустрічаються люди, яких і до хвороби мало що тішило, а після неї – й поготів. От як їх змусити радіти на останньому відтинку життя? Важливо, щоби вони зрозуміли, що от зараз живуть і є можливість отримувати доступне задоволення від життя. Вибір є і в такій ситуації. У мене пухлина в тому місці мозку, що відповідає за моторику тіла. У якийсь момент просто зляжу. Мозок працюватиме, проте не зможу рухатися. Просто так лежати – одна справа. А лежати і слухати AC/DC – інша. Все одно є вибір.

Щодо суспільства, то все складно, тому що воно неблагополучне. Більшість думають про те, як вижити. Крім того, як не дивно, побутує думка, що краще не перетинатися, не спілкуватися з тими, у кого страшний діагноз, не розмірковувати про те, не говорити, а то прийде і в твоє життя.

- Це торкає і тему благодійності: не перетинатися зі сльозами та горем, а бути нібито на «світлій стороні».

- Так, таке собі середньовічне суєвір’я. Тому це питання соціального дорослішання суспільства.

Але в історії України, новітній зокрема, існують приклади того, як українці вміють об’єднуватися і підтримувати один одного. Тому все одно систему треба змінювати, культуру уваги, як ви кажете, підвищувати. І чим більше таких ініціатив, тим краще.

- Леоніде, ви жили і працювали у кількох країнах. Чому зараз обрали Україну? І чим наше суспільство відрізняється від білоруського та російського?

- 20 років бігаю за своєю професією. Говорять: людина пішла з професії. Тут вийшло навпаки: професія від нас пішла. Закінчив журналістику в Білорусі. Згодом поїхав до Росії, де на той момент ще була свобода слова. Пропрацював 10 років - це були кращі часи. Далі запросили головним редактором 9-го російськомовного каналу в Ізраїлі. У 2014 році повернувся в Москву. Йшла війна з Україною. Був збитий Boeing 777 Малайзійських авіаліній біля Донецька. Ще не було Іловайська. Я зрозумів, що, по-перше, нікому не треба зі своїм бекграундом, а, по-друге, не зможу працювати на цю пропаганду. Свобода – мій головний інструмент. Так почав бути стрінгером (уявляєте, який контраст!) для одного німецького каналу.

Потім відзняв фільм, котрий дозволив переїхати в Україну, - «Кровний ворог» (два брати воюють один проти одного). І Микола Княжицький запросив на канал «Еспресо» у відділ спецпроєктів – робити великі репортажі. Пропозицію прийняв із задоволенням. Розумів, що їхати нема куди. Але з’ясувалося, що й в Україні не все так просто. Представляв собі монолітне суспільство, яке протистоїть російській агресії. Однак все виявилося не так. У чомусь ситуація мені нагадує 90-ті, коли є влада, є телеканали, котрі по-різному на цю владу реагують: хтось критикує, хтось захищає… І ти можеш обрати, які телеканали дивитися. Так було в Росії у 90-х. Зараз же повсюди тільки Путін, Путін, Путін…

Але справа в тому, що журналістика –  професія, де ти говориш все або нічого. Якщо щось замовчуєш, зміщуєш акценти – то вже пропаганда. Тому я зрозумів, що журналістики в Україні теж нема. Плюс формат документального кіно не затребуваний. Натомість є два види контенту: новинний та розважальний. Насправді, є контент, що відображає глядацькі смаки (ця вся жовтизна), а є контент, що формує для глядача картину світу. В Україні людей відучують думати.

- У фільмі «А що таке любов?» ви доходите до думки, що ми – суспільство без любові... Це через вплив радянської системи, «при якій життя і гідність людини нічого не означали, - цитую ваші слова «Радіо Свобода», - при якій було фізично знищено цілий пласт культурних, освічених, хазяйновитих, порядних людей, а натомість залишилися ті, хто допомагав їх нищити, хто жив у бідності, прийшов у колгосп на чуже награбоване добро і все одно залишився бідним»? Це як зі Старого Звіту: Ізраїль вийшов з Єгипту, Єгипет не вийшов з Ізраїлю?

- Різні народи проходять різні етапи своєї історії. Західним суспільствам знадобилося 70 років після Другої Світової війни, аби вони прийшли до того гуманізму, що сьогодні, в якому, до речі, часом нехтуються права місцевого населення через надмірну толерантність.

Для змін в українському суспільстві потрібно кілька факторів: процвітання країни, зміна мислення, нові покоління з іншою ментальністю. І це має бути еволюційний, а не революційний шлях. І ми в процесі.

- Леоніде, ви пізнали, що таке любов?

- Як з’ясувалося, до цього фільму про це не задумувався. І зараз не дам вам відповіді на це питання.

Є любов безумовна та умовна. Безумовна – любов до батьків, дітей, батьківщини… Якщо ми говоримо про неї, то  розумію що таке любов – на рівні почуттів. Вважав, що я – людина світу, мені все одно де жити. До Білорусі ставився, мовляв, таке болотце з пожиттєвим президентом Лукашенком. А коли сталася революція, дуже переживав. І зараз горджуся білорусами і переживаю. Вже не говорю про свою доньку. Наприкінці фільму «А що таке любов?» кажу, що ми повинні дати дітям три речі: любити їх, дати освіту і навчити жити. Це і є любити.