Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.
Леся Українка, українська поетеса, письменниця, перекладач, культурний діяч

«У нас говорять, медицина – на другому місці після філософії»

Завідувач приймально-діагностичного відділення Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова Петро Давиденко — про умови роботи у прифронтовій області та медреформу
9 лютого, 2018 - 11:43
ОКРІМ ЗНАНЬ, БУККРОСИНГ У ЛІКАРНІ ДАЄ ПСИХОЕМОЦІЙНЕ РОЗВАНТАЖЕННЯ. У РАМКАХ ДНІВ «ДНЯ» В ДНІПРІ-2018 ТАМ З’ЯВИЛИСЯ І КНИЖКИ З НАШОЇ БІБЛІОТЕКИ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «ДЕНЬ»

Мій співбесідник — завідувач приймально-діагностичного відділення Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова Петро ДАВИДЕНКО. Він наймолодший з керівників відомої всій Україні лікувальної установи — йому ще немає й тридцяти. Про себе розповідає, що виріс у Дніпропетровську. Після закінчення медичної академії вступив до інтернатури на базі лікарні ім. Мечникова. І хоча працювати почав у іншій лікарні — незабаром повернувся сюди як ургентний лікар-травматолог. Після трьох років роботи йому запропонували посаду завідувача відділення, куди привозять не лише звичайних пацієнтів, а й поранених бійців із зони воєнних дій. Петро Ігорович зізнається — робота важка, але професія лікаря — його свідомий вибір. Він — медичний працівник у четвертому поколінні. «Щодо вибору професії сумнівів у мене не було, у батьків були. Тому що вони самі лікарі й не радили, відмовляли. Адже в нашій державі з цією професією життя складне. Вона виснажує, забирає багато сил і енергії», — говорить він. Попри це, лікарі-мечниківці, за його словами, завжди прагнуть виконати роботу «відмінно».

«ВИ НАЙКРАЩІ, ТОМУ ЇДЕМО ДО ВАС»

— Коли я прийшов на цю посаду, то спочатку, чесно кажучи, не дуже добре розумів, що мені слід робити, — розповідає Петро Ігорович про суть своєї роботи завідувача приймально-діагностичного відділення. — Але адаптувався буквально за кілька місяців. Сюди надходять ургентні пацієнти, які потребують невідкладної допомоги. Штат приймального відділення — це близько 90 співробітників. Сім чергових лікарів.  Ще сім лікарів в УЗД-кабінеті, молодший медперсонал і медсестри. Крім того, під моїм завідуванням діагностичне відділення — це блок на вісім ліжок, де займаються пацієнтами, яким не можуть поставити діагноз. Трапляється, що привозять до нас складних пацієнтів з районів області, яких уже лікували тривалий час, але діагноз досі не встановлений. Хоч як це дивно, але таке трапляється. Як у нас говорять, медицина стоїть на другому місці після філософії. Кожне захворювання має своєрідний перебіг, і не завжди все йде за планом, чітко, як ми думаємо. Моя спеціальність — травматологія, в якій, здавалося б, усе чітко й зрозуміло, але й там є свої підводні камені. Я не кажу вже про складні в діагностиці й лікуванні терапевтичні захворювання. Часто самі пацієнти намагаються з’ясувати свій діагноз, і закінчується це психосоматикою. Трапляються й важкі гематологічні захворювання, які теж не можуть визначити, поки не зроблять певні аналізи з маркерами. Усе це вимагає часу, щоб правильно встановити діагноз.

— Багато до вас людей надходить?

— За добу приблизно від 35 до 80 осіб. Зазвичай наприкінці робочого тижня потік значно збільшується. Оскільки в п’ятницю починають звозити до нас тяжких пацієнтів з районних лікарень, де бояться залишати їх на вихідні. У понеділок теж іде наплив людей. Серед них є важкі хворі, які не можуть пересуватися. Ми їх беремо сюди в приймальне відділення. Трапляється, що за наполяганням родичів можуть привести і з іншої області, якщо вони вважають, що ми краще лікуємо. Часом привозять без попередження. Навіть таких хворих, яких доводиться одразу госпіталізувати в реанімаційне відділення.


ФОТО З АРХІВУ ПЕТРА ДАВИДЕНКА

— Це означає, що лікарня ім. Мечникова має великий авторитет?

— Останнім часом багато хто так часто вважає. Починаєш з пацієнтами спілкуватися, а вони кажуть: ви найкращі, тому їдемо до вас. І приїжджають. Я вам скажу, що, попрацювавши й побувавши в інших лікарнях, можу порівнювати. Лікувальних установ такого рівня, як у нас, дійсно немає. По-перше, унікальною є структура нашого приймального відділення. Його серйозно переформатували після трагедії десятирічної давності на Мандриківській. Тоді надійшло дуже багато потерпілих від вибуху газу, яким треба було терміново надавати допомогу. Зараз ми підготовлені набагато краще до таких ситуацій. Починаючи з реєстратури, куди поступають пацієнти. У нас три оглядові кабінки, є реанімаційний зал, маніпуляційна, де збирають аналізи, травмпункт і три операційні, не рахуючи ізолятора й іншого.  У приймальному відділенні постійно присутні лікарі-травматологи, нейрохірурги й хірурги. Це ті, хто завжди тут. Усі інші — це консультанти з відділень. Здебільшого консультують завідувачі відділень — якщо треба кардіолога, викликаємо, гастроентеролога і так далі Ось так побудована робота.

«ЗА ПЕРІОД АТО У НАС НА ЛІКУВАННІ ПОБУВАЛИ ДВІ З ПОЛОВИНОЮ ТИСЯЧІ БІЙЦІВ»

— Робота в приймальному відділенні важка загалом?

— Інколи пацієнти, наслухавшись різного в інших лікувальних установах, з порогу телефонують до облздраву, хоча ми його ще не оглядали. Узагалі, ми нікому ніколи не відмовляємо у допомозі. Навіть якщо пацієнт територіально не наш, ми проводимо огляд, робимо дослідження і, якщо він стабільний, то, виходячи з інструкції, перенаправляємо до іншої лікувальної установи. Складність роботи, напевно, така, як у кожній лікарні, але працюють усі на совість, починаючи з молодшого персоналу. Санітарочки у нас працюють, просто як бджілки — такої чистоти я не бачив ні в одній лікарні й лікувальній установі. Так само у хірургів — буває, що вони й усю ніч працюють в операційній. До травматологів надходять люди, потерпілі у ДТП. Важка робота у нейрохірургів, оскільки вони територіально єдині, хто надає ургентну допомогу. Якщо десь комп’ютерний томограф зламається або стає на профілактику — до нас також везуть пацієнтів, чий стан вимагає термінового дослідження.

— Для того, щоб встановити правильний діагноз, потрібне сучасне устаткування. Як з цим у лікарні ім. Мечникова?

— Мені доводилося бувати за кордоном. Можу сказати, що наша лікарня приблизно на європейському рівні надання допомоги. Минулого тижня у нас встановили новітній цифровий рентген-апарат. Він чудово працює. Не так давно, торік, встановили суперкласний комп’ютерний томограф. На ньому можна не лише подивитися зрізи кісток, а й структурувати органи в 3D-форматі. За допомогою контрастних речовин можна оцінити стан судин, виявити новоутворення. Коли я лише починав працювати завідувачем відділення, у нас постійно ламався УЗД-апарат  для ургентної допомоги — ми його ремонтували щодня. І подяка волонтерам, які допомогли, знайшли спонсора і подарували новий апарат, теж дуже хорошої якості. Ось так потихеньку наше устаткування оновлюється. Думаю, в цьому однозначно є заслуга нашого головлікаря Сергія Анатолійовича Риженка. Свою роль зіграли й останні події в нашій країні — до лікарні ім. Мечникова надходить багато поранених з Донбасу. За період АТО у нас на лікуванні побували дві з половиною тисячі бійців. Нам активно допомагали волонтери й міжнародний фонд Червоного Хреста, за що їм велика подяка. На сьогоднішній день ми забезпечені всім необхідним. У нас є штаб волонтерів, які приймають заявки від медсестер. Головлікар  щодня цікавиться. Щоп’ятниці ми даємо звіти щодо медикаментів, на вихідні й до свят завжди готуємося, створюємо резерв. Бо може статися все що завгодно. Треба, щоб лікарі могли приїхати, змінити колегу. Щоб під рукою було все необхідне, й приймальне відділення продовжувало працювати, як годинник, без будь-яких зупинок.

«НАЙТЯЖЧІ ПАЦІЄНТИ З ТРАВМАМИ ВІД УСІХ ЦИХ РОЗТЯЖОК, ФУГАСІВ, МІН»

— Дніпропетровська область через війну в Донбасі стала практично прифронтовою. Багато поранених до вас привозять?

— Я почав працювати в період, коли сталися події під Іловайськом. Тоді до 80 поранених за один день надходили до лікарні, де я тоді працював як лікар-травматолог. Але зауважу, що у нас людей інколи привозять і після ДТП з травмами не меншими, ніж від мін і снарядів. Перші пацієнти з кульовими пораненнями почали надходити ще в травні 2014 року, коли я, будучи інтерном, залишався допомагати моєму керівникові Олегу Володимировичу Топці. Він мисливець, і всі поранені мисливці зверталися до нього. Так склалося, що всі стріляні рани він завжди лікував, там своя специфіка. Проте більшість лікарів взагалі їх ніколи не бачили. Тому до нас інколи привозили поранених із зашитими ранами, а вогнепальні рани категорично зашивати не можна. Їх, навпаки, треба розтинати, відкривати й активно промивати. Тому що коли куля або осколок влучають у м’які тканини, вони створюють контузію довколишніх тканин. Вхідний отвір може бути невеликим — десь сантиметр, а зона контузії до 20—30 см довкола. Повністю мертві тканини від удару кулі або осколка. Усе це слід витягувати вчасно й нічого не зашивати. Ми цього всього навчилися поступово. Але найтяжчі пацієнти надходять з мінно-вибуховими травмами — від усіх цих розтяжок, фугасів, мін. Практично кожен з них з черепно-мозковою травмою, кінцівки пошкоджені або відірвані. Це серйозні проблеми, й лікування — це «довгограючий процес». Такого пацієнта не можна вилікувати за один тиждень, це триває місяцями. Наші пацієнти лежать у різних відділеннях, ми їх проліковуємо, а потім їх забирають до військових шпиталів — відвозять до Одеси, Львова, Києва.

На мій погляд, сьогодні склалася така ситуація, коли вже не може існувати безкоштовна медицина, але й лікувальні установи не зможуть фінансово «потягнути», наприклад, комунальні послуги. У той же час, люди у нас не налаштовані платити, бо все життя лікувалися безкоштовно. Мені сказали, що розрізати фурункул — коштуватиме 9 тисяч. Це кому буде по кишені?  До того ж у державних лікувальних установ є конкуренти — приватні клініки. Моя думка, що в подібних умовах якщо й виживуть, то лише такі лікувальні установи, як обласна лікарня ім. Мечникова. Тому що є потік пацієнтів, тому що якось оновлюється устаткування. І якщо вибирати, то люди ще подумають. Бо тут фахівці хороші. Хоча в приватних клініках працюють теж лікарі, які числяться десь у державних установах. Мені здається, що просто не виживе державна медицина й звичайні лікарні

— Тобто, ви буквально повертаєте їх з того світу?

— Так, напевно, не можна сказати, але робимо все можливе. Прагнемо виконати свою роботу «відмінно». Кожен з нас працює на совість. Ніколи не буває, щоб профілонили, не зробили чогось. Можу зазначити, що всіх пацієнтів ми однаково лікуємо. Як поранених з передової, так і пацієнтів, яких з вулиці привозять з травмами, — стовідсотково надаємо допомогу. При цьому трапляється всяке — нещодавно був поранений, у якого в кишені знайшли бойову гранату. Викликали поліцію й різні служби, щоб її знешкодити. Зараз, дякувати богу, поранених не так багато. Щоправда, був період нинішньої зими, коли осіб п’ять привезли  потерпілих від куль снайпера. Усі поранення були тяжкими.

«ЯКБИ У МЕНЕ НЕ БУЛО СІМ’Ї, ТО І Я ВИЇХАВ БИ ЗА КОРДОН»

— У лікарів нелегка робота. Як оплачується ваша праця?

— Раніше, коли був ургентним травматологом, чергував три-чотири рази на тиждень. Здебільшого це були нічні чергування, на вихідні, цілу добу. Мені так було зручніше, бо можна було бачитися з сім’єю, розв’язати якісь домашні проблеми. Зараз я працюю щодня. У мене перша оперативка о 7.45 у головлікаря, потім друга — у приймальному відділенні, і третя — на кафедрі травматології. Щодня з восьмої до п’ятої вечора — я тут. А якщо якісь важливі гості, то можу бути з п’ятої ранку. Або масові надходження пацієнтів — можу затриматися. Усе залежить від кількості пацієнтів. Крім того, чергую щосереди як травматолог. Уночі. Вихідні намагаюся залишити вихідними, щоб відновитися якось. Робота важка, напевно, передусім у психоемоційному плані. Буває, що пацієнти чимось незадоволені, треба їх заспокоїти й надати допомогу. Зараз усім важко, ну й, звичайно, зарплати нікого не радують. Вони приблизно однакові у медсестри, санітарки й звичайного лікаря. Мій посадовий оклад як завідувача відділення становить 4 334 гривні. Є ще півставки травматолога — це мої нічні чергування. Орієнтовно десь тисяч шість виходить, але у нас тут у приймальному відділенні, завдяки адміністрації, є надбавка за інтенсивну працю. З вирахуванням податків — тисяч сім, і якщо премію видали — то до десяти. У рядових лікарів, звичайно, менше, і це залежить від категорії. У санітарки — 3300 і плюс 50 відсотків за інтенсивну працю — 4,5, але з урахуванням податків менш як 4 тисячі виходить. І у медсестри, напевно, так само.

— Нещодавно почув у районній поліклініці, що фахівці катастрофічно звільняються й виїжджають працювати за кордон...

— Якби у мене не було сім’ї, то і я виїхав би за кордон. Тому що на сьогоднішній день це неможливо — так жити. Коли я став завідувачем, так склалося, що мало не з першого дня звільнилася черговий лікар — рентгенолог. Вона сказала, що такої інтенсивності витримати не може. Лікар УЗД теж пішла — їй усе набридло, і вона перейшла до приватної структури. Хоча нам і без того бракувало лікарів. Виникла ситуація, коли ті, хто залишився, — переробляли. Потім пішли медсестри — дві в декрет і дві виїхали працювати до Польщі. І ми залишилися без чотирьох медсестер тут, у приймальному відділенні. Було дуже непросто працювати. Зараз до нас прийшли молоді медсестри й лікарі — поки справляємося з графіком, але тенденція спостерігається. Люди, яких ніщо не тримає, у яких немає житла, а купити просто нереально, виїжджають. Я думаю, що це цілком логічно. Хтось із знайомих виїхав, і от уже потягнувся ланцюжок. Одна медсестра поїхала до Польщі тестувати прилад і за це отримала близько 2 тисяч євро за місяць. Або ти тут бігаєш з ранку до вечора, збираєш кров, займаєшся пораненими, спілкуєшся з пацієнтами й отримуєш усього 3200 — трохи більше, ніж 100 євро. Тому, напевно, все-таки краще за кордон поїхати, хоч на квартиру заробити. Хоча, якщо чесно, — особисто я не хотів би покидати батьківщину, де народився й виріс. Але коли ти прагнеш щось робити, а це не дає віддачі, коли щодня думаєш, як заплатити за тренування дітей, заправити машину, сплатити за комунальні послуги, то розумієш, що ти просто заручник ситуації й мало що залежить від твоїх старань.

«НАШІ ЛІКАРНІ НЕ ПОТЯГНУТЬ МАТЕРІАЛЬНО СВОЄ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ»

— Чи виправить становище в медицині реформа, про яку зараз так багато говорять?

— На мій погляд, сьогодні склалася така ситуація, коли вже не може існувати безкоштовна медицина, але й лікувальні установи не зможуть фінансово «потягнути», наприклад, комунальні послуги. У той же час, люди у нас не налаштовані платити, бо все життя лікувалися безкоштовно. Мені сказали, що розрізати фурункул — коштуватиме 9 тисяч. Це кому буде по кишені?  До того ж у державних лікувальних установ є конкуренти — приватні клініки. Моя думка, що в подібних умовах якщо й виживуть, то лише такі лікувальні установи, як обласна лікарня ім. Мечникова. Тому що є потік пацієнтів, тому що якось оновлюється устаткування. І якщо вибирати, то люди ще подумають. Бо тут фахівці хороші. Хоча в приватних клініках працюють теж лікарі, які числяться десь у державних установах. Мені здається, що просто не виживе державна медицина й звичайні лікарні. Що далі станеться? Просто настане момент, коли ці лікарні не зможуть себе утримувати й оплачувати комунальні послуги, рентабельності не буде. Ось зовсім нещодавно ухвалили у Верховній Раді закон про можливість продажу державних установ — лікарень, шкіл, садків. До чого це призведе? Є лікарня, яка не «тягне» своє обслуговування, — її продадуть! Приїдуть інвестори, відкриють у ній приватну клініку, зроблять ремонт і все — ця лікарня перетвориться на приватну. Мені здається, що всі лікувальні установи таким шляхом стануть приватними. Виживуть лише одиниці. Тобто як такої державної медицини не буде, і інакше — ніяк. Бо якщо ставитимуть рівень цін за лікування на рівні приватних клінік, то люди підуть до приватної клініки, де їх з усмішкою зустрічають і з усмішкою проводжають. Максимально усе роблять, і вони йдуть задоволені. Ну, просто фізично наші лікарні не потягнуть матеріально своє забезпечення. Якщо не помиляюся, то лише на опалювання лікарня ім. Мечникова витрачає мільйони гривень. А ще півтори тисячі співробітників — усім треба зарплату виплатити. Ми, можливо, й потягнемо ці зміни, а іншим буде дуже складно.

— Я звернув увагу, що у вашій лікарні молоді фахівці входять до Мечниковського молодіжного руху. Що це за ініціатива?

— Наскільки я знаю, це унікальна ініціатива нашого головного лікаря Сергія Анатолійовича Риженка. Вона з’явилася ще до того, як я прийшов до інтернатури, почала потихеньку розвиватися й надавати допомогу. Зі сторони може здатися — ну кому потрібен цей молодіжний рух, що він вирішує? Але бувають ситуації й у житті, й у спілкуванні, що якщо людям не «створити» умов для зустрічі, то вони, в принципі, ніколи не спілкуватимуться. Тому молодіжний рух — це таке коло спілкування, в якому всі — інтерни, молодь нашої лікарні, у якійсь ситуації можуть зустрітися. Наприклад, пограти у футбол. Я погано граю у футбол, але я прийшов, ми пограли, розслабилися, і вже один з одним у лікарні спілкуємося на іншій тональності. У нас велика лікарня, я тут працюю п’ять років, а є люди, яких я вперше бачу й ніде з ними не перетинався. Тому що різні корпуси, поліклініка, й ми так працюємо, що навіть не бачимо один одного. У молодіжного руху є керівник — заступник головного лікаря Олександр Миколайович Толубаєв. Ми плануємо заходи — навесні на байдарках каталися, брали участь у марафоні. Це пропаганда здорового способу життя. Так само ходимо до шкіл і вишів, вчимо, як надавати першу допомогу — що можна зробити, побачивши на вулиці потерпілого. Учили школярів і студентів,  поліцію й пожежників з МНСниками. Багато людей стикаються з подібними ситуаціями в житті, але не всі вміють надати цю допомогу. Були у нас і виїзди в райони області, в геріатричний пансіонат. Проводили огляд літніх людей, і якщо треба, то привозили потім до лікарні — дообстежувати. Проводимо такі регулярні акції й самі вчимося — наприклад, Міжнародний комітет Червоного хреста проводив серйозні курси у нас з надання ургентної допомоги в разі масових надходжень. Загалом у молодіжному русі бере участь багато людей — хтось йде, хтось приходить з інтернів, є молоді лікарі. Хотіли мене призначити главою молодіжного руху. Але я поки не знаю, як це поєднувати — надто багато роботи у приймальному відділенні.

— Нещодавно наша редакція передала лікарні ім. Мечникова книжки з Бібліотеки газети «День». Вони будуть у відкритому доступі у буккросингу, який відкрили в адміністративному корпусі. Наскільки це важливо для пацієнтів і, можливо, для студентів медакадемії — майбутніх лікарів?

— Буккросингом, безумовно, користуються. І хоча я працюю в іншому корпусі, звертав увагу на те, що там стає то більше, то менше книжок. З цього можна зрозуміти, що люди беруть книжки й читають. Зараз молодь не дуже прагне до читання, у них є смартфони. Але вікова категорія від сорока й старше, напевно, бере книжки до палат. Я думаю, що це однозначно хороша ідея. Окрім знань вона дає психоемоційне  розвантаження. Адже є пацієнти, у яких немає родичів у Дніпрі. Тому людина може взяти книжку й почитати. Це точно непогано, й таке можна лише вітати.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments