«У Тайвані українську знає, напевно, лише кілька людей, якщо не я один»

Нещодавно «День» писав про роль іноземних студентів для українських вишів та співпрацю, яка виникла завдяки мультикультурному освітньому середовищу. Ще одним прикладом того, як навчання в Україні стає основою для культурної дипломатії, є історія Ю-Суань СУ, директора Taiwan Trade Center у Києві, аспіранта кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія». Ю-Суань не тільки обрав темою свого дисертаційного дослідження Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), а й працює над перекладами сучасної української літератури, що публікуються в тайванських часописах. Водночас Ю-Суань допомагає й українцям краще зрозуміти Тайвань — він є редактором перекладів на українську кількох книг тайванських авторів, викладав історію Тайваню та Східної Азії українським студентам.

«АБИ ЗРОЗУМІТИ КУЛЬТУРУ, ІСТОРІЮ УКРАЇНИ, УКРАЇНЦІВ, ПОТРІБНО ВИВЧИТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ»

— Як зацікавилися Україною?

— У школі я любив іноземні мови, тож саме вони були моїми пріоритетами під час вступу до університету. Я закінчив бакалаврат за спеціальністю «Російська мова й література». Після цього вступив на магістерську програму з міжнародних відносин. Тоді якраз був період «кольорових революцій», і я вирішив, що це доволі перспективна тема для магістерської дипломної роботи. Оскільки Україну мало хто досліджував, я зупинив свій вибір саме на ній і писав дипломну роботу про український національний рух ХІХ — початку ХХ ст. До того ж у Тайвані ми мали стипендію на дослідження країн-колишніх республік СРСР. Можна було поїхати до Москви, Санкт-Петербурга, Владивостока чи Києва. Я обрав Київ, і в 2010-2011 роках навчався за обміном в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка в Інституті філології. Усі іноземні студенти тоді вивчали російську. Проте згодом я усвідомив, що аби зрозуміти культуру, історію України, українців, потрібно вивчити українську мову, й звернувся до завідувача кафедри з проханням організувати мені таке навчання, що й було здійснено.

З того часу я закохався в Україну, подорожував понад двадцятьма містами, здебільшого завдяки каучсерфінгу, тому що був бідним студентом. За цей час я познайомився з дуже багатьма цікавими людьми. І досі пам’ятаю, як мандрував невеликими містами, наприклад, Коломиєю, і коли говорив українською, то місцеві літні люди були шоковані.

Коли ж повернувся у Тайвань, то продовжував вдосконалювати українську.

— Розкажіть, будь ласка, про процес вступу на аспірантуру до НаУКМА. Подавали документи напряму чи, може, користувалися послугами посередників?

— Моя історія вступу буде дещо іншою, ніж у молодших студентів, які вступають до іноземних вишів. Я знаю, що багато з них, зокрема, й моїх знайомих, вступають завдяки агенціям, що часом коштує значні гроші. Проте це не мій випадок.

Здобувши диплом магістра, я цілеспрямовано надіслав резюме в державну організацію при Міністерстві економіки Тайваню, яка має у різних країнах 60 представництв, що прагнуть популяризувати торговельні відносини з Тайванем. Те, що я вчився в Україні, мав досвід, та й той факт, що в Тайвані мало людей можуть говорити російською, не кажучи вже про українську (її знає, напевно, лише кілька людей, якщо не я один), зіграло свою роль. І після п’яти років досвіду роботи я мав привілей бути призначеним директором Taiwan Trade Center у Києві. У такий спосіб моя мрія повернутися в Україну здійснилася у 2018 році. І у квітні я сюди переїхав.

Я знав, що залишусь в Україні на чотири-п’ять років, і планував, якщо матиму можливість, здобути Ph.D. тут. Інші варіанти, крім Могилянки, я не розглядав. Тому що ще коли був у Тайвані, то прагнув покращити свої знання української мови, історії, культури й самостійно вивчав українську, пробував перекладати деякі праці, статті. І більшість авторів книг, статей, які я читав, були з Могилянки або пов’язані з нею: Наталя Яковенко, Оля Гнатюк, Георгій Касьянов, Віра Агеєва, Володимир Моренець та Володимир Панченко. Це все відомі дослідники. До того ж Могилянка завжди була орієнтована на Європу.

— Чому вирішили досліджувати саме ВУФКУ?

— Переїхавши до України, я був дуже активний у знайомстві з людьми й пізнанні культури, тому що хоч я вивчав міжнародні відносини, а моя робота стосується торгівлі та бізнесу, проте сам я більше цікавлюся саме культурою. Мені пощастило потрапити в Україну в час культурного ренесансу: Довженко-Центр, Мистецький Арсенал, Український інститут книги, Український інститут багато роблять для промоції української культури для самих українців і за кордоном.

Я ходив на різні дискусії, презентації, кінофестивалі, літературні читання та інші культурні заходи. Зокрема, у 2018 році я був на виставці в Мистецькому Арсеналі «Курбас: нові світи», однією з кураторок якої була відома українсько-американська театральна режисерка Вірляна Ткач. Тоді я прочитав книгу американської історикині Мейгіл Фавлер про історію 1920-х, цих чудових митців, і вже тоді зацікавився цим періодом. Крім того, я слідкував за подіями, які організовував Довженко-Центр (який тоді очолював Іван Козленко): кіноклуби, кінопокази, презентації. І якраз тоді, коли я мав підготувати дослідницьку пропозицію для вступу на аспірантуру, відкрилася виставка «ВУФКУ Lost & Found». Так я і обрав тему для дисертації. І хоч я тоді ще мало знав про українське кіно й культуру 1920-х загалом, тема мені видалася цікавою, та й не так багато вчених її досліджували.

«МОЄ ПОКОЛІННЯ ДОБРЕ ЗНАЄ, ЯК ВАЖЛИВО ЗНАЙТИ ДРУЗІВ І СОЮЗНИКІВ У СВІТІ»

— Головною метою Taiwan Trade Center у Києві є налагодження економічного співробітництва між Україною і Тайванем. Водночас вам вдалося реалізувати також низку культурних ініціатив. Маю на увазі книжки, які не так давно вийшли у видавництві «Сафран»...

— Напевно, спершу потрібно пояснити, що Тайвань має досить непросту історію. Багато українців вважає, що це просто частина Китаю, політичне утворення, яке не визнане міжнародною спільнотою — це є далеким від істини. Після Другої світової війни упродовж кількох десятиліть більше країн визнавали Тайвань (офіційна назва — Китайська Республіка), ніж комуністичну Китайську Народну Республіку. Наприклад, у 1969 році з Тайванем дипломатичні відносини мали 68 країн, тоді як з КНР — усього 44. Однак два ключових роки докорінно змінили ситуацію. У 1971 році місце Тайваню в ООН зайняла КНР, а у 1979 році США припинили дипломатичні відносини з Тайванем. Після цього кількість країн, які визнавали Тайвань, зменшилася до 30 у 1990-х. В останні десятиліття ця кількість скоротилася до 15, після того як відносини між Тайванем і Китаєм стали більш напруженими.

Однак на практиці більшість країн світу де-факто продовжує співпрацювати з Тайванем. Сьогодні в усьому світі все ще діють понад 100 офіційних та напів офіційних посольств та представництв Тайваню, які сприяють двосторонньому та багатосторонньому співробітництву в різних сферах. Тайванські дипломати працюють у штаб-квартирі СОТ у Женеві, а дипломати ЄС постійно перебувають у Тайбеї. Незважаючи на певні труднощі та перешкоди, моє покоління добре знає, як важливо знайти друзів і союзників у світі, які поділяють ті ж демократичні, ліберальні та правозахисні цінності.

Taiwan Trade Center у Києві був заснований ще 2006 року. Українці користуються багатьма тайванськими брендами й продуктами, часто самі того не знаючи. Ідеться, наприклад, про ноутбуки ASUS і Acer; ігрове обладнання MSi; флеш-диски й жорсткі диски Transcend і ADATA; не кажучи вже про чипи й аксесуари, які використовуються для iPhone, Tesla та багатьох високоякісних ІТ-продуктів, розроблених або зібраних у Тайвані. Щорічно в Україну привозять значну кількість тайванських товарів: від деталей промислового обладнання до ноутбуків, а сума двосторонньої торгівлі між двома країнами становить 200-300 мільйонів доларів США на рік. Тож мати в Україні офіс просто необхідно, аби полегшити й координувати цю роботу. Ще одна мета Taiwan Trade Center — сприяти налагодженню бізнес-співпраці. До пандемії ми привозили кілька делегацій з Тайваню. І щороку запрошували понад 100 українських компаній до Тайваню на виставки та бізнесові зустрічі.

Це те, що входить у мої обов’язки. Крім цього, є ще низка напрямків, якими я займаюся з власної ініціативи — культурний і освітній обмін. Відколи я приїхав сюди, щороку відвідую «Книжковий Арсенал», знаючи про те, що Міністерство культури Тайваню дає гранти іноземним видавцям на переклади тайванських книг на іноземні мови. На «Книжковому Арсеналі» я розповідав видавцям про таку можливість і пропонував знайти перекладачів і втілити цей проєкт.

Там я познайомився із засновницею видавництва «Сафран», яка дуже зацікавилася цією ідеєю. І коли я запропонував список тайванських книжок, які можна було б перекласти, разом ми вирішили, що спершу треба видати історичний роман «Хроніки поцуплених роверів» Ву Мін’ї. Це перший тайванський роман, який увійшов до довгого списку надзвичайно престижної Букерівської премії. Перекладачем роману став відомий китаєзнавець Володимир Селігей. Водночас оскільки книга про історію ХХ ст., події відбуваються, окрім Тайваню, в Малайзії, М’янмі, Японії, Китаї, і книга містить багато деталей з тайванського фольклору, традицій, мови, легенд, видавець попросив мене допомогти відредагувати цю книгу. І я багато працював над тим, щоб прояснити усі ці деталі. До того ж видавництво опублікувало травелог однієї відомої тайванської авторки —  Саньмао. А цього місяця має вийти ще й тайванський мальопис. Це дуже різні жанри для різних аудиторій, але всі ці книги є способом краще пізнати Тайвань.

Крім того, я працюю над перекладами української художньої літератури. Зокрема, деякі твори Андруховича та Жадана вже публікуються в тайванських літературних журналах. Сподіваюся, найближчим часом вдасться втілити в життя деякі книжкові проєкти.

«МИ ТЕЖ МАЛИ «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

— Знаю, що ви були асистентом викладача на курсі кафедри історії НаУКМА «Історія Азії, Африки та Латинської Америки» і провели кілька лекцій та семінарів про Тайвань та історію Азії. Наскільки мені відомо, студенти були дуже здивовані, скільки є спільного між нашими країнами. Чи могли б ви коротко розповісти про це й читачам «Дня»?

— Багато українців асоціюють Тайвань лише з Чан Кайші (після Другої світової війни у Китаї була громадянська війна між комуністичним Мао Цзедуном і демократичним Чан Кайші, який після поразки переїхав до Тайваню). Однак історія Тайваню насправді набагато складніша.

Зокрема, як відомо, з книги «Зброя, мікроби і харч» відомого американського еволюційного біолога, професора географії та фізіології Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі Джареда Даймонда, Тайвань є місцем походження австронезійських народів. Кажуть, що наші предки були на Тайвані принаймні ще в 3000 р. до н.е. Відповідно, далекими родичами тайванців є, наприклад, маорі з Нової Зеландії, жителі Мадагаскару, Індонезії, Малайзії та Філіппінів і численних островів Тихого океану, як-от Гаваї, Гуам, Фіджі та острів Пасхи. У XVII столітті Тайвань був колонією Нідерландів та Іспанії. І нині деякі мешканці Тайваню виглядають як європейці — саме через те, що вони мають зв’язки ще з тими поселенцями. Приблизно в той же період китайські емігранти почали переїжджати на Тайвань і, таким чином, мали конфлікти з європейцями. А в 1895—1945 роках Тайвань був колонією Японії. Отже, можемо сказати, що саме австронезійці, китайські, голландські, іспанські, японські й навіть сьогоднішні мігранти з Південно-Східної Азії разом сформували те, що сьогодні є тайванською культурою.

Важливою для розуміння тайванської історії є книга Ву Чуо-лю «Сирота Азії». Це книга про тайванця, який народився у Тайванському генерал-губернаторстві Японської імперії. І коли вступив до університету в Японії, то швидко відчув себе чужим. Японці сприймали його як «хлопця з колонії», а себе самих, колонізаторів, вважали вищими за нього. Його це дуже пригнічувало, оскільки він здавна пишався тим, що японець, вивчав японську мову й культуру. Тоді він вирішив переїхати до Китаю і займатися бізнесом. Очікував на успіх, бо думав, що завдяки тому, що він спілкується китайською і родом з Тайваню, китайці сприймуть його як свого. Проте його натомість назвали там зрадником через співпрацю з японцями. І коли він вкотре не був прийнятий суспільством і повернувся у Тайвань, то збожеволів, бо лишився ніби між цими різними культурами, і жодною з них не був прийнятий. Думаю, цей роман буде зрозумілим для українців так само добре, як і для тайванців. Століттями наші народи були під тінню великих імперій і прагнули знайти своє місце.

«ЗНАЙОМСТВО З УКРАЇНОЮ СПОНУКАЛО МЕНЕ ПЕРЕОСМИСЛИТИ СВОЮ ТАЙВАНСЬКУ СВІДОМІСТЬ»

— Є й багато інших історичних подібностей. Наприклад, у Тайвані ми теж мали «розстріляне відродження». У першій третині ХХ ст. дуже багато талановитих людей — композиторів, художників, акторів, письменників... — їздили на навчання в країни Європи чи Японію і поверталися, аби розбудовувати тайванську культуру й суспільство загалом. У 1947 році стався інцидент «28 лютого», коли режим Чан Кайші віддав наказ щодо масових арештів на тлі конфліктів і насильства між тайванцями та китайцями, що переїхали до Тайваню (останні вважали, що тайванці колаборують з Японією, а тайванці обурювалися, що новоприбулі китайці користувалися всіма привілеями та ресурсами в суспільстві). У результаті арештів режиму Чан Кайші, тисячі представників тайванської еліти та інтелектуалів були страчені. Після цього настав період 38-річного воєнного стану й десятиліття авторитарного правління так званого «білого терору».

Якщо йдеться про сучасні виклики, то для Тайваню важливим є питання ідентичності. Чи ми австронезійці, чи китайці, чи японці, чи тайванці? Покоління моїх бабусь і дідусів вважали, що вони японці. Після Другої світової війни багато хто думав, що ми можемо нарешті повернутися до Китаю, «Батьківщини». А потім трапилася трагедія, і ми зрозуміли, що не китайці. І тоді, через стільки років, ми почали розуміти, що ми просто тайванці й маємо знайти свою ідентичність, побудувати свій наратив, свою історію.

Пам’ятаю, коли я був у Києві десять років тому, люди здебільшого говорили російською. Тепер я бачу, що все більше українців почали говорити українською. Подібна ситуація і в Тайвані. Ми говоримо китайською і тайванською, причому на півночі спілкуються більше китайською, а на півдні — тайванською. І ідентичність спершу була п’ятдесят на п’ятдесят, проте зараз ситуація змінилася. 2014-го в Тайвані був студентський протест «Революція соняшників» (Sunflower Student Movement). Багато студентів університетів, коледжів оточили парламент, тому що президент хотів підписати торговельну угоду з Китаєм, яка завдала б серйозної шкоди економіці Тайваню. Тож у 2014 році були протести в Україні, Тайвані й Гонконгу. Учасники знали одне про одного, підтримували, записували відео.

Нині, якщо запитати жителя нашої країни, чи він тайванець, чи китаєць, відповідь буде така: 65% скаже, що вважають себе тайванцями, 30% — вибере обидва варіанти, і тільки 3% скажуть, що китайці (за даними офіційного опитування NCCU). І те, що люди обирають обидва варіанти, не означає, що вони віддають перевагу Китаю. Просто у китайській мові є термін, який має ширше значення і позначає Китай не в політичному, а в мовному та культурному значенні (щось на зразок того, що є росіянин, а є русский як ширший концепт, який охоплює не тільки етнічність).

До того ж Тайвань, як і Україна, почав процес демократизації лише в 1990-х роках. Але сьогодні ми з гордістю можемо сказати, що маємо не лише розвинену економіку, а й ліберальне, прогресивне та інклюзивне суспільство. Молоді тайванці завжди пишаються тим, що Тайвань є першою країною в Азії, яка прийняла одностатеві шлюби. В Тайвані етнічні та соціальні меншини користуються повагою в сучасному суспільстві. Є телеканал, який веде програми мовами аборигенів. Крім того, газети та літературні нагороди заохочують тайських, в’єтнамських та індонезійських емігрантів і робітників.

Знайомство з Україною та дослідження її прекрасної культури та минулого спонукало мене переосмислити свою тайванську свідомість. Читаючи поезії Ліни Костенко, романи Сергія Жадана та есеї Оксани Забужко, я пропоную переосмислити державне насильство, колективні травми та історичну пам’ять, що пережили і з якими впоралися Україна, Тайвань та багато інших націй світу.